РІК ДУРНІВ

Як тільки ми приїхали з Києва, Фелікс, що називається, засукав рукави. Він завжди допомагав мені, завжди ходив по магазинах, але тут він перевершив самого себе: мив, прибирав, закуповував продукти для Новорічного стола:  від м’яса і м’ясних виробів до шампанського, цукерок, мандаринів. Наша родина великих достатків не мала, а тому намагалася обходитись більш-менш скромно, хоча й любили ми і вміли приймати гостей. Але цей Новий рік був для Фелікса, очевидно, особливий. Кажуть, є рік Собаки, Кота, Змії… А по-моєму, буває ще й рік Дурнів. Але це моя власна думка. В такий рік розумні, здавалося б, люди починають раптом робити дурниці, та такі дурниці, що й самі потім дивуються, як це їм таке вдалося утяти. По-моєму, це був саме такий рік. А втім… Ми готувалися до приїзду гостей.

І от нарешті вони приїхали. Фелікс навіть ходив їх зустрічати, але вони з ним розминулися. Приїхали з подарунками, пишно так, ну, як справжні гості зі столиці. Приїхали заздалегідь, тому Фелікс з Аллою пішли бродити по Львову. А ми з Степаном та дітьми залишилися вдома. З ним було цікаво розмовляти на всякі теми. Я зрозуміла, що він і не підозрює, що у нього діється вдома. Жаль мені було його, але я не сміла підняти перед ним завісу – я не хотіла власноруч кидати в їхній дім яблуко розбрату. Досить того, що я вже колотилася. Отже, день у нас минув у розмовах і пустощах  з дітьми. А Фелікс? Фелікс конче хотів показати своє диво всім своїм знайомим. Повернулися втомлені, збуджені. Треба було відпочити перед завтрашнім днем: завтра – тридцять перше грудня.

Накликали гостей. Був дехто з моїх друзів, були й цілком випадкові: свято для всіх, у нас вистачало і місця, і горілки, і закуски. Свекрухи не було – її кудись запросили. Провели старий рік. А коли за Новий випили шампанське, я ганебно «відключилася». Такого зі мною ще не було: мабуть, нерви здали. Сиділи, забавлялися майже до ранку, тільки я тихенько пішла собі спати.

Першого січня у нас було родинне свято: день народження Феліксової матері. Відзначалося воно обов’язково, і всі це знали. Десь біля четвертої починали сходитися гості: потомлені, якісь наче заспані, мляві, дехто тримався за голову: видно, всі святкували. Ніби нехотячи, сідали до столу, а вже потім потихеньку розворушувалися, ніби прокидалися, і свято розкручувало свою пружину. Цього разу на святі були наші столичні гості. Ми з Аллою навіть щось співали у дуеті: а чом би й ні? Ми майже родичі! Тепер я гірко посміхаюся. А тоді… Тоді було заледве не до плачу.

Та от нарешті гості розійшлися. Степан трохи перебрав і ліг спати. Ми з свекрухою перемили посуд і теж розійшлися спати: вона – до себе в кімнату, а я – до дітей. Залишилися лише Фелікс з Аллою. Вони влаштувалися собі у вітальні. Правда, там спав Степан, але я так зрозуміла, що його тепер можна було й з хати винести. Наша трьохкімнатна квартира була невелика, але мала багато дверей. У кожній кімнаті їх було по двоє, а у вітальні – аж троє. Це було не дуже зручно, і довелося їх трохи позаставляти. В нашій спальні біля дверей у вітальню стояло дзеркало. Але ж всього лише дзеркало! А біля дзеркала на ліжку лежала я. А по той бік дверей були вони, Алла і Фелікс…  Я, звісно, не спала. Опів на четверту прийшов і ліг Фелікс. Годинника в мене не було, і я подивилася годину на годиннику, що був у Фелікса на руці. Ми не перемовилися ні єдиним словом.

Вранці починався, може, найтяжчий для мене день. Як бути? Як себе вести?

– Спокійно, – умовляла я себе. – Тільки спокійно. Вони сьогодні їдуть. Нарешті їдуть…

Як в тумані… Хтось мені дзвонив, когось я вітала… Була усміхнена і привітна… Як манекен. Влаштувати сварку? Ні, противно. Гидко, ні, не треба. Нехай собі їдуть. А Степан – тюхтя. Та нехай собі.

Поїхали. Фелікс пішов провести. Здається, в аеропорт, на літак… Нарешті. Лягаю на канапу. Нестерпно болить голова.

– Не думати! Не думати! – наказувала собі. І думала, думала… Що мені робити? Як жити? А діти?.. От коли я по-справжньому пошкоджувала, що пішла у невістки, що не дочекалася на підприємстві своєї квартири. Тоді це було можливо. Будівництво йшло. Та що тепер?..

Повернувся Фелікс. Він ходив по кімнатах, схвильований і, вочевидь, також втомлений. Ще б пак! Підійшов до мене.

– Ти чого лежиш? Голова болить?

– Так. Я втомилася.

Спокійна, стримана – аж дивно. Фелікс мовчить, йому якось ніяково. Нарешті я спитала:

– Ти в котрій кімнаті будеш спати?

– А що таке?

– Нічого. Мені просто бридко. А завтра підеш до юриста і дізнаєшся, як оформити розлучення.

Більше ми в цей день одне одному не сказали нічого. Лише спати полягали в різних кімнатах. Мовчки пройшов і другий день. День – як день, нічого особливого. Хіба тільки те, що Фелікс, як людина ділова, таки пішов у юридичну консультацію і таки дізнався, як тепер оформляються розлучення. А через місяць ми мали б святкувати десять років з дня нашого одруження…

 

Я не витримала і про все розповіла свекрусі. Ми з нею жили у злагоді. Але вона ніколи не любила вникати в якісь проблеми, не любила створювати собі зайвих труднощів. Їй здавалося, що, коли про ті проблеми не говорити, то вони зникнуть самі по собі. Після моєї розповіді найперше вона сказала:

– А я подумала наоборот. Я подумала, что у тебя роман со Степаном. Вы все время разговаривали, то я и подумала…

Мене взяв жаль і образа.

– А що Фелікс з Аллою до четвертої години ночі тут розважалися – то ви нічого не подумали?

– А ты мне не груби.

– Та хіба ж я грублю?

– Да, грубишь. Не нервируй меня. Мне нельзя нервничать.

– І мені не можна, – я вже не могла зупинитися. Для чого це я? Що це дасть?.. Нерви здають.

– Вот и не нервничай. Муж у тебя хороший. Диссертацию пишет, тебе помогает… А ты нарочно подруг своих понаводила, чтоб все видели.

Тут я закипіла і вже не могла себе зупинити. Що називається – вийшла з-під контролю.

– Так, я навмисне привела своїх подруг, щоб вони побачили шлюху вашого сина. То й що? А якби мої подруги не прийшли, то вона б щезла, випарувалась чи як? Вона ж є! І ви це знаєте!

– Мужа позоришь! Выдумываешь ты все!

Тут я розплакалася і пішла геть, шкодуючи, що так бездумно захотіла пошукати у свекрухи співчуття. У кого? У свекрухи! Розраховувала на жіноче розуміння… Ото дурна! Та їй же рідний син завжди буде дорожчий від невістки. І завжди буде  правий. Пора б мені уже це знати.

 

Хто мене жалів – то це моя дорога тьотя Міла. Вона плакала гіркими слізьми. Коли тьотя Міла була особливо збуджена, то переходила на російську мову.

– Танечка, девочка моя! Ты не красавица, но ты женственна! А это тля! Тля бесцветная!

Я не знаю, чи так воно було, чи це просто здалося тьоті Мілі, бо дуже вже вона мене любила, але в неї на плечі я могла поплакати, як у своєї мами, котра не дожила до такого важкого для мене часу. Найвірніші мої товаришки також все знали, але їм було лячно і подумати, що ми розлучимося. Мене теж лякала самота. Але найбільше лякало те, що доведеться щось казати дітям. Як їм пояснити?..  Але такою була моя доля, а вона була невблаганна.

Та тоді ми ще не розлучилися. Це сталося трохи пізніше.  А поки що… Поки що ми робили вигляд, що у нас все нормально. Тільки спали по різних кімнатах. Найперше те, що я захворіла і десять днів лежала пластом. І вже тому не могла відразу зайнятися всіма формальностями. А поки я хворіла, до Фелікса щось трохи почало доходити. Ні, ні, не те, що розпадається родина, що залишаються діти. Ні, не те. Просто він сподівався, що в цьому році буде нарешті захищатися, і він страшенно боявся, щоб я не зіпсувала йому репутацію і щоб це йому не зашкодило. А ще найбільше він боявся партійної організації. Та даремно боявся: я не збиралася робити йому «феєрверк». Бо, як кажуть: «До чого тут міліція, як грім бабі порося забив?»  Свята правда. Якщо ми не можемо жити разом, то хто вже нас може примирити?.. Це доля. Отака вона в мене химерна, моя тернова доля. А можливо й про дітей подумав Фелікс. Любив же їх, дуже любив. Важко зараз сказати, що на нього тоді вплинуло. Розмову почав знічено.

– А може, давай не будемо розлучатися? Діти ж…

– А ти чому про них раніше не думав?

Ні, ні, ми розмовляли спокійно, без сварки. Я добре пам’ятала своє дитинство, пам’ятала, як тяжко я плакала, коли батько і мати сварилися. І я не хотіла своїм дітям робити такої кривди. Може й тому я так прагнула скорше розлучитися, якщо вже життя не склалося. Та я знала, що діти люблять нас обох, знала, і тому мені було так нестерпно важко.

– Я думав про розлучення, – сказав Фелікс, – але пізніше, так, років через десять, коли діти підростуть.

– Дякую… Але мені починати життя спочатку краще тепер, аніж через десять років.

– Ну, там, може, відпала б така необхідність, то так би й жили…

– А як же бути з любов’ю, з довірою одне до другого?

– Подумаєш, любов, довіра… Ніби без того не можна…

В мене перехопило горло: значить, він думав про розлучення, тільки хотів відтягнути час…

– Знаєш, якби я виходила за тебе з розрахунку, то я б сказала:

«Давай мені свою зарплату, а сам роби, що хочеш». Але я тебе любила. Ти ж мене також любив?

– Мені здавалося, що так.

– А тепер ти любиш її?

– Так… Але в неї є чоловік…

Гірко-гірко мені було. А може, коли молодим на весіллі кричать «гірко», то це попередження, що так воно і буде у житті?

Я любила Фелікса. Ну як отак просто відмовитися від нього? А діти? Вони будуть за ним сумувати… Він бавився з ними, носив їх на плечах.

Одного разу, пустуючи з котримсь, розбили навіть плафон в люстрі… Коли ми з Феліксом сідали вдвох у широкий розкладний фотель, Льоня вмощувався за нашими спинами і казав:

– А я в затінку!

А на Жовтневі чи Травневі свята… Ми збирали їх на парад. Вони завжди ходили із свекрухою: вона на роботі брала перепустку. Діти любили паради. Ми купували їм велику пишну паперову квітку на довгому держаку, а Фелікс надував повітряні кулі… Боже мій!..

– Знаєш, – нарешті після вагання сказала я, – давай тоді так: з вигляду ми будемо, як сім’я: ти мені допомагатимеш, піклуватимешся про дітей, а я – про дітей і про тебе. А у всьому іншому – в кожного буде своє життя. Є ж такі сім’ї.

– Е, ні! Мені таке не треба!

– А що ж тобі треба? Ти будеш гуляти, а вдома на тебе буде чекати вірна дружина?

– Ні, я обіцяю тобі, що порву з Аллою. Будемо жити для дітей. Я хочу, щоб у нас була нормальна сім’я.

– Ну, що ж… Спробуємо. Але я не знаю, що з того вийде. Я вже не зможу ставитися до тебе так, як раніше. І ти до мене – також не зможеш.

– Спробуємо.

– Що ж, спробуємо…

Отак почався для мене 1977 рік. Важко почався і не менш важко закінчився. Але ще треба було його прожити. Якось прожити.