В той широкий світ

ЯК «МЕДУЗА» СТАЛА «КРОХОЮ»

І потягнулися сірі і нудні дні. Все було ніби добре: Фелікс продовжував ходити по магазинах, працював над дисертацією, водив у садочок Гену, правда, іноді це робила я. Але щось зникло з нашої хати. Не було наших щирих розмов. Ні, ми не гнівались, але розмовляли вимушено, коли це було необхідно. А частіше включали магнітофон і слухали озвучену книжку: або спільно, або – кожен свою. Сміялися лише з дітьми. Ми обоє були якісь пригнічені… Як після похорону… А може, так воно і було: ми поховали свою любов… З дітьми намагалися бути веселими, може навіть надміру веселими. Ходили на свята в дитячий садок, ходили до Льоні у школу. Правда, перестали разом ходити на прогулянки чи в гості. Хіба вже вкрай необхідно було. Фелікс кілька разів їздив у Київ у відрядження.

– Як там твоя «медуза»? – запитала я.

– Я не заходив. Для чого? Я ж сказав, що порву зв’язки…

Чи я вірила? Мабуть, ні. Чи хотілося вірити? Не знаю. Мені здавалося, що я зовсім збайдужіла, що мені вже однаково. Але це тільки здавалося.

Зрідка з Києва дзвонив Степан. Він же нічого не знав, що тут заварилося. Ми ж попрощалися, як добрі друзі. От він і дзвонив.  Алла до телефону не підходила. Не знаю, як вона Степану пояснювала.  Фелікс, очевидно, дзвонив їм з переговорного. А потім якось несподівано я довідалася, що Алла із Степаном розлучилися. Отакої! Та ще й пішов поголос, що із-за Степана. Що, нібито, коли Алла і Фелікс пішли спати, то ми із Степаном всю ніч розважалися. Дещо переплутала «медуза». Ті чутки поповзли по Києву. А УТОС – це як велике село. Щось докотилося і до Львова. Мене розбирала злість. Ах ти сучка! Мало того, що сама накоїла біди, то ще й когось чорнить. А як я могла захистити себе від пліток у Києві? Ніяк!  А Степан? Звісно ж, заперечував. Та вона всім роздзвонила, що він був п’яний і нічого не пам’ятає. Повірили їй. Я ще в Києві помітила по якійсь дрібниці, що Алла вміє брехати дуже правдопобідно – такій повіриш. Потім я довідалася, що Степан залишив їй їхню однокімнатну квартиру, а сам пішов у гуртожиток. Я зрозуміла, що події тільки набирають свого розвитку. І я приречено чекала, чим все це закінчиться.

Про своє десятиріччя подружнього життя ми і не згадали. Навіщо душу травити?.. І згадалося мені, що колись у нас було ще одне маленьке свято, котре святкували тільки ми удвох – 23 березня, день, коли в школі, за місяць до мого чотирнадцятиріччя Фелікс освідчився мені в коханні. Ми пам’ятали цей день. А тепер… Правда, Фелікс завжди говорив, що він не любить спогадів: ні хороших, ні поганих. А я… Схоже, що й я незабаром перестану їх любити…

Ходили з дітьми в театр на «Трубадур і його друзі», тобто «Бременські музиканти». Ще кудись ходили, а радості не було. Не було й смутку, а так… Безнадія якась і… Порожнеча. Я продовжувала ходити на роботу, спілкувалася з людьми. В «Струмочку» я тоді не співала: там ніби взяли курс на омолодження ансамблю. І я після декретної відпустки в ансамбль не повернулась. Зате при «територіалці» створилася добра самодіяльність – і я пішла туди. Територіальна організація об’єднувала всіх незрячих на даній території, котрі не працювали на підприємстві:  вчителі, масажисти, люди похилого віку, що були вже на пенсії, ті, котрі щойно втратили зір і ще не знайшли себе. Тут несподівано виявилось, що я могла проявити себе і як солістка, і вірші свої почитати, і тріо жіноче утворилося, а потім квартет. Тоді тут співала Слава Крилошанська, що тепер виступає  і з «Трембітою», і з іншими колективами. Тепер Ярославу Крилошанську знають за кордоном. А тоді вона, надзвичайно обдарована, співала у нас в самодіяльності, співала прекрасно, співала у будь-яких голосах, з усіма вивчала партії (замість керівника), любила гарне товариство, вміла забавитися за столом. Утворився у нас і мішаний ансамбль: чотири чоловіки і п’ять нас, жінок. Всі мали добрий слух і непогані голоси. А головне – всі були ентузіастами і любили співати. Приходила сюди і я. Приходила  на репетиції – і галасувала більше за всіх. Напускала на себе надмірну веселість. Мусила перегнути палку. Ніхто й не підозрював, як мені кепсько. Думали, що я така собі весела молодичка. А я й не заперечувала: нехай собі думають. Близьких друзів тут у мене не було, то кому буду розповідати? Тоді з грішми було ще не так сутужно, і наші інвалідські органзації ще могли вишукати якісь кошти на розвиток художньої самодіяльності, екскурсії та інші заходи. А тут саме наспів якийсь фестиваль у Тернополі. Фестиваль проводився в межах «зони» (слово геть-таки недоречне). Сюди мали з’їхатися незрячі Львівської, Тернопільської, Рівненської та ще ряду міст і областей. Це було цікаво, і ми не могли не поїхати. Наш голова був «за» – і ми почали готуватися. Вчили, репетирували, сперечалися, щось одне одному доводили, – до хрипоти. А всі ж сімейні, – ніякої солідності.

І от нарешті маємо їхати. Кожен прийшов з торбою, а в торбі – хліб і до хліба: їдемо ж не на один день, а десь, певно, на два чи на три. Вже не знаю, чия тут була вина, але з автобусом нас підвели:  чекали ми його, чекали – і так і не дочекалися. Цілий день просиділи, і наш голова з нами. Нарешті зрозуміли, що чекати даремно. Вже й торби понад’їдалися, і пляшки понадпивалися – а автобуса нема.

– Вже й не буде, – сказав хтось і ми змушені були погодитися.

Жаль, що не поїдемо. Всі посмутніли. Вечоріло. І раптом, вже й не знаю, чия це була ініціатива, але наш голова її підтримав. У когось виявились якісь зв’язки: автобус можна було дістати, але потрібні були гроші. Ми скинулися, а голова обіцяв потім їх повернути (до речі, свою обіцянку він виконав).

Їдемо. Веселішого автобуса, мабуть, ніхто не бачив. Він мав обслуговувати туристів. Тут був мікрофон, і до нього підходили всі по черзі: співали, читали гуморески, розповідали анекдоти, бувальщини і небилиці, – і не помітили, як під’їхали до Тернополя. Місця в готелі нам дісталися не найкращі – всі вже поселилися, а те, що залишилося, зайняли ми. Було холодно, спали, не роздягаючись, та на час виступу всі були бадьорі, веселі, як накручені. Виступили добре. Конкурентів не мали. Могли ще переночувати, але вирішили, що краще вже будемо їхати додому, ніж тут мерзнути. Тим паче, що маємо свій автобус і ні від кого не залежимо.

Їдемо. По дорозі заїхали в якийсь ресторанчик. Організували стіл, а потім, звичайно, стали співати. Людей прибуло: очевидно, ми своїм співом їх накликали. Ну, та нам пора. Починаємо збиратися. Аж тут до нас адміністратор (чи як він там у них називається):

– Поспівайте ще. Випивка і закуска за наш рахунок.

– Дякуємо щиро, але нам треба додому добиратися.

«Додому» – і щось запекло у грудях. Розважилась – і досить: додому…

Там чоловік, свекруха, діти. Діти… Як вони там? Знала, їх ніхто не скривдить. І тьотя Міла прийде. А все ж…

Вдома мене не чекали:  заскоро повернулася. А головне – нічого дітям не купила: ніколи було. Діти спали. Фелікс щось робив на кухні. Холодний спокій. Якийсь неживий.

Вранці Фелікс зібрався до магазину.

– Та вже почекай, – спинила я, – сніданок готовий. Поснідаєш – тоді й підеш.

Була неділя. Ніхто нікуди не спішив. Повставали діти.

– О, мама приїхала!

– А що ти нам привезла?

– Нічого не привезла, – усміхаюся, – ніколи та й ні з ким було ходити. Потім підемо та й тут щось купимо.

Але, певно, Гена не повірив, бо пішов заглянути у торбу, з котрою я їздила, котру, власне, Фелікс приготував, щоб йти з нею до магазину.

– О, мамо, лист прийшов!

Бідний мій хлопчик! Він приніс мені брайлівського листа, якого Фелікс поклав у торбу, щоб відіслати. Я, нічого не підозрюючи, відкрила і прочитала: «Здравствуй, милая кроха! Танька поехала на какой-то фестиваль, поэтому у меня свободное время. И я решил тебе написать. Моя милая и сладкая кроха, я очень по тебе соскучился». Я все зрозуміла, але вже зупинитися не могла. Знаю, що це не етично, але дочитала лист до кінця. А потім віддала Гені і сказала:

– На, занеси батькові, нехай бабі Зої прочитає, щоб не казала, що я у всьому винна, що я все вигадую!

Боже мій! При дітях! Зірвалася. А як же ж мені було, коли батько з матір’ю… Але я вже не володіла собою. Я ридала. Діти перелякано тулилися до мене. Я хотіла і ніяк не могла вгамуватися. Відтепер «медуза» стала «крохою» і вже нею була до кінця. Інакше ми її не називали, тільки отак лагідно.

 

РОЗЛУЧЕННЯ

Все банально, як у всіх. Навіть назва для розділу. Але що тут вигадаєш краще?.. З останньої своєї поїздки в Київ Фелікс привіз дуже оригінальну, гарно зроблену паличку, ну, тростинку, якою користуються незрячі. Вся вона була з якогось цікавого матеріалу, схожого на оргскло. Головка була зовсім прозора – словом, виглядала паличка дуже елегантно.

– Де це ти таку роздобув? – поцікавилась я.

– Та… Один знайомий подарував.

– Вона більш для жінки годиться – дуже вже делікатна. Мені б таку дістав.

Фелікс ледь помітно усміхнувся:

– Таких більше нема. Ця – зроблена на замовлення.

– Ну, замов ще для мене.

– Ні, там… Це випадково мені дісталося. Там не можна більше замовити.

– Не можна – то й не можна, – сказала я. Зрештою, яке це мало значення? Для мене тепер ніщо не мало значення. Лиш би діти були здорові. А вони росли. Співали, розказували віршики, задавали безліч всяких запитань. Треба було на них відповідати, жити їхнім життям. А своє явно не вдалося…

 

Настав травень. Боже мій, як я люблю цей місяць. Сонце ще не пече, але вже достатньо прогріло землю. Все порозпускалося, квітує. А у нас через дорогу – парк. Відчини вікно – і вдихай п’янке, запахуще повітря. Вулиця Чернишевського порівняно тиха, лише тролейбуси їздять. Навпроти наших вікон – свічки каштанів. Ми живемо на четвертому поверсі, але будинок старий, поверхи високі, так що можна вважати, що ми на п’ятому. А каштани – теж старі, височенні, на рівні наших вікон. Здається, протягни руку – і дістанеш… Краса така, особливо весною. І як це мої діти не поставали художниками? Правда, у мого Льоні щось таки від художника було. Він добре малював, випалював по дереву, його картинки брали на міську виставку і, хто знає, може з нього і вийшов би художник, якби не та фотографія у вертольоті, коли ми сфотографували його, зовсім малого, в нашому парку. А так… Полинув мій хлопчик у небо – став військовим вертольотчиком. Але це буде потім. Зараз він ще вчиться в третьому класі. А надворі травень, і цвітуть каштани. А ранками нас будить птаство, що живе собі  і розкошує в нашому парку.

Свекруха поїхала кудись відпочивати, так що ми зараз – повноправні господарі всієї квартири. Колись ми з Феліксом любили такі часи, а тепер…  А тепер нам було однаково. Нас уже ніщо не гріло. Фелікс недавно знову їздив у Київ… Він вже без «відряджень», мабуть, не міг. Якось вранці, коли Фелікс повів Гену в дитячий садок, у мене задзвонив телефон. Міжміська… Хто б це міг бути?..  Знімаю трубку. Степан, з Києва…  Розгублений, вкрай схвильований.

– Здрастуй, Таня!

– Привіт!

– Надіюсь, ти вже знаєш, що ми з Аллою розлучилися.

– Та чула…

– Я пішов жити в гуртожиток.

– Знаю.

– Але у мене тут ще залишилися деякі речі… Я прийшов їх забрати… Дивлюсь – а на полиці купка брайлівських листів. Мені стало дуже цікаво, хто ж то їй пише… Я розумію, що це не порядно, але я їх прочитав. Це були листи від Фелікса. Я в шоці. Вона ж мене брудом поливає, плітки про мене розпустила по всьому Києву. А я, дурень, навіть подзвонити тобі соромився. Думав, що й справді сп’яна якось не так себе повів.

– А треба було подзвонити. Я б тобі пояснила…

– Так ти знала?

– Звичайно, знала… Ще тоді…

– І ти нічого мені не сказала! Навіть не натякнула! Як ти могла?..

– Не хотіла кидати в хату колотнечу… Послухай, Стьопо… Розумію, що це непорядно… Але тут вже давно про порядність не йдеться…  Прочитай мені останній, найсвіжіший лист… Розумієш, Фелікс пробує мене переконати, що він з нею порвав…

– Зараз… А, ось він! «Здравствуй, милая кроха! Палочка, которую ты мне подарила, всем очень нравится. И Таньке тоже. Но я ее никому не отдам. Это как будто ты постоянно со мной… Солнышко мое! Ты не волнуйся, я уже кое-какие справки навёл в отношение нашего с тобой отдыха. Это будет Одесса. Там у меня есть знакомые. А за сына не волнуйся, мы его тоже устроим. Все будет хорошо. Аллуся моя сладкая, ты не переживай, тебе ничто не угрожает: ни на местком, ни директору на тебя Танька не напишет. Это вообще-то не в ее характере. А если ей всё-таки придёт в голову написать, то скорее на меня, в мою парторганизацию. А это было бы крайне нежелательно перед моей защитой. Этого я боюсь. Но в принципе Танька – баба неплохая, мне даже бывает ее жалко. Но особенно жалко детей. Лёшка уже все понимает. А Гешка еще совсем маленький. Аллуха, я уже по тебе успел соскучиться. Не знаю, как я выдержу до следующей встречи. Думаю, что я приеду скорее, чем обещал. До свидания, моя нежная кроха! Целую тебя. Твой Феликс».

Степан закінчив читати листа. Я, здається, вже була готова до всього, але тут ніби втратила дар мови, я ніяк не могла знайтися, що маю сказати. А тим часом Степан продовжував:

– А саме найсмішніше те, що палку на замовлення зробили мені. А вона в мене її випросила. А я подумав: «Нехай бере. Вона – жінка, їй це більше підходить». А вона випросила, щоб подарувати Феліксу. Ідіотизм якийсь!

Повернувся Фелікс. Він повернувся ще тоді, коли Степан читав його листа. Його, очевидно, заінтригувало, що я слухала мовчки, що розмова була одностороння. У нас віддавна було так заведено: коли цікавило, з ким ведеться розмова, можна було підійти, як кажуть, наставити своє вухо, послухати, хто говорить, та й піти собі. Досі у нас секретів не було. Але це було досі. А тепер… Фелікс підійшов, нахилився до трубки, але я відвела його рукою. Він постояв, постояв та й пішов. Я дослухала лист, подякувала, просила дзвонити ще, і ми попрощалися. Я була схвильована. Мене трясло. Від люті, від образи, від ревнощів і ще не знаю від чого. Я мовчала, я ще не могла нічого сказати, мені треба було оговтатись. Фелікс щось запідозрив, мучився у здогадах, але ніяк не міг збагнути, що це був за дзвінок. Нарешті він спитав якомога спокійніше:

– Хто це дзвонив?

– Це до мене…

Я також намагалася бути спокійною. Знала, що, коли зірвуся, то вже не зможу себе спинити. Фелікса розбирала цікавість. Він по мені бачив, що то був не простий дзвінок…

– І що тобі цікавого сказали?

– Та так… Нічого особливого… Та дещо цікаве я все-таки довідалася.

– І про що ж ти довідалась?

– Так… Довідалась, що ти – покидьок. Сьогодні ж іди і подавай на розлучення.

– А якщо я не подам?

– Тоді подам я. Але, думаю, у тебе вистачить совісті не завдавати мені зайвих клопотів.

На тому наша розмова обірвалася. Фелікс пішов. Пішов, очевидно, подзвонити Аллі з пошти. Він міг подзвонити і до неї на роботу. Коли Фелікс повернувся, то він вже все знав. І про листи також. Він був обурений і сердито сказав:

– А твій Степан також хороший! Ти знаєш, що він з Алли за ті листи викуп вимагає? А інакше грозиться шуму наробити.

Я злісно засміялася.

– По-перше, Степан не мій. А по-друге, він молодець. За те все, що вона йому зробила, може і він трохи позбиткуватися.

– Так він вимагає п’ятсот карбованців.

Мені раптом стало весело.

– Ото жартівник! Але нічого, квартира, яку він їй залишив, мабуть, коштує більше.

Поки Фелікс ходив, я подзвонила Олі Бодьо. Телефону в неї  не було. Я вже й не пам’ятаю, як з нею зв’язалася.

– Олю, приїдь до мене.

Я плакала. Оля зрозуміла, що у мене щось трапилось.

– Коли приїхати?

– Зараз. Вже. Негайно. Бо інакше я збожеволію.

– Добре. Я їду.

Моя Олечка! Вона мене врятує від пустки, від божевілля.

І вона приїхала. Як могла, я їй все розповіла. І тепер я лежала, а Оля сиділа біля мене, як біля хворої, і тримала мене за руку, певно, щоб я не втекла в своє «нікуди».

Звідкілясь повернувся Фелікс. Приїзд Олі його не здивував. Вона в нас часто бувала: і просто так, і на свята, іноді навіть ночувала. І всі її любили: і діти, і свекруха, а коли ще живий був свекор, то сідав з нами і поговорити, і чарку випити. Та тепер нам було не до чарки. Оля приїхала рятувати мене.

Ми пішли з нею трохи пройтися по вечірньому Львову. Ходили по вулиці 17-го вересня, Жовтневій, Словацького, Костюшка. Отак бездумно і мовчки ходили собі по центру міста, а воно собі жило своїм життям, і байдуже було йому до наших бід. Може, з тих пір, а може, взагалі, я не люблю ходити увечері по центральній частині Львова.

Тут будинки підступають до самих тротуарів – суцільний тобі мур і брами. Потім ті брами починають зачинятися, відгороджуючи від великого світу свої мікросвіти. А мені чомусь здається, що вони відгороджуються від мене. І я почуваю себе маленькою і беззахисною, і тоді я спішу додому, у свій мікросвіт. Та сьогодні я не спішила, бо мій затишний мікросвіт було зруйновано. Ми ходили по місту, вдихали його вечірню прохолоду, насичену пилом, запахом смітників, людським брудом. Чомусь, коли тобі зле, пахощі квітів відходять на другий план.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one − 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.