З Олесем ми познайомилися трохи химерно – по телефону. Я подзвонила одному своєму знайомому у якійсь справі чи просто так. Подзвонила – і вже хотіла покласти трубку, бо подумала, що не туди потрапила, як це часто буває з нашими телефонами: набираєш один номер, а з’єднує зовсім з іншим. У трубці – приємний чоловічий голос:

– Алло!

– Ой, перепрошую. Я, певно, не туди потрапила…

– Ні-ні, туди, тільки…

– Покличте тоді Василя.

– Зараз покличу. Але перше поговоріть трішки зі мною. У вас такий чарівний голос.

– Дякую. Але все-таки покличте мені Василя.

Ну вже ті чоловіки! Ще обмінюємось якимись дотепами і компліментами – і трубку бере Василь.

– Що це в тебе за такий симпатичний знайомий?

– Те ж саме я тут чую від нього. Товариш мій, Олесь.

Минуло кілька днів. Я вже й забула про ту розмову. А що там пам’ятати? Коли раптом дзвінок.

– Алло!

– Хто це?

– А ви відгадайте.

– Олесь? – чомусь зраділа і здивувалася я. Голос у нього був примітний: такий ні з ким не сплутаєш. Кілька фраз, банальних, ніяких, ні про що. А потім втягуємося в довгу телефонну розмову: обом, здається, цікаво. Ну й випишу я Василеві! Чого це він мій телефон роздає? Василь сміється на мій докір:

– Та він мені дихати не давав: дай телефон – і край. Та ти не переживай, він хороший хлопець.

– То й що з того?

– Та я за твій телефон пляшку заробив.

– Ех ти! Алкаш! За пляшку мене продав!

– Не тебе, а номер твого телефону. За тебе я б бочку горілки взяв.

– Дякую. А ти сказав йому, що я сліпа?

– Ні, не сказав. А для чого?

І справді: для чого?

– А-а, я розумію: ти боявся, що тоді він пляшку не поставить.

Сміємося. Василь свій. Він хоч і зрячий, але також інвалід: погано ходить.

Телефонні дзвінки почастішали. Олесь почав домагатися зустрічі.  Я спершу лише сміялася, але, коли він дуже вже став наполягати, сказала:

– Це зайве. Давайте я назавжди залишуся вашою таємничою телефонною незнайомкою. Так буде цікавіше.

– І зовсім не цікавіше. Мене це не влаштовує.

– Тоді ви будете жорстоко розчаровані.

– Ви мене заінтригували. Тепер я ще більше захотів з вами зустрітися.

– Скажіть… А як ви собі мене уявляєте?

– Ну… Така собі маленька, худенька японочка. Років… Тридцяти п’яти.

– Як?  То Василь вам не сказав навіть скільки мені років?

– А для чого? Я в нього не питав.

– Тоді ви будете двічі розчарований.

– Поки що я двічі заінтригований. І хочу знати про вас все.

– Все – не вийде. Все про нас знає тільки КДБ.

– Давайте зустрінемось – і все відразу проясниться.

– Ні… Але якщо ви так хочете… Я від вас набагато старша. На цілих дванадцять років.

– То й що? У мене мама старша від батька на…

– Почекайте. Це ще не все. Я зовсім не японочка, а невисока і досить повна жінка. Я б навіть сказала, занадто повна.

– Прекрасно. Люблю повних жінок.

– І останнє… Я – сліпа.

Пауза. Олесь заскочений. Такого він явно не чекав. І я мовчки поклала трубку, щоб не ставити чоловіка в незручне становище. Та телефон задзвонив. Зняла трубку.

– Алло!

– Щось роз’єднало… Знаєш, я собі подумав: це – доля. Доля так захотіла.

– Яка там к бісу доля? – не втрималася я. – І нічого вона не захотіла. Просто… Якщо колись надумаєте, дзвоніть.

– Почекай. Ти думаєш, що я перехотів з тобою зустрітися?

– Думаю, що так. І не треба бавитися в благородство. Це зайве. Василь – свиня. Це він винен: він мав вам відразу сказати. Ну…  Все. До побачення. Мені було приємно з вами поспілкуватися.

– Таню, почекайте. Давайте все-таки зустрінемося. Все, що ви сказали, не має для мене ніякого значення. Тобто… Має… Але я, значить, мушу бути дуже уважний. У мене машина. Правда,  «Запорожець». Ми зможемо поїхати кудись за місто.

– Олесю, не треба благородних жестів. Це виключено. Знайся кінь з конем, а віл з волом. Просто, Василь – свиня. Він мав вас попередити.

– Ви не хочете мені повірити. Ви розумна і цікава жінка. З вами є про що поговорити. Я вже якось звик до вас. Мені здається, що ми з вами знайомі вже дуже давно. Я ж не з вулиці. Розпитайте про мене у Василя. Ми з ним давні друзі.

Я думала, що більше дзвінків не буде. Просто чоловікові було ніяково відразу покласти трубку. То й добре. Смішно, справді: молодший і зрячий. Що йому, жінок забракло? А Василеві треба буде ще виписати.

Та Олесь продовжував дзвонити, настирливо добиваючись зустрічі. І я собі подумала: а до чого мене це зобов’язує? Ні  до чого. Хоче чоловік зустрітися – нехай. А чого б і не зустрітися? Не дикунка ж я і справді. Подивиться, що нічого особливого – та й заспокоїться. А я цілком спокійна.

Отак собі подумавши, дала свою згоду на зустріч.

– Тільки знаєш… (ми на цей час вже остаточно перейшли на «ти»), у мене на роботі колектив в основному жіночий. «Шефова» нам якось жартома сказала:

– Хто мені покаже свого кавалера, дам відгул на три дні.

– Давай хохму придумаємо: буцімто ти – мій кавалер.

– Та я – за, обома руками.

– Тоді заїжджай за мною на роботу на своєму «Мерседесі», тобто «Запорожці». Я буду з Сашком.

Ми сміємося. Потім Олесь питає:

– Чекай, а як я тебе впізнаю? Я ж мушу підійти до тебе, а не питати за тобою. Я ж твій кавалер.

– Маленька, повненька, з косою. Таких в нас більше нема.

– Гаразд. Мені це навіть подобається. Чекай мене.

Для чого я так придумала, питаєте? А просто так, щоб веселіше було. А ще, чесно кажучи, щоб трохи похизуватися перед своїми. Сашка відповідно підготувала. А йому що? «Запорожець» – теж машина.

На роботу прийшла трохи збуджена і схвильована. Як то воно буде? А може злякається і не приїде? Ні, не злякається. А я таки дурна: і навіщо це мені? Авантюристка. А-а! Нехай!

В коридорі я почула чітку, як у військового, ходу. «Він» – промайнуло в голові. Олесь розповідав, що деякий час служив прапорщиком. Це дійсно був він.

– Добрий вечір, – привітався.

– Добрий вечір, – відповіли всі, а я ступила назустріч, аби чого не наплутав. Потім Олесь сказав, що впізнав мене по голосу. Може й так. Але я була глибоко розчарована, бо «шефової» не було. Вона мала якісь пильні справи і пішла трохи раніше. Ну, та наші їй розкажуть. Несподіваний приїзд Олеся справив на всіх колосальне враження. Наступного дня мене довго і детально розпитували, хто він і наскільки в нас це серйозно.

Я сміялася:

– Невже ви думаєте, що я ще здібна на щось серйозне?

А з Олесем ми заприятелювали. Нам було цікаво. Як не дивно, я не почувала себе з ним сковано, як це в мене буває досить часто з сторонніми зрячими людьми. Може тому, що Олесь не кидався стрімголов мені що-небудь допомагати. Тримав себе природно і стримано. Сидів терпляче і чекав, доки я зроблю каву. Аж коли я попрошу:

– Візьми і постав на стіл, – тоді повагом робив, що просила. Він ніби й не помічав моєї сліпоти. Нашим зустрічам я серйозного значення не надавала. Сашка він іноді відвозив на своєму «Запорожці» до школи, і Сашкові це подобалося.

Якось Олесь сказав:

– Давай поїдемо в Карпати.

– В Карпати? Прекрасно. Але що я там робитиму?

– Візьмемо палатку, ще товариш зі своєю приєднається. От двома машинами і рвонемо.

– Олесечку, ти забуваєш, що я – сліпа.

– Що ти з тим носишся? Там тобі нічого не треба буде робити. Я все вмію сам. Там цього року стільки ожини.

Я голосно сміюся.

– І як би я її рвала, оту ожину?

– А що тут такого? Там і бачити не треба. Знаєш, скільки її?  Дам тобі рукавиці, щоб руки не наколола, поставлю тебе біля куща, – та й рви собі.

Бідний Олесь. Чи це, може, я бідна? Ет, чого це я? Теж мені – зовсім бідна!.. Але він собі не уявляє, що я в рукавицях не зірву жодної ягідки, бо я можу все тільки на дотик… Та звідки йому про те знати?.. А ще я собі уявила, як я себе там почуватиму, як на мене зоритимуть його друзі, як вони співчуватимуть Олесеві.

– Ну, то як? – не вгамовувався Олесь, маючи цілком добрі наміри.

– Ні, Олесю, я не поїду.

Він посмутнів, якось наче пригас, задумався.

– Тобі зі мною зле?

– Та ні… Чому ж?..

– Зле, я бачу, що зле. Я хочу, щоб краще, а ти…

– Я тобі дуже вдячна, але між нами – бар’єр.

– Все це – дурниці! Твої вигадки! Вічно ти щось вигадуєш. Ти просто закомплексована.

– Може й так.

– Я й забуваю, що ти не бачиш. Мені з тобою цікаво. Ти хоч знаєш, яка ти гарна?

– Ото вже не бреши. Я розумію, компліменти, але…

– От ти знову. А я не брешу. Ти просто закомплексована. Та забудь ти сама нарешті, що ти не бачиш. Повір мені, ті, що з тобою спілкуються, про те забувають. Це ти тільки пам’ятаєш.

 

Ми з Олесем зустрічалися досить довго, але в Карпати я так і не поїхала. В сауну також не ходила. З часом, коли я збиралася вже виходити заміж і про те довідався Олесь, він неодмінно хотів ще на останок зустрітися: де-завгодно, не обов’язково наодинці, можна й в найлюднішому місці. Та я більше зустрічей не хотіла. А для чого? Нехай закінчиться все таким собі напівмінорним акордом. Дзвонити мені Олесь більше не наважувався, а Василеві сказав:

– Передай Тані, що вона все ще їде на базар, а не з базару.

Що ж… Це гарний комплімент… Але, Боже ти мій, який вже там базар! Посміхаюся я гірко і трохи сумно. Що ж… Життя… Ще нікому поки що не вдавалося повернути своїх років. Наші літа в наших дітях та онуках. Та все ж гарно, коли все ще на базар…

І я знову посміхаюся, і цього разу вже трохи веселіше.