Після заміжжя я вже ніколи не засиджувалась поночах в гуртожитку на кухні, і наші розмови з пані Луців канули у забуття. Ну, може й не канули, але я вибралася з гуртожитку і більше її не зустрічала. Час від часу запитувала про неї. Мені розповідали, що після того, як самотнім стали давати квартири, то дали щось і їй. І я була рада за неї. Ще чула, що до неї приїхав її син з невісткою. І знову ж таки була рада за неї, бо знала, яке велике було її материнське горе через розрив з дітьми.

А потім я вже про неї нічого не чула. Тільки чомусь з роками я все частіше згадую ту жінку, наші розмови з нею. Отак воно й буває. Зустрічаються людські долі на наших дорогах. Одні проходять повз нас, другі доповнюють наше життя, додаючи в нього добра чи зла. Від пані Луців мені дісталося трішечки добра і пізнання світу.  І все. І розійшлися наші дороги назавжди, бо в тому широкому світі стільки доріг. І в кожного вони свої. І майже ніколи не перетинаються. Та я не забула про ту жінку, що, вочевидь, залишила якийсь слід у моєму житті. Розпитую про неї у людей, у тих, хто її провідував, коли вона вже перестала працювати. Жила… Страждань їй випало чимало. Чомусь так… Зламала ногу і вже до кінця днів своїх пересувалася при допомозі табуретки. Здавалося, настало просвітлення: пані Луців все-таки налагодила стосунки з синами. Вони переїхали до Львова. Але зла доля переслідувала цю жінку. Помирає один з її синів. Художник… Ще й таке горе довелося пережити матері: ховати свого сина. Не приведи, Господи, нікому. Не нарікала. Молилася. Мужньо зносила все, що їй випало. Другий син пані Луців був з нею до кінця її днів.

А ще судилося їй, може, найбільше щастя, що пережила в своєму житті: таки дожила, таки побачила наші прапори, що вільно маяли на вітрі. Тоді заплакала: дочекалася… Не хотіла ні слави, ні пошанування, але щаслива була, що і вона поклала сили свої у цей підмурівок, на цей вівтар. І нема її більше. Пішла з життя, тихо, безборонно. А ми живемо далі. І син її живе, і внуки. Так має бути. Такий закон життя…

Таїна життя, як і таїна смерті… Хто її відає? Один лиш Бог. А людина? А що людина? Що вона знає про таїну життя і смерті? Фантазує собі. Фантазує споконвіку, бо дуже вже їй хочеться знати: а що там?  Та звідки їй, людині, те знати?  А ті, котрі вже відійшли від нас і те знають, не розкажуть нам, бо їм, вочевидь, не можна.

А ми продовжуємо фантазувати, сплутуючи докупи всі вірування, всі релігії. То ми стверджуємо, що душі наші потрапляють на небо, то вичитуємо звідкись, що ми проживаємо не одне життя, а скількись там, народжуючись знову і знову. Куди нас тільки не заносить наша фантазія. І вже й самі до ладу не знаємо, чи ми християни, чи індуси, чи… А втім, ніхто нічого не знає. Але мусить же бути якийсь закон… Чи природи, чи Всесвіту, чи Бога, за яким людина живе, а потім вмирає. А втім… Хіба є закон для опалого листя? Є, звичайно, є. Воно ніколи більше не відновиться. На деревах виросте нове листя, а торішнє піде в небуття. Людина – не листя, це правда. Але що з того? От і прийшли до того, з чого почали наше мізерне і скупе розумування: ми нічого не знаємо про те, що там за межою, про потойбічний світ. А про світ, в котрому ми живемо, хіба ж знаємо? Дуже мало. Майже нічого. А якщо чесно, то й про себе – також майже нічого… От і приїхали. А що ж тоді? Все дуже прозаїчно: треба просто жити. І в тому житті намагатися зробити щось добре. А що? У кожного своє розуміння добра. Хтось сказав: збудувати дім, посадити дерево і народити дитину… Це добре, але цього мало.  Треба ще щось, просте і прозаїчне, повсякденне, щоб добра на світі стало більше, ніж зла. Тільки тоді… А що тоді? Просто світ стане кращий, добріший. А гріх? Мабуть, зло – це і є гріх, найбільший гріх. А все інше… Я міркую, як проста смертна світська людина. Священик сказав би інакше. Але я не священик і не черниця, а грішна, як всі в тому світі. Бо безгрішний лише Бог… Та скільки б ми не розумували, нічого ми розумнішого не придумаємо, ніж просто жити. От якби ще в нашому житті було менше бід і страждань. Якби…

 

НАРЕЧЕНА БЕЗ ФАТИ

Занесли заяву. Через кілька днів мала бути розписка.

Фелікс сказав вдома. Там, звісно, не зраділи. Мама сплакнула. Батько суворо сказав:

– Вже ж була сліпа. Для чого ж знову?..

– Ми завтра прийдемо з Тетяною.

Промовчали. А йти було треба. Вони ж до мене не прийдуть – і я це знала. Було незручно. З усіх сторін незручно. Та йти було треба.

– Феліксе, а що, коли вони просто мене виженуть?

– То й підемо. Ми ж удвох. Та ти вже так не переживай, тобі ж не можна…

Взяли пляшку вина і пішли. Була неділя. Ми прийшли зранку. Батьки з сніданком затрималися – чекали на нас – добрий знак. Говорив Фелікс. Я все більше мовчала.

– В середу ми розписуємось. А в неділю робимо в гуртожитку маленьку вечоринку.

– Ми не зможемо бути на розписці – ми будемо на роботі. Це ж робочий день, – сказав батько. Це мене трохи-таки різонуло, але проковтнула: ні то й ні… Далі почали міркувати над меню для вечоринки. Тут вже до розмови під’єдналася я і більшу частину проблем взяла на себе. Та свекруха все ж пообіцяла зварити холодець. Батько мовчав. Майже нічого не сказав за увесь ранок.

 

І от… Восьмого лютого. День – як день. Це для всіх. А для мене… Скромнішої нареченої, певно, світ не бачив. Без фати і віночка, у білому шерстяному платтячку, вкрай зіпсованому невмілою кравчинею. Моєї вагітності ще не видно, але я вирішила не блазнювати і фату не одягати: як є, то хай так і буде. З нами не було нікого: ми і наші свідки. Мати таки прийшла нас привітати, а батько – ні. Але тоді це мене якось не засмутило. Після розписки поїхали в гуртожиток. Випили шампанське і ще якусь там пляшку. Я не пила – мені не можна.

О тепер і своїм можу написати. Ще й свідків назвати, щоб мама повірила, що це насправді. Така у нас з нею домова була. Всієї родини я не скликала – не було на що: Фелікс все ще не працював. Я б і взагалі нічого не робила, та дівчата наполягали.

– Ти що, просто так від нас підеш?

– І пляшки не поставиш?

– І не думай!

– Ми тебе просто так не відпустимо.

– Ах, мої милі реготухи! Як же я буду без вас?

Та вечірка була надто скромна. Аж соромно, коли згадаю. А що я могла? Фелікс ще не працював, а на його батьків розраховувати не доводилося. У мене ж ніколи не було грошей (до речі і тепер нема): така я вже якась безгосподарна. Мої приїхали: тато з мамою і Маруся з Ніною. Були розгублені – вони так не звикли. Мама дорікала:

– Ну, чому ж ти нічого не написала? Ми б приготувалися.

Як я їй могла пояснити, що до останнього дня я все ще не вірила до кінця у своє заміжжя. Всі дивувалися, чому я без фати. Особливо діти, що заглядали через вікна. Та все ж було весело. Співали дівчата. І, як годиться, весільних також. Я ніколи не розуміла молоду: ну, чого вона неодмінно плаче на своєму весіллі? Ну, коли за нелюба віддають, – це зрозуміло. А коли по своїй волі… Але найдивніше те, що мені також хотілося плакати, і я так і не зрозуміла чому. Весілля наближалося до кінця. Моя родина пішла з Феліксовими батьками, а ми довго забавлялися з молоддю.

 

ІДУ ЗА НЕВІСТКУ

Наступного дня я сиділа з своїми батьками в гуртожитку, у своїй кімнаті, і перебирала «посаг». Всього собі надбала сама: заробила – то й надбала. Скарбів не мала, та було все необхідне. Перебирала з мамою, щоб все було бездоганне, без плямочки, без цяточки.

– Стареньке теж бери, – казала мама. – У господарстві все згодиться. За старим і нове затримається.

– Е, ні, мамо, я ж до свекрухи іду, за невістку…

І самій якось сумно стало від тих слів. От не думала-не гадала, що піду в невістки.

Мама зітхнула:

– Ой, дитино, як то вже тобі там буде?..

Батько гарикнув:

– Тихо, бабо, не наганяй на дитину жалю. Бачиш, у неї і так очі на мокрому місці. А свати так нічого, путящі. Особливо сват – серйозний чоловік. Вони її не скривдять. Та ж свого сина сліпого мають… Тільки чого в нього, у зятя, ім’я таке чудне? Не наше якесь, не руське і не українське. Відразу й не запам’ятаєш.

– І чого причепився? Ім’я – як ім’я. А от я запам’ятала – Фелікс, дуже гарне ім’я. Так батьки назвали. Сам же собі не вибирав.

– Та я ж нічого не кажу.

– Аби жили добре,- зітхнула мама.

– Та будуть жити. Танька у нас розумна – трьох навчить.

І враз посерйознішав:

– Тільки, дочко, будь покірна, не намагайся ставити на своєму. А будеш покірна – і батьки тебе любитимуть. Покірне телятко дві мамки ссе… Змовчи інший раз – нехай краще тебе перейде. Вони ж таки батьки.

– Що ти, старий, її вчиш? Хіба ж вона маленька?

– Чекай-но, а хто ж її навчить?

Отак розмовляли ми собі. І не знали-не відали мої батьки, як же мені було тяжко йти у невістки. Не знали вони того, бо я їм нічого не казала. А навіщо казати? Хіба тільки одна мама розуміла. Певно-таки розуміла, бо зітхала та й зітхала.

А з дівчатами була зовсім інша розмова.

– Ой, дурна, ти, Тетяно, що в невістки йдеш. Пожили б у гуртожитку, а там і квартиру дали б.

– А чого, дівчата, дурна? Свекруха буде її пундиками годувати.

– Ага, нагодує! Розтовстієш!

– А чого? Всякі свекрухи бувають.

– Щось не чутно про добрих свекрух, ніхто не хвалиться.

– Ні, дівчата, ця ніби нічого.

– І все одно дурна ти, Тетяно. Я б не пішла.

Всі якось замовкли, посмутніли. Розуміли, і я також це розуміла, що сліпій невістці у зрячої свекрухи буде неперпеливки. А що я могла зробити? Фелікс навідріз відмовився в гуртожиток іти.

– Це ж який сором, – казав він, – у батьків трьохкімнатна квартира, а ми будемо у гуртожитку тиснутися.

– Але, Феліксе, тут ми будемо самі собі.

– Яка к бісу – самі! Комуналка. І ще гірше.

– Але ж це поки що. З часом буде квартира.

– Поки ще та квартира буде – роки пройдуть. А мені над дисертацією працювати треба. Як собі хочеш, а в гуртожиток я не піду.

Ця розмова була ще до нашої розписки. А тепер що вже про те говорити?.. Я звертаю розмову на інше:

– Скажіть краще, дівчата, як по-російськи буде макогін і макітра?

Я йшла в російськомовну родину, і мене це і справді цікавило.

Дівчата замовкли. Ніхто не знав. Котрась невпевнено сказала:

– А може, макогон і макотра?

Всі зареготали.

– Та що ви, дівчата, собі голову морочите? У москалів нема ні макогона, ні макітри, тому у них слів таких нема.

– Як це – нема макогона і макітри? А як же вони обходяться?

– Дуже просто: у них є ступка і пестик.

– Але ж це не те.

– То й що! У негрів також немає, а живуть!

Регіт, гам… І як я буду без них? І мені захотілося плакати. Єдине тішило: буду відтепер з Феліксом удвох, і ніщо нас не розлучить – хіба смерть. Та про смерть нам ще рано думати. Не вірилося, що ми разом. Нам було так добре.

– Так гарно, аж страшно, – сказав Фелікс.

– А чому страшно? – дивувалася я.

– Бо так добре не буває. От тому і страшно.

– Перестань.

А люди казали:

– От що значить перша любов – таки зійшлися.

Ми несподівано самі для себе стали майже легендою. Та насправді ми були зовсім реальні люди, і нам треба було якось влаштовувати своє життя.

 

Відразу вибратися з гуртожитку я не могла: Марійка із Славком саме заяву подали – також вирішили одружитися. Треба було кімнату притримати, щоб Марійці когось не підселили. Я виберуся, а Славко вселиться на правах Марійчиного чоловіка – і буде у них своя кімната. Отже, треба було ще місяць почекати. Взяла найнеобхідніше та й пішла у невістки.