З НОВИМ РОКОМ

Льоня не подзвонив ні завтра, ні післязавтра, ні через тиждень, ні через два тижні. Було прикро. Я картала себе: ото дурепа! Погладили, як ту кицьку, – і побігла. Поманили – і пішла. Сором який! І кляла жіночу долю, роль жінки, що мусить чекати або відрікатися. Поділилася своїми переживаннями з одною приятелькою. А вона мені:

– Хочеш бути гордою? Ну, тоді терпи. А я б зателефонувала і не робила б з того проблем. І наскільки все було б простіше.

– Нізащо! Якщо йому байдуже, то навіщо я мала б телефонувати? А якщо не байдуже, то сам би подзвонив.

– Та йому не байдуже. Просто чоловіки – вони такі. Може, інша, менш горда, подзвонила – він і пішов. Тільки не роби страдницький вигляд. А ти ж як думала? Отак і пішов. Думаєш, якщо ви з ним раз зустрілися, то вже і вірність? Ага, аякже! Ти, люба моя, погано знаєш чоловіків.

– Мені здається, що я їх зовсім не знаю.

– А я не горда.  Коли мій не приходить, я дзвоню, розшукую його, витягаю з якого-небудь гуртожитку від якої-небудь юної гетери – і він знову мій. За своє щастя треба боротися. А ти ж як думала?

– Ті слова я вже чула. Вони не для мене.

– І даремно… А може, він просто випробовує тебе. Декотрі чоловіки  краще знають жіночу психологію, ніж ми, жінки, їхню.

– Ну й нехай! Не даремно в народі кажуть: як не було щастя зранку, то не буде й наостанку.

– Е-е, я бачу, ти зовсім розкисла. Зачепив він тебе, як видно, за живе.

– Не знаю. Але мені зовсім кепсько, – зізналася я.

– А Фелікс що?

– Знову в Київ поїхав. Що йому…

– Плюнь і розітри! Ні один чоловік не вартує того, щоб жінка за нього переживала. Ні, трішки попереживати можна, так, для підняття тонусу. Це навіть корисно. Тоді вірші нові народжуються. А щоб дуже – та хай їм біс!

Ні, дуже я не переживала. Хіба що поплакала трішки. Від образи. А більше скептично насміхалася над собою. Аж раптом – дзвінок… Льоня! Ну, керувати я собою, слава Богу, вміла. Спокійна, стримана, навіть відчужена.

– Слухай, як ти там?

– Та все добре.

– У мене тут неприємності були. Колись розкажу.

Ага, на «колись» плани має. І серце забилося, закалатало, аж здалося, що Фелікс у другій кімнаті почув. Нехай би й почув.

– Алло! Алло! Ти мене чуєш?

– Та чую.

– Слухай, давай зустрінемося. Ну, якщо можна, завтра. Я вже скучив.

Ага, ну, почекай, я ж тебе тепер…

– Ні, я не можу.

– А що там у тебе?

– Ну… Справи. Не можу.

– А відкласти ті справи не можна?

– Ні, не відкладаються.

– То коли тобі подзвонити?

– Не знаю. Дзвони, а там побачимо.

Я просвітліла. Мені знову розвиднілося.

– Хто це дзвонив? – поцікавився Фелікс. І все-таки, я могла побитися об заклад, що йому було не байдуже.

– Так хто це дзвонив? – повторив Фелікс своє запитання.

– Це до мене.

– Що, секрет?

– Ну, сказала ж – до мене.

Падав сніг, холодний, пухнастий, як колись…Дзвінки почастішали. Та я на зустрічі не погоджувалася: мені було не так просто…

 

Надходив Новий рік. Я любила це романтичне свято. Але уявляла, яким воно буде для мене тепер. І стало мені зовсім невесело. Фелікс чомусь в Київ не їхав. І мати ще не знала, чи піде кудись, бо першого, як завжди, будуть гості у неї – День народження. Я уявляла собі, як я зустрічатиму Новий рік у родинному колі, – з колишнім  чоловіком і колишньою свекрухою, – і мені захотілося вити вовчицею.

Подзвонив Льоня:

– Слухай, а що, коли нам разом зустріти Новий рік? Тільки вдвох…

– Ну, в принципі… Я не заперечую. Знову на краю світу?

Льоня засміявся.

– Ні, там дуже холодно. Давай десь в межах цивілізації. Давай так: я буду думати, і ти думай, то, може, щось придумаємо.

А що я могла придумати? Пожалілася товаришці.

– Смішна ти. Так я ж іду в гості. Я лишу тобі ключі – то й святкуй собі.

Отак я, як кажуть, пішла в загул.

Моя заява про те, що я на Новий рік іду в гості, була сприйнята з обуренням. Обурювався Фелікс.

– А діти? Діти з ким будуть?

– А чому б тобі з ними не побути? Ти ж і так в Київ не їдеш.

– То я, може, кудись піду. Чого я буду сидіти вдома?

– А я? Я, між іншим, не один раз на Новий рік вдома сиділа, а ти на гульки ходив – і нічого.

– Ні, я з дітьми не лишуся. Хочеш, забирай їх з собою.

Фелікс був дуже рішучий. Виглядало так, що моє свято має зірватися. Але тут на виручку прийшла тьотя Міла.

– Що за проблеми? Я прекрасно переночую з дітьми. Що їм, пеленки міняти треба? Ляжемо та й будемо спати. Не можна ж так справді. Ти, Фелікс, не правий. Ти собі їздиш на всі свята до своєї пробляді, а їй не можна раз в житті Новий рік  зустріти? Діти такі ж її, як і твої. Але ти безсовісний. Іди, Таня, і гуляй собі, і плюй на всі комплекси. Поки жива тьотя Міла, тобі нема чого ні про що журитися. Я тобі завжди допоможу.

– А ви? Ви ж також кудись на Новий рік збиралися.

– Дорога моя, у мене вже стільки тих Нових років було, що я можу один і пропустити. На рік молодша буду.

Видно, засовістився Фелікс, і таки погодився залишитися з дітьми. А можливо, просто зрозумів, що мене вже зупинити не вдасться.

 

Подзвонив Льоня, і ми домовилися зустрітися на Підвальній. Далі вела його я і сміялася, що йому таки судилося ходити зі сліпою жінкою, якщо не зі своєю, то бодай з чужою. Випав глибокий сніг, і ми брели по тому снігу, не дуже вибираючи дорогу. Як двоє змовників, ішли ми до чужої хати, щоб там зустріти свій Новий рік.

І він до нас прийшов, той Новий рік, з колядою, з колядниками, з тихою поезією, з шаленим биттям сердець. Яким він буде, той Новий рік? Для нас обох чи для мене одної? Тоді ще не захоплювалися ні гороскопами, ні чужими символами: Зміями, Драконами. Тоді просто зустрічали Новий рік і бажали одне одному щастя.

 

Повернулася я додому під вечір, коли в хаті було повно гостей. Я сиділа за столом, чужа і далека, і не знала, як мала себе вести, бо всі, очевидно, вже знали, що ми з Феліксом розлучені і що незабаром ми роз’їдемося на різні квартири. Хто знає, як їх про це інформували. Можливо, була винна у всьому я. То й нехай. Це мене мало хвилювало. Цього разу за столом була нова гостя – нова приятелька моєї свекрухи – розбитна і спритна жіночка, що не замовкала й на хвилину, а все сипала та й сипала анекдоти, час від часу по-змовницьки підштовхуючи мене під бік. Була якась брутальна і неприємна. Якби вона знала, як набридла мені з тими анекдотами, то, може б, замовкла хоч на хвилинку. Та  вона того не знала і почувала себе королевою балу. У мене ніхто ні про що не питав, і я нікому нічого не пояснювала. От він і прийшов, Новий 1978 рік. З Новим роком! З новим щастям! Чи як?..

 

 

ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Я складаю речі – готуюся до переїзду на нову квартиру. Це справа дуже морочлива – пакувати речі. Ніби й нічого особливого, а клопоту того… Десь роздобуваю коробки, скриньки, валізи. І складаю, складаю… Посуд, взуття, одяг, дитячі іграшки і книжки, книжки. Господи, скільки того всього! А щоб щось путнє – то нема. Але все  ніби потрібне. Перев’язую мотузками. Допомагає хіба що Маринка – асистентка моя і Олени Васковської – маємо на двох одну. Вона молоденька і наївна, виручалочка моя. Кругом і всюди зі мною. Допомагає, співчуває. А обмінниці мої то міняються з нами, а то пересваряться – і вже не міняються. І я вже тоді не знаю, чи складати речі, чи вже назад розкладати. Ото морока. Потім вони знову миряться – і все починається спочатку. І знову складаю, складаю. У нас з Феліксом були дві одягові шафи. Приїжджав колись Сянько – чоловік сестри Марусі – то й казав, жартуючи:

– Ти живеш, як американка. Ну, для чого тобі аж дві шафи?

– Щоб жити, як американка, – сміялася я. От і пригодилися дві шафи:  в одну я складаю свій одяг, а в другу – одяг Фелікса. Несу разом з вішаками у вітальню і там вішаю у шафу. Всі сплять. Намагаюся не дуже товктись. Хоча знаю: і Фелікс, і діти любили, коли я поралася увечері. Вони собі спали, і їм не заваджало це моє порання. То добре, що вони сплять. Гіркі сльози душать мене і витискаються з-під повік. Ділю речі на «твої» і на «мої»… Ділю простирадла, ковдри, подушки… Нарізно відтепер. Тільки діти – то мій неподільний скарб. Вони – мої. Плачу гірко і невтішно. Фелікс спить. Дихання у нього рівне і спокійне. Незабаром ми роз’їдемось. Невже йому не жаль? Адже нам так гарно було удвох… Не жаль, певно, бо міг би щось змінити. Ну, хоча б спробував би. Ні, йому не жаль… Ділю посуд, платівки, книжки. Бридко, потворно. Лишити б все та й піти. Але діти. Не можу ж я з ними зовсім без нічого… Завтра.  Завтра переїжджаємо…

А сьогодні у Фелікса захист. Банкету великого не робить, а так, з найближчими підуть в ресторан. Це мало б бути родинне свято, а вийшло казна-що. У нього на роботі ніхто нічого не знає. Телефонують, вітають мене.

– Тепер моя черга захищатися, – посміхаюся я у трубку.

– Ну що ви!  Для родини досить і одної дисертації.

Я посміхаюся, дякую, а потім плачу. Це нестерпно, нестерпно. Скорше б вже все це закінчилося. Скорше б вже роз’їхатися. Назавжди.

 

Я й не сподівалася, що мені так прийдуть на допомогу наші напівзрячі чоловіки з підприємства. Заплатила за машину – і все. Вантажники – всі свої. Напередодні ще приїхав кум Уліян з Лановець.  Він по-господарськи оглядав ящики, прибивав ручки, щоб зручніше було нести. Я всім була вдячна: і Уліяну, і всім тим чоловікам. Бо що б я сама робила? Я іноді думаю собі: скільки на загал люди зробили мені добра. У всіх моїх найскладніших ситуаціях біля мене були люди. Іноді навіть такі, від котрих і не сподівалася підтримки. Десь я почула думку, і вона мені сподобалася: якщо тобі хтось зробив добро, зроби і ти, але трішечки більше. Можливо навіть не тому, хто зробив добро тобі, але зроби неодмінно. Необхідно, щоб на світі відбувалося отаке своєрідне нагромадження людської доброти. Та я розумію, що, скільки б добрих справ я не робила, мені не перевершити все те, що зробили люди для мене в моєму житті.

І от нарешті, переселяємось. Боюся одного: як би не зірватися, коли буду виходити з хати, – щоб не розплакатися. Адже тут прожито десять років – і на загал – гарних років.

Викликали таксі. Ми з Маринкою мали поїхати наперед, щоб відвезти продукти, сякий-такий посуд, щоб можна було прийняти людей, котрі нас перевезуть.  Я ще думала сюди повернутися, щоб вже приїхати з речами. Але повертатися не довелося: подзвонили, що прийшла машина, і вже вантажаться. От і добре. Доля на цей раз пожаліла мене. Вийшло так, що я пішла, не попрощавшись. То й добре. Ніхто не бачитиме моїх сліз.

Увійшла в квартиру. Тут відтепер я буду жити із своїми дітьми. Як нам тут буде? Дай, Боже, щоб було добре. Привезли речі. Уліян керував завантаженням і вивантаженням. Важко їм, напівзрячим чоловікам, нести мою тридверну шафу, але несуть. Важко в наших «хрущобах»: шафа не розвертається. Так і залишили її стояти в коридорі – добре, що прохід є. Її треба розбирати – це вже потім. Добре, що все вже в хаті. Вузли, коробки, валізи… Як я в тому розберуся? Коли розставлю на місця?.. А, якось буде. Приймаю людей, дякую. Всі розходяться. Я сиджу на ліжку, біля мене – мої хлопчики. Одному – шість років, другому – десять. Вони принишкли, наче перелякані. Я маю бути весела, ні в якому разі не плакати.

– Нічого, хлопці, потихеньку обживемо нашу хату.

– А килими на стіну у нас будуть?

– Неодмінно будуть.

– А хто нам шафу на місце поставить?

– Та хтось поставить. А зараз ми дуже потомлені. Давайте спати.

– А казку ти нам розкажеш?

– Обов’язково.

– Про принцесу?

– Нехай про принцесу.

…І заплакала принцеса, а сльози її випали росою на дерева, на кущі, на квіти і траву…

Спали мої сини. Перша ніч на новій квартирі, що мала стати відтепер нашим домом. Нехай їм присняться наречені, молоді та гарні. Та хлопці ще малі, і їм, напевно, сняться велосипеди, лижі. «Чук і Гек». Заглядає доля у вікна. Аби лише добра…