ЖІНОЧА РОЗМОВА

Тихо спливає день. Пливе кудись у сутінки, а потім переходить у ніч і зникає. А завтра вже буде інший день. Ми з мамою удвох. Ніч, а особливо у селі, була для мене якоюсь таємничою, загадковою.

Мама, виходячи надвір, хреститься. Питаю у неї:

– Мамо, а чому ви хреститеся, коли йдете увечері надвір?

– Е, дитино, ніч своє право має.

І мені робиться лячно, ніби я зовсім маленька. І яке то таке право має ніч?..

Виходимо з хати. Тихо. Прохолодно.

– Зірно, – каже мама, – назавтра буде гарна погода.

Десь гавкають собаки. Нашого собаку батько забрав з собою. Вони в полі сторожують колгоспний город. Без собаки якось пусто і сумно, аж моторошно. Бр! Лячно. Довкола кущі, дерева, садки, городи… Йдемо до хати, зачиняємо двері на засув. І згадалися чомусь ночі, коли я була зовсім мала і, коли ми, діти, виходячи перед сном надвір, чули стрілянину. Слава Богу, що тепер мирно у нас.

Сідаємо при лампі. Мама щось дошиває. Її клопоче моя доля.

– А як там той Фелікс? – питає мама обережно, бо знає, як це мені болить.

– Ти його бачиш?

– Та інколи бачу. Коли приїжджає у Львів, то заходить.

– До тебе заходить? – дивується мама.

– Так. В цех іноді, а іноді, в гуртожиток…

– Чого? Він же жонатий?

– Так. Жонатий. Просто так заходить, побачитися.

– А чого йому з тобою бачитися?

У маминому голосі нотки ворожості. Я зітхаю. Мама продовжує:

– А ти ще собі нікого не знайшла?

– Ні.

– Що, у вас там хлопців нема?

– Є, мамо, та не ті…

– Все життя сама не будеш…

Голос у мами робиться сумний.

– Викинь, доню, його з голови. Треба тобі і про заміж подумати. Дасть Бог, буде дитинка, буде тобі веселіше. Дасть Бог, буде бачити, бо ти ж такою не родилася. Буде тобі на старші роки допомога.

Я червонію до самих кінчиків вух.

– Ні, мамо, я заміж не піду.

– Виплюнь те слово! Що ж ти все життя будеш дівкою?

– І дівкою, мамо, не буду.

Я, здається, ще дужче червонію, якщо можна ще дужче червоніти.

– Я, мамо, вроджу собі дитину.

– Без чоловіка?

– Так, мамо, без чоловіка. І щоб ви не думали, що мене хтось звів, покинув. Я просто не хочу йти заміж за нелюбого. А полюбити вже нікого не зможу.

Мама сумно зітхає. І я налаштувалася, що вона почне обурюватись, докоряти мені. Але ні. Мама розуміє мене. Боже мій, яка ж вона в мене мудра. Вже старша жінка, з колишніми поняттями та уставленими правилами, а от… Розуміє…

– Дивися, доню. Тобі видніше… Тільки, щоб потім не жаліла. А може, ще хтось знайдеться. Ти ж ще молода.

– Ні, мамо, не знайдеться.

– Тільки от що я тебе попрошу: знаєш, для людей, для села… Коли щось таке собі придумаєш, напиши мені листа, що ти виходиш заміж. Ну, розумієш, просто так напиши. А я вже буду знати… Ти ж знаєш, я сама читати не вмію. То ти так напиши. А якщо ти й справді заміж надумаєш… Не перебивай. У житті всяко може бути… Тоді ти мені імена своїх свідків напиши. Ну, знаєш, при розписці  свідки є. От ти їх і напишеш, коли справді надумаєш заміж виходити. То нічого, що я їх не буду знати. Ти мені однаково напиши. Добре?

– Добре, мамо.

І я пригорнулася до неї, як колись у дитинстві, а вона погладила мене по голові, ну, зовсім, як маленьку. Ми молимося і лягаємо спати, але ще довго не спимо. Говоримо про се, про те… Але я відчуваю, що у мами не йде з голови наша розмова, мій задум. Відчуваю, що їй це боляче, їй би хотілося не так, але вона розуміє, що я інакше не можу. Добре, що розуміє. Я давно хотіла з нею про це поговорити, але не наважувалася – соромилась. Та говорити було треба, бо я так вирішила, захотіла, щоб батьки про це знали. Я мріяла про дитину. Не про заміжжя, а про дитину. Я ще не знала, від кого вона буде, але вірила, що таки буде. І дуже мені не хотілося, щоб тоді батьки жаліли мене і думали, що їхню доню хтось надурив, звів. Я мала їх підготувати. Десь у глибині душі я чекала нездійсненного. Я мріяла, що ця дитина буде від Фелікса. О, як би я її любила. Але я й так її любитиму, свою дитину, від кого б вона не була. Я вже зараз її люблю, майбутню свою дитину, ще ненароджену і навіть незачату. Це буде донечка, неодмінно донечка. Я назву її Оленкою. Але, здається, я любила б її вдвічі більше, якби вона була від Фелікса. Та це неможливо. І я це розумію. Фелікс жонатий. Бути коханкою… Ні, тільки не це… І не тому, що я боюся порушити кимось придумані норми людської поведінки. Боюся, звичайно, боюся… І людських розмов, пересудів боюся, бо я ще зовсім молода. Але не в тім річ… Я не можу собі уявити, що від мене він знову піде до іншої, до своєї дружини, і буде вдавати, що любить її. Або переді мною буде вдавати, що любить мене. Ні, це було б нестерпно. Хоча, хто знає, може, заради дитини… Сльози течуть мені по обличчі, капають на подушку. Добре, що мама вже спить і не чує, як хлипає її нерозумна дочка…

Народжуються вірші, пристрасні і химерні. Я їх завтра запишу: не хочу зараз товктися, щоб не розбудити маму. Запишу, якщо не забуду. А втім… Для чого? Іноді так побродить якийсь вірш у голові та й піде собі. Піде – то й байдуже…  Не дуже й лювлю їх, ті вірші. А для чого? Ніхто і ніколи їх не надрукує. Я це вже давно зрозуміла, але продовжувала для чогось ще щось надсилати в якісь газети та журнали. Відповідь приходила не завжди. А якщо приходила, то я вже знала її наперед, могла й не читати: «мало ідейної вагомості», «читайте радянських поетів», «про любов вже все написано», «після Олеся вже нічого про любов написати не можна». Так, або приблизно так… А в мене було своє кохання, не Олесеве, хоча цей поет мені дуже подобався, і я мліла від його віршів. Але в мене були свої почуття, що вихлюпувались у вірші. І що тут поробиш! І я писала, ось тоді, після того, коли відмовились надрукувати мої вірші в газеті «Ленінська молодь», народилися такі рядки:

Пиши про Космос,

Пиши про Всесвіт,

Пиши, як живеться нам весело.

А мої весни

Пливуть по Деснах,

Мої, не чиїсь, не Олесеві.

Я читала свої вірші дівчатам, і вони слухали, а іноді приходили і мелодії. Тоді я їх співала. Тільки найближчим товаришкам. Кудись далі на люди ці пісні не несла – соромилась: я ж не музикант. Але іноді потай мріяла, що на якомусь концерті співатиму на сцені свою власну пісню, на свої слова і мелодію – і ця пісня буде прекрасна, вражаюча. А в залі сидітиме Фелікс…  І після концерту він неодмінно до мене підійде… Мріяти я любила. Особливо отак, перед сном. А потім сон підкрадався до мене тихенько, як котик, і забирав мене в полон разом з моїми химерними мріями. Як ось зараз… І я засинаю, міцно і солодко. І засинають мої вірші, засинають мої сльози на віях… Ніч. У неї своє право.

 

ЧУЖУ БІДУ РУКАМИ РОЗВЕДУ, А СВОЇЙ РАДИ НЕ ДАМ

Хтіла б річку переплисти –

Плавати не вмію.

Хтіла б я біду розвести –

Ой, та й не зумію.

І хто їх тільки придумує, ті пісні? Кажуть, народ. І розумний же він, цей народ… Слава у школі була відмінниця. У неї був надзвичайно чистий і дзвінкий голос. Вона розмовляла гарною літературною мовою. Дівчинка була з бідної родини, але мама її – зовні метушлива і галаслива – була дуже щирою і гостинною. Марійка, Лариса і я ще в школі часто бували у них вдома. Ми жили в інтернаті і сумували за домашнім затишком. Славина мама жаліла нас і завжди намагалася пригостити чимось смачним. Нам від того було трохи незручно. Але нас запрошували – і ми приходили. У Слави було тонке сприйняття поезії, добра і лагідна вдача. Вона завжди прагнула комусь допомогти або, принаймні, хоч поспівчувати. Такими були наші шкільні традиції, так нас вчили, і ми намагалися того дотримуватися. Слава була трішки старша за нас. Коли вона закінчувала школу, десятирічки у нас ще не було. І поїхала дівчина аж в Удмуртію, в Якшур-Бодью. Там була десятирічка для сліпих. Тоді багато наших здобували освіту в Алатирі, Ташкенті, в Москві, Ленінграді. Хто дуже хотів вчитися і мав силу волі, ті їхали. А інші йшли працювати. Дехто з працюючих йшов у вечірню школу і вчився там разом із зрячими. Це було важко. А що було легко?.. Тоді нам все було важко. Та й зараз…

У харківську школу, що була єдина на Україні десятирічка для сліпих, пробитися практично не було ніякої можливості. Хіба зі школи направляли, найкращих. От і роз’їжджалися наші по світах. Дехто там вже й залишався. А Слава повернулася до Львова: адже тут була її мама. Вступила до університету на історичний. Вчитися незрячому завжди було важко: треба щоб хтось читав, а отже й платити… Але Слава вчилася. Ми з нею часто любили довго розмовляти. Вона була цікавою співрозмовницею. На все щиро відгукувалась. Я вважала її близькою товаришкою і довіряла їй іноді найпотаємніше. Я взагалі дуже швидко іду на відвертість. Мене можна було купити щирістю (іноді навіть вдаваною). Особливо в ті роки, коли я ще не могла добре розібратися, де правдива щирість, а де – лицемірство і брехня. Я страшенно вірила людям, особливо тим, кого вважала близькими. Це вже потім, коли я від людей добряче натерпілася, коли зазнала від них і зради, і підлості (про байдужість і не кажу), тоді лишень навчилася відрізняти правду від фальші. Та й то не завжди мені це вдавалося. І найбільше, чого я боюся в житті, це розчаровуватись в людях. Тому не дуже охоче заходжу у тісне дружнє спілкування з новими людьми: щоб потім не розчаровуватись. Однак я все-таки людей люблю і, наперекір всьому, вважаю, що добрих людей більше.

Але повернемось в ті роки, коли ми із Славою не раз довго і втаємничено розмовляли про все-все. І про нелегку долю сліпої дівчини, і про те, як їй важко вийти заміж. Тоді ще ніхто й не чув про знайомства з газет чи журналів. А якщо й чули щось, то хіба що сміялися собі з того: ну як таке можна! А як же з любов’ю? Ото ми зі Славою часом таки зітхали. Бо й справді було над чим. Хлопці наші все більше прагнули женитися на зрячих. Не завжди собі гідну пару обирали, але зате зрячих. А от нам… А якщо ще й любов… Тоді взагалі… І що ж, так і бути все життя самій?..

– Ні, треба неодмінно народити дитину. Або й не одну.

– Без заміжжя?

– А що робити? Уявляєш, як це – одній все життя?.. А буде ж і старість.

– Так. А дитину хочеться мати. Ну, ще не тепер. Але зовсім без дітей… Так, треба родити. Але ж сором який! Засміють, осудять…

– То й нехай собі. Аби дитина, якщо вже заміж не можна.

– А може все-таки заміж?

– За нелюба?

– Ні, за нелюба – нізащо в світі!

– А якщо він – хороша людина, розумний, добрий.

– Але ж, якщо не любиш… Це ж жахливо…

– Самотність – ще жахливіше.

– Ой, не знаю… А якщо він тобі стане остогидним? Уявляєш? Жаль його, бо ж він не винен, що ти без любові за нього виходила. А ти з собою нічого не можеш вдіяти: осоружний тобі – і все. Мені одна розповідала. Жахливо! Вона таки потім розлучилася.

Отак ми собі розмовляли – дві незрячі дівчини, що вже доходили свого віку, а долі своєї не знали. І згадалася мені пісня, що співалася колись в моєму селі:

Як я тебе, моя доню,

В перший купіль клала,

То вже твоя лиха доля

В вікна заглядала.

– Купай, купай, мати, дочку

В хрещатім барвінку.

Як виросте твоя дочка,

То й візьму за жінку.

Добре сказано, краще не скажеш. І десь, певно, попід наші вікна ходила і заглядала доля. А яка? Чи добра, чи лиха?.. Побачимо. А так же хотілося, щоб була добра…