І я взялася за роботу. Переймала молодших і старших людей, у котрих не було освіти, просила, доводила, умовляла, щоб йшли в школу. Одні відмовлялися навідріз, дехто скидав на вік, дехто обіцяв подумати. Словом, роботи вистачало. Треба було неодмінно набрати три класи. Це буде півставки. Кому буде?.. Та про це я ще не думала. Головне – набрати класи.
І таки набрали. Люди були здебільшого солідні, молоді було мало. І 1-го вересня для нас продзвонив шкільний дзвінок. І я пішла на свій перший в житті урок – урок з російської літератури, хоч офіційно я ще затверджена не була. Хвилювалася шалено. Мене слухали люди, що були старші від мене, розумні, що, можливо, знали від мене значно більше. Просто в них не було освіти, а в мене була… Майже була, бо я ще вчилася. І від того я почувала себе вкрай ніяково. Боже мій, як хотіла я, щоб уроки мої були цікаві і досконалі. Я працювала з асистентом, котрому сама й платила. Брайлівських підручників майже не було, а якщо були, то геть застарілі. У вільний час я збирала своїх учнів і читала їм твори, котрі вони мали знати за програмою, іноді знову ж таки залучала свого асистента. Словом, я дуже старалася, аж доки… Доки в школу не прийшла Олена Васковська. У неї було направлення і диплом. У мене ж не було нічого: ні направлення, ні диплома… І яке кому діло, що я бігала, вибиваючись з сил, щоб набрати оті три класи. В Олени Васковської був чоловік – радянський офіцер, і це було найголовніше.
Я передала їй всі свої записи і роздобуті з таким трудом програми. Було до сліз образливо. Ні, проти Олени Павлівни я нічого не мала. Ця жінка в 29 років втратила зір і була по-своєму нещасна, можливо навіть нещасніша за мене. Вона мужньо боролася із своєю бідою. Освоїла шрифт Брайля і тепер героїчно освоювала спосіб життя незрячої жінки. А це була нелегка наука, ой, нелегка… Як не дивно, тоді Олена Павлівна ще не писала ні віршів, ні прози. Писати вона стала значно пізніше. А тоді вона просто прийшла в школу, і я мала поступитися їй своїм місцем. Було дуже образливо. Мало того, що я набігалася по набору учнів, я ж ще й перевелася на заочне навчання, а це ж було набагато важче… Та що поробиш! Я мала змиритися. А що мені ще лишилося? Та мені в житті попри все завжди чомусь везло на добрих людей. На цей раз це був наш директор школи Машировський Петро Олексійович. Він сказав:
– Ви будете в мене працювати. Не цього року, то на наступний рік. Однак будете.
– Та… – скептично посміхалася я, – на наступний рік може й класів тих не буде, може й розвалиться все…
ГРІШНЕ ЩАСТЯ
Це літо було для мене не звичайним, дивовижним, повним чудес і звершень. Окрім надії, що я зможу працювати в школі, у мене була ще одна радість: я впевнилася, що Фелікс мене любить. Так, саме так – любить. Він сам про це мені сказав. Отак просто і сказав.
Ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку. Він приїхав у Львів і прийшов. До мене прийшов – і я це знала тепер напевно. І вже від того була щаслива. Боже мій, яке щастя знати, що він мене любить. Тільки б знати, тільки б ще раз впевнитись. І нарешті, нарешті він сам про це мені сказав. Ні, він не обіцяв негайно розлучитися з жінкою і женитися на мені. Та я й не вимагала того, і не мріяла про таке. Мені б лише дитину. От про це я мріяла. Але Фелікс в першу чергу був членом КПРС. Він боявся осуду своєї партії, боявся за свій авторитет, за свою репутацію. А мені б лише дитя, маленьке, крикливе, аби тільки від нього. Який сором! Я собі навіть уявити не могла, як би це могло статися. Мені вже було 23 роки. Це було дуже старомодно, особливо, очевидно, з міркувань сучасної молоді, але я була ще дівчиною, хоч про мене ходило вже стільки пліток.
Надворі палав липень всім своїм щедрим теплом. Мліла від спеки зелень. Мліла я в Феліксових обіймах, щаслива, бентежна, застукана зненацька своїм шаленим коханням, величезним і палючим, як той липень. Ні, я нікого не могла любити всі ці роки. Мої маленькі симпатії і захоплення були такими мізерними. Я любила лише його, тільки його, понад усе, понад життя.
І сталося. Я святкувала своє весілля. Ні, заміж я не вийшла. Але весілля своє святкувала.
Десь музика грає –
У когось весілля.
Там хтось у віночку,
Закоханий, ніжний,
І вельон по плечах
Біжить білосніжний…
А тут за вікном
З вітром шепчеться гілля
І серце ридає.
А вітер шепоче:
«Чого ти зітхаєш?
Весілля своє ти давно відгуляла,
Віночок із мірту комусь дарувала,
А музика спала…
Та ти ж пам’ятаєш…
Вернути чи хочеш?»
Весілля не буде…
Без мірту і квітів…
І вельон по плечах не біг білосніжний…
Та поруч був він, найдорожчий і ніжний, –
Найкращий у світі.
Судитимуть люди?..
А ти чи осудиш,
Коханий і милий?
О ні, осудити мене ти не смієш,
Бо любиш, бо знаєш… Бо ти розумієш,
Чом вельон по плечах не біг сніжнобілий…
Цього не забудеш.
І я ходила, наче наречена, хоча нареченою і не була. А ким? Коханкою? Треба було називати речі своїми іменами. Не називалося. Ну яка я коханка? Він незабаром поїде – і все. Я це знала, я це розуміла, я з тим мирилася. І це було жахливо. Та я знала: нехай краще так, ніж ніяк… І однак я була щаслива. Попри все. Радість моя була така безмежна, що я не могла таїти її в собі. Горе і смуток мені легше було зносити самотою, ніж радість. До кого ж з радістю? Звісно, до Люсі, до Олі, вони зрозуміють, порадіють зі мною. Між нами ніколи не було заздрості на нещирості.
Знала, що буде розлука, що буде боляче, що він належить іншій, однак знала і те, що він любить тільки мене, одну мене. Тепер я могла відкритися йому, що понад усе хочу мати від нього дитину. Як не дивно, він дуже з того зрадів.
– Дружина боїться родити, щоб не зіпсувати фігуру.
– Які дурниці!
– У тебе буде хлопчик… Анатолій.
– Ні, у мене буде дівчинка, Оленка.
– То нехай Оленка, з бантиком… Або Ірина.
– Ні, Оленка. Я вже давно їй ім’я придумала.
– То нехай Оленка. Але ж тобі важко буде самій… А я буду знати, що ви тут самі, і не зможу вам допомогти. Мені теж буде важко.
– Це нічого. Я дуже сильна. Ти навіть собі не уявляєш, яка я сильна.
– Я знаю. Та все-таки…
Та цього разу, на мій великий жаль, не було ні хлопчика, ні дівчинки: просто я не завагітніла.
Фелікс поїхав. Я знову була сама. Але тепер щось тепле і живе ворушилося в моєму серці. Це був світлий спогад про моє грішне щастя. Тепер я чекала… Чого? Не знаю. Телефонного дзвінка, листа, його… Чекала чуда… І воно сталося: я одержала лист, ніжний, теплий, живий… Як колись в юності. Тільки це вже був лист не до дівчинки, а до коханої жінки, до мене. Хіба це не щастя?.. Відповідь я надсилала «до запитання», а одержувала – на університет. Згадали ми і про наш шкільний «шифр», ключик від якого знали тільки ми з Феліксом.
Я писала вірші, я була така активна і жвава, що дивувалися навіть ті, хто мене добре знав. Я знала, що хтось на світі мене любить. А що той «хтось» був жонатий… Це було дуже прикро. Це було просто жахливо. Але я вважала, що маю на нього більше прав. Так, вони розписані, по закону, документально. Але ж я любила його від своїх неповних 14 літ! Я любила його давно! Він був мій! Розуміла, що десь я не права, але відмовитись від нього тепер, коли я знала, що він любить мене… Ні, це було над моїх сил. І я чекала. Чого? Не знаю. Але чекала. Найкращі пісні, найкращі вірші, найкращі листи. У мене тепер було кохання. Справжнє… Я знала, що це гріх. Але цей гріх Бог мав би простити мені. Я вже давно відплакала його і відстраждала. А якщо ні… Ну, тоді нехай мене покарає, але нехай дасть мені ще хоч мить, хоч єдину мить того грішного щастя, п’янкого і солодкого. А вже потім – що буде. Я стала зовсім сентиментальною. Я залюбки бавилася з чужими дітьми, мліла від книжок про кохання, від пташиного співу, від гарних віршів, своїх і чужих. Я була щаслива. І хоч це щастя було грішне, та воно було моє. Ілюзорне, вистраждане, примарне, оманливе, але моє. А якщо вже так зовсім розібратися та ще прикласти до того здоровий глузд, то чи було це щастя?.. А може, навпаки, нещастя?.. Та розбиратися я не хотіла. Не хотіла, – і все…
А літо текло, текло, як річка, тепла і млосна, і несло мене за течією. І мені було так гарно, як ніколи. Це були найкращі дні моїх ілюзій, мого грішного щастя.
НЕЛЕГКО БУТИ ВЧИТЕЛЬКОЮ
До того, щоб таки втриматися на роботі, я не доклала ніяких зусиль. Я просто для того нічого не робила: не повезло – то й не повезло. Що ж тепер? Будемо вважати, що нічого не було, ніякої вчительської роботи. Та активізувалися учні: вони конче хотіли, щоб я була з ними, щоб працювала. На моєму боці був таки і Петро Олексійович. Мої прибічники кудись ходили, чогось добивалися. Я почувалася якось ніяково. Ну для чого? Не в моїх правилах було когось виживати. Та сталося так, – і це вже не з моєї вини, – що хлопців-студентів Миколу Красюка і Юрія Симончука не затвердили. Бо вони вчилися на стаціонарі. Микола претендував на вчителя з німецької мови, а Юра мав українську. Він і досі, мабуть, вважає, що його не затвердили з моєї вини. Та насправді совість у мене була чиста: я не прагнула когось посунути. Але так чи інакше, Юру не затвердили, отже, місце було, і це місце запропонували мені.
І от я знову на уроці, тепер вже української мови і літератури. Учні перебудовуються: звикають, що я розмовляю з ними українською. Цікаво і їм, і мені. В роботу пірнула з головою: практики ж нема, напрацювань також. Трохи допомогла Клавдія Іванівна. У неї було багато розробок з літератури. Але все треба було опрацьовувати з секретарем, бо сама я не могла того прочитати, бо все було по-зрячому, або, як у нас прийнято казати, плоским шрифтом.
Не знаю, якою вчителькою я була в ті часи, але я дуже старалася. Та окрім того, що треба було подбати про те, щоб урок був цікавий, необхідно було ще подолати бар’єр закомплексованості і ще не знаю чого. Річ у тім, що вчитися пішли і ті, що працювали зі мною в цеху, і навіть близькі мої товариші, котрі вчилися зі мною в школі. І я для них мала бути вчителькою, Тетяною Іллівною. Мені було важко. Яка тут могла бути субординація! Разом жили, разом працювали і – на тобі! Тетяна Іллівна! Та мусили звикати і учні, і я. Петро Олексійович за цим пильно стежив. І коли на перерві хто-небудь кликав мене Танею, він серйозно, навіть суворо застерігав:
– Тут Тані нема, а є Тетяна Іллівна.
Я червоніла.
Але найгірше було на уроках, коли виникали суперечки. Тоді мої дівчата входили в азарт і починали сперечатися зі мною на повному серйозі, хоча й знали, що я поділяю їхню думку. Але ж не можу я на уроках подавати своє власне трактування того чи іншого питання. Пам’ятаю, якось йшлося про свободу слова. Звикли ж говорити, що тільки у нас, в Радянському Союзі повна свобода слова. Мені почали заперечувати.
– Та це ж неправда! Скільки у нас поетів і письменників не тільки заборонені, а й по тюрмах сидять за вільно сказане слово.
Що я могла сказати? Хіба ж я того не знала? Але ж я була на уроці, я ж мала працювати, мала читати програму, затверджену Міністерством освіти. От і будь тут мудра!
Учні вечірньої школи, звісно, відрязняються від учнів звичайної денної школи. Ну, найперше – це вже не діти, а дорослі, а декотрі з моїх учнів були навіть старші за мене. Отут і починалося найцікавіше, бували всякі казуси. Але, чого вже там критися, моя педагогічна практика почалася з любові, справжньої, хлоп’ячої, пристрасної. Це був хлопець, років на сім молодший від мене. Тоді для мене це було дуже суттєво, я вважала його ще зовсім дитиною. Та, зрештою, так воно і було. Я змінила його ім’я, щоб не було йому прикро читати ці рядки, написані, може, всупереч його волі. Охрещу я його Володимиром. Ну, як тобі таке ім’я?.. Нічого, звикнеш. Отже, Володимир. На той час у нас в школі був навіть п’ятий клас. А Володя вчився, здається, в 7-му. Так склалося, що не хотів хлопець вчитися і вийшов зі школи на роботу. А тепер от у вечірню школу ходив, та ще й як ходив. Іноді та любов робить з людиною дива: такого старанного учня, певно, більше не було. Він відсиджував, а правильніше б сказати, чесно відпрацьовував всі п’ять уроків, і ніяка сила не могла заставити його залишити клас до дзвінка з п’ятого уроку. Навіть тоді, коли він залишався єдиним учнем в школі, бо всі інші вже вивтікали додому.
– Володю, – лагідно звертався до нього хто-небудь із вчителів, – ти, може, хотів би піти додому, то…
– Ні, – навідріз відповідав хлопець, – я прийшов вчитися.
І розмова вичерпувалась. Ми працювали на повному серйозі. Виглядало так, ніби хлопець готувався у вуз. І мало хто з учителів знав, що причиною всього була я. Ми писали вправу, потім розбирали речення. А вже після того я взяла Володин зошит, щоб перевірити, яких помилок припустився хлопець. І між продиктованими мною реченнями прочитала таке: «Ти мій маленький кат. Я тебе люблю. Виходь за мене заміж».
Хлопець був незрячий і тому, на моє щастя, не міг бачити, як я почервоніла. В класі ми були удвох, і мені важко було прибрати суворий тон, але я мусила, бо була на роботі, бо я була вчителькою, а ця дитина була моїм учнем. І я сказала:
– Прошу в класних зошитах не писати нічого зайвого, інакше доведеться знизити вам оцінку.
– Той нехай, – з гіркотою відповів хлопець.
Я була бридка сама собі. Сухар! Справжнісінький сухар! І як він може отаку любити! А він любив. І я врешті-решт змушена була з ним поговорити, нормально, не як вчителька з учнем. Було це знову ж таки на п’ятому уроці, коли вчилися самі фанати, що вперто «гризли граніт науки» – надолужували прогаяне з якихось причин. Ми сиділи удвох. І не просто сиділи, а працювали. Володя писав диктант. В кінці була приписка: «Давай з тобою зустрінемося». І я вирішила, як кажуть, поставити крапки над «і».
– Володю, давай з тобою домовимося: школа – це школа. І тут не місце для інших розмов.
– Тому я і пропоную: давай з тобою зустрінемося, тоді і поговоримо. Тоді ти, може, перестанеш нарешті бути вчителькою.
– Не перестану. І ти знаєш, чому.
– Бо я молодший? Так? Ну скажи, так? Чи тому, що я не маю вищої освіти?
– Перестань. Ти молодший, це правда, і це суттєво, але…
– Це дурниця. У мене батьки…
– Перестань, Володю, не в тому справа… Хоча і в тому також… Просто у мене є хлопець… І тому…
– Це неправда! Неправда! Ти все це вигадала! Навмисне вигадала!
Я думала, що в хлопця зараз почнеться істерика. Тільки того мені не вистачало! Дитячий садок! Я розгубилася і не знала, що маю робити. Шкодувала вже, що затіяла ту розмову. Але ж так тривати більше також не могло.
Заледве я його якось заспокоїла. Я вже думала, що із-за мене наша школа втратить одного із учнів. Але ні, наступного дня Володя прийшов на уроки і вів себе так, ніби нічого не сталося. Мені було і сумно, і смішно водночас. Як в кіно. Жаль було хлопця, котрому я нічим не могла допомогти.