Та для Івана Андрійовича настали кепські часи: він захворів. Спершу й жінці нічого казати не хотів, думав – минеться. А воно не минається. Ставало все гірше. Його жінка скаржилася сусідкам:

– Не хоче йти на операцію – хоч плач.

– А що то має бути за операція?

– Та що… Кишку треба на бік виводити – то ще пожив би. З тим можна довго жити. А він не хоче. «Краще вмру, – каже, – ніж маю тут смердіти».

Галина заплакала.

– І що я маю робити?

– А я вам так скажу, – обізвалася молодиця, котра завжди заступалася за Івана Андрійовича. – Скажу вам так… Хочете – ображайтеся, а хочете – як хочете. Дав вам Бог чоловіка, а ви не вмілисьте його шанувати. А чоловік він добрий.

– Таке скажете! Чого це я його не шанувала? Чи він у мене голодний ходив? Чи брудний? Годувала, обпирала, як має бути. А що за випивку сварила… Так, сварила. І кожна б на моєму місці сварила б.

– Ну от… Тепер вже не буде пити.

– П’є, скурвий син. Каже, що йому так легше.

– Може й легше. То ви вже йому не бороніть.

– Та не бороню. Але шкода. Доки вмре, то геть чисто зіп’ється.

Жінки знизували плечима і пересміювалися між собою, хоч при такому ділі сміх був звісно недоречний. Якусь паузу витримали, а потім одна з жінок сказала:

– Ну, Галько… З вас не надивуєшся. Їй не шкода, що  чоловік вмре, а шкода, що зіп’ється.

Тут всі жінки ніби знехотя, а таки засміялися вголос.

– Та там вже йому буде однаково: чи зіп’ється, чи ні. Однак приймуть, не виженуть.

Тут Галина розплакалася.

– Вам би тільки смішки. А в мене горе. Я на язик гостра, то вам здається, що мене не болить. А я по ночах не сплю. Слухаю, як він крутиться, – і так мені страшно, що, повірите, місця собі не знаходжу.

– Чекай-но, Галько. Ти на нас серця не май. Але й не гризи себе, не муч. Бо що тут зарадиш? То може якось його умов, щоб таки пішов на ту операцію.

– Не хоче. Навідріз.

– Ну… То мусить бути, як вже є. На все Божа воля. Всі ми під Богом ходимо.

– Але ж як то тяжко – чекати.

– Йому, Галю, ще тяжче. Він чоловік не дурний, все розуміє.

Жінки посхиляли голови, і здавалося, що якийсь загальний смуток налягав кожній на плечі.

 

Тієї ночі всі спали, як на глум, дуже міцно. Не спалося тільки Івану Андрійовичу. Щось йому, мабуть, пекло чи… Тихенько встав, намагаючись не гриміти своїми милицями, пройшов у вану, напустив гарячої води, попарився гарно і знову ліг. А на ранок його вже не було. Померла звичайна пересічна людина, але людина мужня і сильна, котра боролася до кінця зі своєю бідою. На світі нічого не сталося. Відійшла у небуття людина. Але світ з кожною смертю завжди щось втрачає.

На вулиці Торф’яній сукупно живуть сліпі. Тут всі про всіх знають, бо живуть разом десятки років. Одних шанують, других не дуже, але знають все і про всіх. А чого не знають, то вигадають, додумають. Аби язики мали роботу.

Поховали Івана Андрійовича як годиться, пом’янули, позгадували його баляндраси, посумували, попльоткували (бо як же без того?) та й зажили далі кожний своїм життям.

У Сковоронів була кицька. Проста звичайна кицька. Коли їй треба було додому, а двері були зачинені, вона зверталася до кожного, хто проходив, аби натиснули на дзвінок. І це був не просто нявкіт. Вона наче промовляла:

– Ну подзвоніть. Хіба ж ви не розумієте, що мені треба додому?

І люди розуміли. Вони посміхалися і натискали кнопку дзвінка. Відколи помер господар, кицька довго не заходила у спальню. Але людям було не до кицьки. А потім вона все ж зайшла. На той час в кімнату зайшла і Галина.

– Дивлюсь – а кицька сидить на стільці і плаче. Ви не повірите. І я б в таке не повірила, якби сама не бачила. Сидить і плаче. Як людина. І сльози течуть, такі великі сльози. Я ще таких сліз не бачила. А ви кажете… Німий язик.

 

Наче й нічого особливого. Але мені чомусь захотілося написати про цю людину. Навіщо? Бо спогади живуть довше, ніж люди. І коли людини вже нема, то нехай живуть хоч спогади. Сумні й веселі – такі, як людське життя…

 

ПО НАУКУ

Домлівало літо, запахло вереснем. Ставало сумно, що ми вже не школярі, що шкільний дзвінок покличе не нас… Я пішла в школу. Вже не як учениця, а як гостя. В першу чергу – до малих, з ними простіше. Я читала їм казки, навіть збиралася з ними щось ставити, переклала для них казку «Дванадцять місяців», бо не могла знайти її українською мовою. І діти любили мене, і нам разом було гарно і легко. І десь гриз мене смуток, що не буду я вчитися у вузі, що не буду колись працювати з дітьми, бо так і не стану вчителькою. Саме десь тоді вийшов указ чи постанова про те, що у вузи прийматимуть тих, хто має не менше, ніж два роки виробничого стажу. Отож-бо й воно! А я була певна, що, коли я два роки поживу своїм робітничим життям, то засмокче-затягне мене побут, і нікуди тоді я вже не піду. Але якось у школі перестріли мене Наум Ейнахович і Семен Маркович.

– Слухай, Кнолиха, – сказав Семен Маркович, вхопивши мене за комір, як хлопчиська-пустуна. – Ти не хочеш піти вчитися на підготовчі курси в університет?

– Оце так! А я й не чула про таке! А як це?

– Дуже просто. Курси увечері, так що ти зможеш ходити після роботи.

– А ще не пізно? – захвилювалася я.

– Ні, курси починаються в жовтні.

– А мене візьмуть?

– Візьмуть. Взагалі-то там треба платити, але ми поговоримо – і тебе візьмуть безоплатно.

Я якось ще не дуже в те вірила. Я розуміла, що це ще не вуз, що це всього лише підготовчі курси. Але для мене вже те, що ті курси були в університеті, важило багато. От, якби мене взяли! На курсах повторювали ті предмети, з яких треба було складати іспити. Я мала лише обрати собі факультет. Хотілося на журналістику. Ой, як хотілося. Та я знала, вірніше, довідалася, що на журналістику беруть тих, хто працював десь у редакції або мав свої публікації.

– Ну, піду на філологічний, – вирішила. Тим паче, що вступні екзамени з тих самих предметів, що й на журналістику. І як то воно буде?.. Та журись-не журись, а щось роботи треба.

Разом зі мною мала йти і Люся. Вона збиралася на математичний. Ото вже добре, що нас буде двоє. З курсами все владналося, і ми з Люсею пішли в наш Львівський державний університет по науку. Спершу нас проводила Катя, але їй це швидко набридло.

– Люсю, ну ходімо самі, – умовляла я свою товаришку. Вона дуже добре орієнтувалася, але соромилася ходити сама.

– Я ж на роботу кожного дня ходжу на вулицю 17-го вересня. А це трішки далі. Там не складно, зайдемо самі.

І Люся нарешті погодилася. Відтепер ми з нею тричі на тиждень йшли до університету по науку. В університетських лабіринтах без палички було важко ходити. Але ми навчилися, бо у нас заняття проходили постійно в тих самих аудиторіях. І тут нам поталанило, очевидно, гарненькій Люсі. На математичному знайшовся хлопець, що жив у нашому районі, не дуже далеко від нас. Він зголосився нас обох проводити додому. Це було чудово. Ми йшли з ним пішки: від університету аж на нашу Торф’яну. І встигали на той самий час, коли ми приїжджали трамваєм. Та зате як гарно було нам йти собі по вечірньому місту, розмовляючи про всяку всячину. Де ти тепер, Коля Заваляєв, розумний, інтелігентний хлопець, що не посоромився на очах у своїх майбутніх однокурсників взяти попід руки дві сліпих дівчини і йти з ними, як з рівними, нічим не виказуючи своєї зверхності, не дозволяючи собі сказати якогось кривдного слова… А в університет ми йшли самі. Не обходилося, звичайно, без казусів. Але ми поступово звикали до тих негараздів. Іноді спересердя відповідали на грубість грубістю.

– А щоб тобі повилазило! – побажала мені жінка, на котру я ненароком наткнулася. На що я тут-таки й відповіла:

– Та мені вже повилазило. А от вам ще може…Відповіла – і навіть совість мене не мучила. Бо вже набридли ті постійні людські грубощі та образи. Хоча й жалощів надмірних ми також не сприймали. А якось з нас довго сміялися молоді люди, коли ми питали, який це номер трамвая.

– Дивись, неписьменні!

– Ото! Дарма, що із студентськими папками, а читати не вміють.

На це я вже нічого не відповіла. Люся була дуже вразлива і боляче все сприймала. Я, як могла, її заспокоювала, бо мене вже життя потрохи загартовувало. Зате як Люся вміла відчувати музику, поезію, красу довколишнього світу. Вона закохувалась у людей, в голоси, в літературних героїв, в дикторів і артистів. Ця дівчина була надміру емоційна, тому її так легко було вразити… Майбутні студенти зустріли мене… Ніяк…  Не знаю, що вони там собі думали, чи спостерігали за мною, чи ні, коли я, зайшовши в аудиторію, починала собі навпомацки шукати вільне місце. Чомусь нікому не приходило в голову встати і допомогти мені. Але я тим не дуже клопоталася. Я жила, та й зараз живу, під таким гаслом: ніхто мені нічого не винен. Не приходило – то й не треба. Я врешті-решт сама знаходила собі місце і сідала. Потім діставала своє письмове приладдя і починала щось занотовувати. Не вірю, що це нікого не зацікавило. Але спостерігали здалеку, ніхто не підходив і ні про що не розпитував. Іноді на легкий стукіт, що чувся при моєму писанні – проколювався папір, і виколювалися крапки – звертали увагу викладачі. Але і те було мимобіжно.

Однак потім я з вдячністю згадувала ті підготовчі курси – вони мені дуже багато дали. Це не була якась халтура і заробітчанство. Тут працювали справжні викладачі, ті ж самі, що викладали в університеті. Ми повторювали те, що вчили в школі, навіть дещо поглиблювали свої знання, бо в школі не завжди давали нам найновіші правила чи набутки. Було цікаво. Хто хотів, той міг вчитися. Нам давали завдання додому, але, як і школярі, ми не завжди були ретельні і досить-таки часто безсоромно не виконували домашніх завдань.  Звісно, ми майже всі працювали, але це не мало бути причиною, щоб робити нам скидки. Викладачі нас соромили:

– Ви ж прийшли сюди, щоб вам було легше готуватися до екзаменів. То чому ж ви не вчитеся? От ви, Книш, чому не приготували домашнє завдання?

– У мене боліла голова.

– А ви, Скіра?

– І у мене боліла голова.

– А ви, Онищук?

– Я була хвора.

Дійшла черга і до мене. Нікому і в голову не приходило надавати мені якісь пільги. І це було дуже добре, бо я не почувала б себе нарівних з усіма. І це, певно, розуміли наші університетські викладачі. Отже, до мене:

– А ви, Кноль, готові відповідати?

– Ні.

– Чому?

У мене насправді цього разу дуже боліла голова. Вона у мене часто боліла. Але ж не могла я за всіма повторювати, як папуга. І я зітхнувши, сказала:

– Ліньки було…

Сміялися всі: і викладач, і майбутні студенти. Пересміявшись, викладач сказав:

– Хоч одна чесно відповіла.

 

Моїм улюбленим викладачем був Скоць Андрій Іванович. Мене тоді не цікавило, чи був він доцентом, чи ні. Це був талант. Він говорив так, що його не можна було не слухати. Декотрі дівчата відкладали набік ручки і дивилися на нього – і слухали, як заворожені. Про що б не говорив Андрій Іванович: чи про щось вже відоме, чи про щось нове, – все було цікаво. Я вважаю, що мені дуже поталанило, що я мала такого викладача. Забігаючи вперед, скажу, що доля розпорядилася так, що, коли я стала студенткою, то знову зустрілася з Андрієм Івановичем. І потім, коли я вже завершувала своє навчання, він рецензував мою дипломну роботу. Дякую вам, мій добрий учителю, невтомний наш Андрію Івановичу, що навчили мене цінувати українську мову, наше слово в літературі, колишнє і теперішнє.

А ще був  прекрасний викладач з німецької мови. Прізвище його було Возниця, а от імені вже не пригадую – стерлося з роками. Він вмів якось заглянути в саму душу, а свої знання передавав м’яко, не нав’язливо, бо любив і свій предмет, і нас, таких ще молодих і не завжди розумних, котрі хотіли щось знати, але ще й самі до ладу не знали, що саме. Звичайно, це ще не було справжнім навчанням, але це було те, що мобілізовувало сили. Була мета, була, зрештою, якась надія, що ще не все втрачено, що я ще можу спробувати свої сили, що ще в моєму житті може бути щось цікаве, не зовсім звичайне.