Вибір було зроблено – і Льоня з Сергієм збиралися в Саратов. Пройшли всі комісії, які було треба, і мої надії, що, може, десь забракують мого Льоню, не виправдались. Це і тішило, і смутило. Тішило, що маю міцного і здорового хлопця, і смутило…
Та ви вже знаєте, чому смутило. Не хотіла я, ніяк не хотіла, щоб мій син був військовим. А ще ж там, у Саратові, хлопці мали здавати екзамени, а ще там мали бути якісь специфічні випробування. І мами там не буде, і нікого з близьких. Ідуть хлопці в життя, самостійно ідуть, надіючись тільки самі на себе. Добре, що хоч їх двоє – все-таки якось затишніше, коли поряд твій товариш.
Я ЧЕКАЮ ЛИСТІВ З ДОРІГ
З висоти літ своїх перечитую листи своїх синів, що з часом не перестали бути цікавими і емоційними. Листи від Гени, з армії, і від Льоні. Від Гени – скупіші, коротші, і від Льоні – емоційні і щиріші. Це вже залежало від характеру моїх хлопців. Гена завжди був суворіший, стриманий на пестощі. Може тому, що змалку ріс без батька.
Льоня ж у листах завжди залишався старшим сином і братом. Іноді в його листах був гумор, іноді ті листи були серйозні, та завжди в них було щось легке і світле. Іноді в тих листах проступало щось зовсім дитинне, а іноді він був надміру дорослим, не по літах.
Перечитую листи своїх синів… Картаю себе, що не часто їм писала. Іноді просто нікому було, а іноді за своїми хворобами та негараздами… Та що вже тепер?.. І все-таки мої сини любили мене, мої діти. Писали щиро і непідкупно. Тільки ніколи не скаржились, щоб мати не переживала.
Тільки від Сашка не маю листів. І слава Богу, що не маю. Сашко від мене нікуди не їхав. А якщо їхав, то зі мною, і то не надовго. Тому й листів від нього не маю. А над листами від своїх старших синів і поплачу, і посміюся, і згадаю, як мліла за ними, коли були вони на відстані. А Льоня й досі у світах, шукає собі труднощів, шукає життя, нелегкого і цікавого. Та про те – колись… А зараз… Гена і Сашко ще вдома. Гена вчиться і фанатіє потихеньку з своїм футболом, а Льоня… Вирушив у той широкий світ, щоб топтати ще не зміцнілими ногами свою стежину у цьому житті. І неправду каже дехто, що, коли хлопчика виховують жінки, то він нібито має якісь комплекси. Ніяких комплексів мій Льоня не мав, а обрав собі мужню чоловічу професію, тільки я не знала, чи мала з того радіти, бо мені б хотілося, аби та професія була спокійніша і щоб жив мій син десь ближче від мене. Отепер я на всю повноту відчула, що таке хлопці. Будуть десь вони в тому широкому світі, а ти, мати, прибивай їхні дороги своїми слізьми, щоб не курилися, та чекай в гості. Була б донька. Ну, хоч одненька. Та не судилося. Що вже тепер?.. Чекай, мати… Сина чи листа.
Я часто думала, чому в українських народних піснях біля слова «мати» завжди стоїть слово «стара». Особливо ж, коли виряджає сина в похід. Певно, що від горя старіє мати. Ні, слава Богу, горя у мене не було, та смуток був, в’ялив він мою душу, бо десь мій син, моя люба дитина, на чужині, між чужими людьми, здає екзамени на мужність, а я не знала, чого я хотіла: щоб склав мій син ті екзамени чи ні. Та він сам обрав свою дорогу, і я не мала права йому перечити чи зупинити його, бо не знала, що можу йому дати в заміну.
Чекала звістки від Льоні. І нарешті лист: все гаразд. Обидва хлопці прийняті в СВВАУЛ. Ще б пак! Яка школа їх готувала! А які хлопці! А я й далі не знала, чи тішитися, чи плакати. Але, коли радіє мій син, то мушу радіти і я. А все-таки… Сльози… Чекай тепер, мати, листів з далеких доріг. Чекатиму. Чекатиму та й журитимусь: як там моя дитина, мій син?.. Він ніколи не напише, коли йому зле. Такий вже він, мій Льоня. Коли то ще до матері приїде?.. Чи не забуде дім свій?.. Ні, не забуде. Певна, що не забуде. Листи написані російською мовою. Подаватиму в перекладі. Хоча від перекладу вони щось і втрачають. Воно і не дивно: до четвертого класу ріс в російськомовній сім’ї. Ходив у російськомовний садок. Може офіційно той садок і не був російськомовний, але вихователі розмовляли російською. Потім була російська школа, а тепер-от Саратов. Російськомовне оточення, армія. Мій вплив у тому, що знає українську мову, аби тільки не забув на відстані. Та спілкуватися йому легше російською. Що ж, такі реалії. Так вже є… Всі листи не збереглися. Декотрі брала читати баба Зоя, то вони там і лишилися. А декотрі писалися їй, і вона читала мені їх по телефону. Вони не збереглися. А серед тих листів були і дуже цікаві, я пам’ятаю.
Листи моїх синів… Це ж ціла повість про їхнє життя. І про моє. Перечитую ті листи тепер. Мені здається, тепер я їх розумію ще більше, розумію те, чого вони й не писали. Іноді картаю себе, що, може, чогось не зробила, що могла зробити. Але знаю й те, що не дуже щось і могла, бо, окрім безгрошів’я, я була вже вкрай хвора.
Діти мої, ви снилися мені ночами. Я так хотіла вас обняти, та ви були так далеко від мене.
Пригадую один такий сон… Іду я нібито до Льоні. Не бачу, але йду. Сама. Зустрічає мене якась дівчина і питає:
– Вам куди?
– До сина, до Льоні. Тут вони десь в казармі. Сплять.
І та дівчина нібито провела мене в казарму. Ніч. В казармі сплять хлопці. Я чула їхнє дихання. Я так чітко його чула. Я відчувала сперте повітря казарми.
– Котрий ваш син? – тихо спитала дівчина. А я не знала, як їй пояснити, котрий мій Льоня.
– Тоді я вам нічим не можу допомогти, – сказала та дівчина, і ми вийшли з казарми.
І досі сльози навертаються на очі, коли згадую той сон. Я була біля свого сина і не могла його серед хлопців розпізнати, бо я – сліпа. Це сон, я розумію. Та тоді, прокинувшись, я гірко плакала. Ну чому я сліпа навіть уві сні? А може, моїй дитині там кепсько? Може. Але того я знати не буду, бо Льоня і не розкаже, і не напише про свої негаразди. Бо він такий.
І ще одне: мій Льоня, як і я між іншим, часто не ставить дати на своїх листах. Тому хронологія листів може бути порушена, та, думаю, це суттєвого значення не має. Головне – самі листи. Це як повість про курсантське життя мого сина. Я не змогла б про нього розказати краще, ніж розповідають його листи, листи з далеких доріг, котрих я завжди так чекала, над котрими плакала і, чого вже там критися, котрі й зараз зволожують очі і наповнюють серце щемом. Листи з далеких доріг…
Повертайся, синку, додому. Стужився за тобою твій білий лебідь. Стужилася рідна хата і я, твоя мати. Не докличуся тебе, не догукаюся. Де ти, мій хлопчику? Ой, далеко. Аж на тій Волзі, про котру стільки пісень співано. Але прийде час – і ти повернешся додому, у свій Львів. Вірю, що повернешся. А поки що… Листи, листи…
«Привіт, мої дорогі, мама, бабуля, Генка і Санька!
Нарешті прийшов лист від баби Зої, а через три дні посилка. Спасибі. Портянки відмінні, такі, як треба. Тепер вже ми одягнулися по-зимовому. Все відмінно. Єдине, про що ви забули, це підтяжки. Я вас вже давно просив, щоб ви вислали їх бандероллю. Мені вони дуже потрібні. Тому не відтягуйте, будь ласка.
Ходив у звільнення. Додзвонитися у Львів неможливо. Увесь час закритий. Якщо ви хочете, то вишліть мені виклик на телефонну розмову телеграмою. Як це зробити, дізнайтеся на переговорному пункті. Словом, ви мене маєте викликати на Центральний переговорний пункт міста Саратова 6 чи 9 листопада на 17 чи 18.00. Ось тоді мене, може, відпустять. Поговорю з вами. Іншого виходу поки що нема.
З навчанням у мене зараз все нормально. Уже лазимо по вертольоту, працюємо в ньому, включаємо різні прилади, компаси, тумблери і т.і. Дуже цікаво. Сидимо в кабіні в шльомофонах, один з одним перемовляємося по рації.
Щойно надворі пішов сніг. Вже досить холодно. Наша рота 7-го листопада іде на парад. Більше нічого нового. Взимку вас всіх познайомлю з моєю Надею. Думаю, ви її оціните належно. Знайдете спільну мову. Ось так! Страшенно хочу додому. Уже незабаром. Привіт всім знайомим і рідним. Я їх всіх пам’ятаю. Цілую міцно.
Льоньчик.
29 жовтня 1985 року»
«Привіт вам, мої дорогі, мама, бабуля, Генка і Саня!
Вирішив вам написати, поки є час. Зараз вчив аеродинаміку і динаміку польоту вертольота. Найцікавіший предмет. Стільки суперечок виникає, що аж голова пухне.
Стоїть крик, гам, кожен свою ідею штовхає, доводить. Іноді доходить до того, що вже на основі своїх доказів, починаємо сперечатись з авторами підручника. Ось і зараз закінчили суперечку з приводу того, котре з трьох коліс вертольота відривається від землі першим, котре другим і котре третім. Суттєвого це значення не має, але знати цікаво. І взагалі, чим більше вивчаєш аеродинаміку, тобто те, як треба керувати вертольотом під час польоту, тим більше переконуєшся, що це така штука, котра в принципі не літає. А якщо і літає, то з неймовірними зусиллями пілота. Ось так!
Життя взагалі нормальне, але ось зараз довідався, що із звільненням у неділю я пролетів. Ну, та нічого, не перший раз. Причина невідома. Образливо звичайно.
Зараз вечір, на вечерю ще не ходили і страшенно хочеться їсти. До речі, наступної суботи нашу роту медінститут запросив на дискотеку. Певно, підемо. Підтяжки ви мені вперто не хочете висилати. Чому? Дуже хочу додому. Скучив за всіма. Вчора повернулися з караулу. Знову стояв під прапором. Між іншим, вже додумався до того, як я сиджу вдома, граю на гітарі. Всі разом зібралися: і мама, і баба Зоя, і Гена, і Саня. І стукнуло мені в голову: а чому б і Надю не запросити до нас, в сімейне коло? Заодно зі всіма познайомиться. А? Ви за? Я також. Отже, готуйтеся поки що морально, а потім, коли я приїду, і чисто практично. Мамо, я, здається, вже писав про чобітки. Хай батько імпортні купить, 42-й розмір. Цілую всіх.
Ваш Льоньчик.
Висилаю фото нашого відділення. Покажіть бабі Зої».
«Вітаю всіх вас, хто читає і слухає мого листа!
Написання листа викликано появою надлишкового часу на самопідготовці і обумовлено довгою відсутністю моїх листів. Життя моє протікає нормально, але не зовсім спокійно в зв’язку з початком екзаменаційної сесії. Наступне питання цілком і повністю стосується моєї любої і вельмишановної мами – Тетяни Іллівни. Пані!
У вашому віці, маючи трьох (!) дітей, ви дозволяєте собі зникати з дому в суботні вечори. Смію вам доповісти, що, якби ви зволили залишитися в цей час вдома, то, надіюсь, до ваших прекрасних вушок долинув би відгомін міжнародного зв’язку у вигляді довгих гудків, що потрясали б атмосферу квартири.
Тепер є бажання зупинити дещицю уваги на покупці, недавно мною здійсненій. Називається вона мохнате непорозуміння. Ця, з дозволу сказати, шапка, відповідає всім вимогам материнських статутів, а також директив бабусь, прабабусь, дідусів і т.д.
Мохнатість шапки не залишає бажати кращого, бо вона підвищена. Дорога родино! Я хотів би почути слова подяки від молодшого Олександра за літаючу модель гвинтоапарата або хоч би натяк про це в листі. Але цієї насолоди я не відчув.
Якщо вам не важко, тобто не в службу, а в дружбу, повідомте мого вельмишановного предка про те, що його переказ на суму 30 крб.00 коп. – одержано. Особливо 00 коп., що дозволить мені прожити безбідно і без нужди. В зв’язку з відсутністю особливо цікавих думок, яких зараз з трудом нашкребеш, виникає небажання переносити свої каракулі на наступний листок.
А на цьому слові і будьмо здорові. Пишіть. Не забувайте свого блудного сина Леоніда. Цілую. Тисну п’ястя, зап’ястя і передпліччя.
Льоньчик».
«Привіт, дорогі мої мама, баба Зоя, Гена і Саня!
Одержав ваші листи кілька днів тому. Але часу, щоб вам відповісти, не було. Спершу пішов в наряд, а далі підготовка до заліку цілими днями. Здаю такі екзамени: англійська мова – п’ять (автоматично); ПРП (польово-рятувальна підготовка) залік; інженерна графіка – п’ять; медицина – чотири (автоматично). Попереду, тобто 22 січня… Підготовка, 23 – вища математика, 29 – історія КПРС. Оцінки з інших предметів за семестр: теорія реактивних двигунів – чотири, авіаційна електроніка – п’ять та інші, трійок нема.
До відпустки залишилося якихось там нікчемних вісім днів! Це плюс. А от те, що квитків на Львів на літак нема – це мінус. Поїздом не хочеться. Довго. Якщо не вийде купити квитки, то ми відразу полетимо з пересадками. Поки я писав листа, минуло вже два дні. І я встиг здати ще один залік. Оцінка – п’ять (автоматично). Після завтра – вища математика, а сьогодні підготовка до упора. І так, залишилося вже не вісім, а сім днів.
Писати, власне, уже нічого. Нехай Генка на велику кількість машинок не розраховує. Грошей мало. Треба ще багато купити перед від’їздом. Привести себе до порядку. Але зате машинки чудові, у нас таких у Львові нема. Може навіть і не бачили. Писати, власне, нема про що. Сьогодні раптом як ударив мороз, думали дуба вріжемо – 30 градусів. А ми ще вчотирьох на вантажівці в селище Сокіл поїхали з ротним. Не знаю, які будуть наслідки. А взагалі все о’кей. Все нормально! Цілую всіх. Передавайте знайомим привіт.
Льоньчик.»
«Вітаю вас, мої дорогі, мама, баба Зоя, Генка і Саня!
Довго вам не писав. Вибачайте. Чекав від вас листів. Прийшов лист тільки від баби Зої без яких-небудь відповідей. А навчання зараз стало набагато складніше. В основному перейшли на спеціальні предмети, чисто льотного профілю. Жити скучнувато. Вирішили купити відділенням магнітофон, хоч і не можна. «Но если нельзя, а очень хочется, то можно». Ще хотів з Сєрим в одній підсобці влаштувати фотолабораторію. Треба говорити з начальником кафедри. Особливо нового нічого нема. Все як завжди. Живий, здоровий, якщо не бреше вага, то поправився на 2 кг, тобто зараз всі 70 кг. А якщо взяти з початку навчання в училищі, то я поправився на 6-7 кг. Весна потихеньку наближається. Температура +2 – +4 . Сніг на дорогах тане. З даху капає. Але кучугури висотою в 2 метри на газонах в училищі і на прилеглих до нього територіях танути поки що не збираються. Ось і доводится наближати весну власними силами: вантажити в машину і вивозити сніг. Зима так просто і безслідно для нас відійшла. Начальство училища нам влаштувало тривогу з маршом-кидком на 25 км, як влітку, тільки ще гірше і довше на 5 км. Підняли о 6.00 і ми побігли. Через годину за містом, на горі. А ноги втому відчули. Та це були лише квіточки. Кілометрів 5 ми йшли по слизькій дорозі, іноді бігли. А потім почалося найвеселіше. Дорога закінчилася. Почалося поле. А йти однак треба. Снігу видимо-невидимо. По коліно і вище. Кожен прокладав собі дорогу. Провалювались, падали, вставали і йшли далі. Не те, що влітку. Тут, окрім автомата, трьох магазинів і протигазу, була і шинеля. Словом, окрім своєї власної ваги, кожен на собі тягнув в середньому по 20 кг. Багато хто розклеївся. Сідали і не вставали. Кажуть – «не можу». І все тут. Сили на межі. Біля 5-ти км йшли ми по такому полю. Ноги мокрі. Портянки… словом, було весело. Семеро не дійшли.
Одне хочу додати: до баби Зої зайде хлопець за кімоно. Нехай вона його випере. Як баба Зоя себе почуває? Як ведуть себе діти? Нехай слухаються. Пишу регулярно тьоті Мілі і батькові. Чекаю від вас грошей і посилки. Льоньчик.
Мамо, якщо є, то вишли хоч трохи грошей, хоч 10 карбованців. А то з нас і тут здирають на всякі квіточки, горшечки, газети і т.і. В посилку хай баба Зоя покладе ще один такий самий блокнот, який мені подарувала, він дуже хороший.»
«Вітаю вас, мама, Генка і Саня!
Щось ви, дорогі мої, пропали і не пишете. Ні слуху ні духу. Та й і мені часу бакує, щоб писати. Вже почав хвилюватися, як ви там. Те, що баба в лікарні в Києві, знаю з листів батька. Він мені недавно другу посилку прислав, та й баба Зоя листа написала. Пише, що годують терпимо, погода гарна і, якщо буде все нормально, то курс лікування триватиме 21 день.
У мене все нормально, живий, здоровий. Весна настає. У звільнення ходив всього два рази. Більше нікого не пускають. Пробував додзвонитися, та нічого з того не вийшло. Через тиждень-другий курс виїжджає на польоти. Буде в містечку трохи менше народу, буде трохи вільніше.
Вчора, тобто в неділю, їздило нас п’ятдесят чоловік на склад. Розвантажували вагони з цвяхами. Цілий вагон з ящиками і бочками цвяхів. Вага – 50 і 76 кг. Працювали годину, а може й більше. Ішачили, як чорти. За скромними підрахунками ми розвантажили 60 тон, тобто по 1500 кг на кожного. Це штрих нашого життя. Іноді нуднувато, і, якщо попадеться хороша книжка, знайдеться в когось з хлопців, то читаємо всі по черзі. За два дні прочитав науково-фантастичну книжку Корчагіна «Кінець легенди» – про плаваючий острів, котрий вважали привидом, і про те, як на ньому жили люди різних країн: американці, росіяни, німці, француз і дівчина, котра жила вже три роки там сама. Вона потрапила сюди випадково. Книжка про любов. Подібного я ще в сучасних авторів не читав. Це просто чудо! Відірватися неможливо.
Жити нормально. Незабаром будуть стрибки з парашутом. Як там мої штани, котрі тьотя Марина мала мені зробити? Хай обов’язково зробить. Якщо не дуже складно, то вишліть хоч трошки грошей, а то ми тут на магнітофон відділенням скинулись. Може просто 3 карбованці в листі. Цілую всіх.
Ваш Льоньчик.»