СЛЬОЗИ ОСЕНІ І МОЇ. А ЗИМА СМІЯЛАСЯ
По Львову ходила осінь. Снувала собі павутиння, бавилася жовтим листям, вмивалася дощем, а витиралася холодними вітрами. У нас у Львові її любили, називали золотою, а вже потім, коли набридали дощі, починали нарікати. Я не нарікала. Бо до Львова зовсім несподівано приїхав Фелікс. І тоді осінні дощі стали для мене весняними, а холодні осінні вітри – лагідними і голубливими. Ще б пак: приїхав Фелікс! Я боялася сполохати своє щастя, своє грішне щастя. Він розповідав:
– Так мені тоскно стало. Сам не знаю, як і опинився на вокзалі. А потім сів у поїзд та й поїхав у Львів – отак, як стояв. Добре, що якісь гроші з собою були і документи. Тільки дав телеграму додому і на роботу: «Поїхав у Львів», щоб не переживали.
– І що ж ти тепер думаєш робити?
– Не знаю. У Київ не повернуся. От тільки диплома свого тут не маю та й трудової. Ні, треба буде ще поїхати, щоб забрати решту документів. І речі. Я ж і сорочки на зміну не взяв – у батькових ходжу.
Я вже й не знала, чи сумувати, чи радіти. Звичайно, зле, що у Фелікса дома нелад. Але, Боже мій, невже він буде у Львові? Отаке воно, життя, суперечливе, як і ми, люди…
Мліла осінь в обіймах холодного вітру, мліло щастя моє десь на львівських вулицях. Сіявся дощ, було сиро і холодно, а ми ішли удвох, посплітавши пальці рук, просто так собі йшли, нікуди. Ми могли ходити так годинами, але у мене ще була робота, був «Струмочок», був університет. Та все це було просто ніщо у порівнянні з тим, що ми були удвох.
Час минав. Так довго тривати не могло. Феліксу треба було щось вирішувати. Батько наполягав, щоб він повертався у Київ.
– Мушу їхати, – сказав мені Фелікс. – Треба ж з роботою щось думати. А для того документи потрібні.
А що я могла? Я не мала права щось казати. У нього дружина. А я що?.. Так собі… Знайома… Він заспокоював мене, як міг, казав, що повернеться, але я знала, відчувало моє серце, що все це – омана: помириться він з дружиною і залишиться в Києві. Все правильно, все так і має бути. Потім, коли залишилася сама, плакала. Та що ті сльози? Як сльози осені.
Сумно плакала осінь.
І від тих її сліз
Гомінким стоголоссям
Озивався їй ліс.
Пишне листя жовтіло,
Вітром змучене вкрай,
І комусь шепотіло
Своє тихе «Прощай».
З неба падали сльози
І текли по гіллі…
Скоро прийдуть морози.
Довго спати землі.
І Фелікс поїхав. З ним поїхав його батько. Розібралися, помирилися, Фелікс залишився в Києві, і все пішло по своєму руслу. Алла була єврейка. Кажуть, що у євреїв розлучаються значно рідше, ніж у нас. Не знаю. Може… А я, розтривожена і збурена, залишилася жити у своєму Львові, в клопотах, проблемах і роботі.
А потім була зима, сувора і сніжна. Я ніколи не любила зиму, тому що холодно і тому що слизько, а тепер ще й тому, що сумно. Не веселили свята, не тішили пісні. Сердилась сама на себе: та що ж це таке? Невже отак і буду все своє життя? Невже ніколи не матиму спокою? Не матиму, ой, певно, не матиму… От якби поїхати з того Львова, назавжди поїхати. Куди-небудь, далеко-далеко, аби тільки звідси, щоб подалі від спогадів…
Десь либонь у лютому раптом приїхав Фелікс. Ми зустрілися з ним в нашій сотій школі. І вже йшли по засніженому місту, веселі і щасливі. В мене завжди все відбито на моєму обличчі. І тепер, вочевидь, на ньому світилося щось таке, що люди звертали на нас увагу: хтось стріпував сніг з мого коміра, хтось щось казав, лагідне і привітне…
З давніх пір любила я весну.
Неба голубого глибину,
Ніжний цвіт черемхи та бузку
І гучне зозулине ку-ку…
І сама не знаю я, чому
Сердилась на сніг і на зиму,
На швидкі хурделиці танки
І на гри зимові гомінкі.
Та якось ішли з коханим ми
Крізь пухнасті віхала зими,
І мені так хороше було,
Наче знов вернулося тепло.
Наче був не сніг – черемхи цвіт…
І обнять хотіла цілий світ…
І з тих пір, не знаю я чому,
Більш не стала злитись на зиму.
Відтоді я полюбила сніг,
Що стелився килимом до ніг.
Під швидкий хурделиці танок
Дід Мороз одяг мені вінок,
Білий-білий, чистий, мов кришталь…
Ах, мені його до болю жаль,
Бо не вічний ясний дар зими,
Як не вічно з милим разом ми…
І знову так недовго тривала моя радість… Стою на вулиці Підвальній, на трамвайній зупинці. Без Фелікса стою…
І лишилась самітня-сама,
Так стояла, не знаючи доки.
А по вулиці чулися кроки –
Хороводи водила зима…
Зупинися, не плач і не мрій:
Все пройшло, наче роси ранкові.
Це були лиш слова випадкові,
А тепер він її, а не твій…
І рятунку від того нема…
Заметіль мої сльози сховає.
Падав сніг. Не ходили трамваї.
І сміялася з мене зима…
А далі – була весна, було літо, було життя, і була я в тому житті. Щось робила, кудись ішла, сміялася, співала, іноді потай плакала. Приходили листи від Фелікса. Це була, звичайно, таємниця. Але я не вміла зберігати своїх таємниць. Чужі вміла, а своїх – ні. Знала про мою таємницю і Слава. От вона і розповіла про нашу переписку Феліксовій Аллі. Нас було викрито. Це був крах. Аллина родина порадилась і було прийнято однозначне рішення: Алла повинна народити дитину, а дитина вже має зміцнити сім’ю. А я одержала телеграму від Фелікса: «Мосты сожжены навсегда». Телеграма прийшла саме до початку сесії. Я була у відчаї. Готуватися до заліків і екзаменів не могла, ні про що думати не хотіла. Закрадалася навіть думка: не йти на екзамени і кинути університет. Умовляли дівчата, сварили однокурсниці. Зрештою, я сама на себе починала сердитись: що, власне, трапилося? Нічого нового: він був жонатий і жонатим залишився. Все в порядку…
А наступної осені, десь у листопаді у Фелікса народився син. І назвали його Анатолій. Що син – це зрозуміло: коли є чоловік і дружина, то мають бути і діти. Це ж так просто. А от… Чому Анатолій? Адже ми мріяли колись… І це ім’я було в наших мріях. Це була ще одна маленька зрада, зрада наших мрій. Про народження Анатолія я дізналася саме перед тим, як у мене на уроці мала бути якась перевірка. Треба було ретельно готуватися, а сил не було. Були сльози. Господи, скільки ж їх, тих сліз! Скільки ж нарешті можна! Я хотіла взяти себе в руки. Хотіла і не могла. Але мусила, бо треба було жити. Якби була сама, то й не знаю, що б зі мною було. А так… Були дівчата, був «Струмочок», був університет, була робота. Було життя, веселе і смішне, із своїми мізерними і складними проблемами. Був широкий світ, і була я в тому широкому світі, нехай маленька піщинка, але таки була. І це було прекрасно. В собі я ніколи не замикалася. Мої секрети знали майже всі, хто хотів знати, а мої найближчі знали всі найпотаємніші думки і поривання, бажання і мрії. Хтось, може, пліткував і підсміховувався. Що ж… Але більшість моїх дівчат, та й дехто з хлопців, сприймали мій біль, як свій власний. І це була правда.
НЕ СУДИЛОСЯ
А то якось сидимо всі в гуртожитку на кухні та й теревені правимо. Тоді в ті часи вже мріялося про власну, ну хоча б маленьку квартиру, а зараз іноді сумую за тією кухнею в гуртожитку, де іноді гуртом вирішувалися найскладніші і найглобальніші проблеми. Зараз на порядку денному була я. Мені вже починали набридати власні трагедії. Уявляю собі, як набридли вони оточуючим… Ото вже й справді! Скільки ж можна! Хіба ніхто, окрім мене, не любив? Перше кохання, як правило, оте світле шкільне кохання ні в кого не здійснюється або здійснюється дуже рідко. Пора братися за розум. Пора. Пересилюю біль. Іду на заліки, на екзамени. Здаю. Життя триває.
Дівчата радять, настирливо радять:
– Ти, Таню, от що: виходь-но заміж.
– За кого? Хіба що за Рябка, що стереже тарний цех…
– Та ти вже так не прибіднюйся: є у тебе хлопці.
– Авжеж є, Стах, наприклад, – сміюся я.
– Ну, Стах – п’яниця, за нього не підеш. Хоча, може, якби його до рук прибрати, з нього щось путнє і вийшло б. Він так нічого.
– Ні, дівчата, я вже пробувала. Нічого вже з ним не зробиш.
– Так ви ж з ним ніби ходите.
– Та в’язне ж. Відчепитися не можу. І що вже тільки не робила!
– Ні, це не жених.
– Та який там жених!
– А заміж тобі треба. Не будеш же так сама все життя.
– Не знаю, дівчата, не знаю. Все, що є, – не моє.
– Послухай, а чому б тобі не вийти за Валентина?
– За Савельєва?
– Та за нього ж. Хлопець він хороший, любить тебе.
– Та що ви, дівчата.
– А чого? Он, які звукові листи пише тобі. Любить же!
– А я?
– А ти до нього добре ставишся. Ви ж друзі.
– За друзів, дівчата, заміж не виходять…
– Не із-за багатства ж ти за нього підеш. А він якийсь хворобливий, йому опіка потрібна.
– О, Таня опікуватися любить. Це для неї.
– Чекайте, дівчата, це серйозно. Ти його не скривдиш. І він не скривдить тебе…
– Ура! Буде весілля. Ото собі погуляємо!
– Чи ви показилися? – припам’ятовую я своїх дівчат, що отак би хотіли вже якось вирішити мою долю. Вони хотіли мені добра, і я любила їх. Люблю і досі…