В той широкий світ

МИ ЇДЕМО В БОЛГАРІЮ!

Цього літа до нас приїхали болгари. Це були в основному люди з болгарського товариства сліпих, але й не тільки. Це Юліан Вовк налагодив з ними зв’язок по лінії есперанто. Мріялося: може й нам вдасться якось поїхати в Болгарію. Правда, це було дуже складно, бо ми тоді жили ще в Радянському Союзі, але помріяти можна було.

Болгари приїхали на наше запрошення з концертом. Поселили їх в школі для сліпих дітей, бо діти в цей час були на канікулах. Люба Гриців готувала привітання болгарською мовою. У неї, по-моєму, це добре вийшло. Хоч болгари і були слов’яни, як і ми, але мову їхню зрозуміти було важко. Та слухати їх було цікаво. Тим паче, що кожна пісня попередньо перекладалася. Одна незряча болгарка виконала пісню «Чорнії брови, карії очі» українською мовою. Потім при ближчому знайомстві я запитала її:

– Скажіть, Маріє, чи ви розумієте текст тієї пісні, котру ви так гарно виконували?

– Ні, – зізналася жінка. – Мені її перекладали. Але текст я завчила механічно.

– Однак ми вам дякуємо.

– Мені було гарно її співати.

Ми спілкувалися російською мовою, котру кожен болгарин знав досконало. Це були люди з іншої країни, з іншого світу, що жили зовсім по-іншому, ніж ми. В дечому вони були на значно вищому рівні.

Після концерту у нашій їдальні був великий бенкет. Серед запрошених були гості з Болгарії, капела «Карпати» і наш «Струмочок». Було невимушено, просто і весело. Дивувало, що болгари поводили себе зовсім вільно, були позбавлені комплексів на відміну від нас. Та іноді їхня поведінка, а правильніше б сказати, розкованість трохи переходила межі і здавалася нам грубуватою, не завжди ввічливою, а іноді зневажливою. Та вони були наші гості. Дехто з наших незрячих знайомився ближче, налагоджував тісніші контакти, запрошували гостей у свої сім’ї, там їх приймали. Іноді це була проста щира гостинність, а іноді може й практичність: а раптом вдасться і собі поїхати колись в Болгарію. Я в гості нікого не кликала: нічим було особливо хвалитися. Я була менш облаштована, ніж інші. Чому? Так уже в мене склалося… Я життя починала спочатку не так уже й давно. І все-таки одна тягнула трьох дітей. Ми не бідували, не голодували, але прийняти іноземних гостей були не готові. Відчувалася посилена цікавість болгар до нашого життя, та й нам було цікаво, як живуть вони, бо багато чого в них було зовсім по-іншому.

Болгари поїхали, а ми серйозно стали готуватися до поїздки в Болгарію. Ми мали їхати як есперантисти, а тому готували цілу концертну програму на експеранто. Навіть я мала соло: співала на есперанто «Тихесенький вечір на землю спадає». Ансамбль співав цілий ряд пісень, були солісти, були дуети. Юліан вимагав, щоб всі обов’язково знали слова, щоб співали без листочків. І от ми зазвучали на есперанто – аж самим сподобалося. На жаль, ця ділянка нашої концертної діяльності зі смертю Юліана зовсім зникла. Капела вчила щось болгарською мовою. Ми ще не дуже вірили, що таку поїздку вдасться здійснити, однак і в такому випадку не шкодували б, що вивчили стільки пісень на есперанто. Саму ж мову ми так і не опанували. Тексти пісень вивчали механічно, знаючи їх переклад. Та однак це було цікаво. Ми до кінця не вірили у реальність такої поїздки, та на диво Юліану все вдалося. І от вже знаємо напевно, що таки їдемо. Що тут почалося! Їхати хотіли безперечно всі: і учасники художньої самодіяльності, і не тільки учасники, і навіть ті, що ніколи до художньої самодіяльності не мали ніякого відношення. А дехто ради такої нагоди терміново в «Струмочок» пішов.

Словом – цирк. Хтось хотів брати дітей, хтось – дружину. А я собі тихенько думала: «А де ж я візьму грошей?» Міняли п’ятсот карбованців на п’ятсот левів. У мене таких грошей не було. Їхати, звичайно, хотілося, та… Як кажуть, гріхи не пускають. Тільки не гріхи, а гроші, вірніше, безгрішшя. Як завжди, мене готові були виручити мої дівчата. Та мені було лячно позичати таку суму. Для мене це були гроші немалі.

– Нічого, – заспокоювали мене, – щось привезеш, заробиш – то й віддасиш.

– А якщо ні?

Та мене умовили, гроші позичили. Я їду. Ура! Найбільше тішилися Гена і Сашко: мама їде за кордон!.. Ходили горді такі: і їхня мама, як люди, – теж за кордон їде: щось неодмінно привезе. Нам теж було цікаво, хоча Болгарія – не таке вже й далеке зарубіжжя. Та це ж були радянські часи, коли ще навіть поїздка до Польщі була дивиною. Хтось там їздив, та не ми. Де там! Гонорово йду робити фотокартку на закордонний паспорт. Правда, закордонних паспортів нам не робили, лише вкладки, бо це була разова поїздка.

І от ми в поїзді. Всі явно схвильовані. Нас їде цілий гурт: і «Струмочок», і капела, ще хтось правдами чи неправдами  записався. Перша перевірка паспортів – це для нас також незвично і цікаво. Більш практичні везуть щось продати. Не багато, але везуть. Та хто і що везе – ніби таємниця, хоча всі все знають. Перше хвилювання уляглося – і ми, як завжди, співаємо.

Переїжджаємо через Румунію. Вражає сила-силенна жебраків, особливо дітей. У нас тоді такого ніхто не бачив. Всі були вражені до сліз. Дітям віддавали все, що хто мав.

Коли перетинали кордон з Болгарією, у нас навіть паспорти не перевіряли.

– Той, хто співає, зла не зробить, – сказали нам.

Ми їхали у Пловдів. Там нас поселили у вільний студентський гуртожиток квартирного типу – нічого не скажеш, поселили комфортно. Балкани зустріли нас непривітно: різкий холодний вітер нагадав нам, що вже осінь, глибока осінь, переддень зими. Всі тут добре володіли російською мовою, хоча до росіян особливих симпатій не виявляли, скорше – навпаки. Та всі знали, що ми з України, зі Львова. До нас ставилися добре, пам’ятаючи ще й нашу гостинність. Та мене тут ніщо не тішило: мені було вкрай зле. Мої жіночі болячки давали про себе знати. Я трималася з усіх сил, бо пам’ятала, що я не вдома.

Директором нашого клубу тоді був Олександр Юровський. Це була розумна інтелігентна людина. Я не знаю, що він там про нас думав, але організаційні здібності у нього явно були. Все було чітко продумано, без зайвої метушні. Серед нас було багато незрячих. Кожен потребував допомоги, тим паче, що місце було чуже. Директор клубу якось завжди всіх нас мав на оці. І досі не розумію, як це йому вдавалося. У потрібну хвилину він завжди втручався і рятував ситуацію.

На екскурсії і по магазинах нас возили автобусом. Дещо ми собі вже встигли купити. Я, звичайно, в першу чергу щось для своїх хлопців. Щось купила і для продажу, щоб хоч трохи погасити борги. Я про них завжди пам’ятала.

Приємно було ходити вулицями старого Пловдіва. Шарманщик вносив свою атмосферу – і віяло якоюсь таємничою минувшиною. Болгари люблять своє місто, свою землю, свої надбання, свою історію. Мене здивувало те, що, коли ми були в музеї, екскурсовод вів розповідь тільки болгарською мовою, хоча певно ж таки і він добре знав російську мову. Ми, звичайно, нічого не розуміли. Болгарин В.Желів перекладав нам на есперанто. Правда, есперанто ми також не знали. Тепер його міг зрозуміти наш Юліан.

Відвідали ми і старовинний чоловічий монастир. Це для нас також було не зовсім звичайним, бо ми ж були з Радянськго Союзу. Бігла вода з гори. Все тут було якесь особливе. Ця вода – також. Треба було її напитися, згадавши своїх покійних предків. Пили воду, молилися, ставили свічки, купували образки. І всі ставали ніби кращими, чистішими. У мене чомусь було таке відчуття, що я неодмінно ще сюди повернуся. Чому так – не знаю. Правда, поки що я більше в Болгарії не була. Хто знає, а може, ще колись судилося тут побувати. Я б не заперечувала.

В Пловдіві ми дали кілька концертів, в тому числі для есперантистів і для жителів міста. Болгари були схвильовані до сліз, коли ми співали «Хей, Балкано»: «Струмочок» – на есперанто, а бандуристи – болгарською мовою. Хвилювалися і ми: нас слухали люди іншої країни. І це було відповідально. Хотіли ми того чи ні, а ми тут були представниками України.

Після одного з концертів всіх нас болгари позабирали в свої родини. Ми були гості. Я ще з кількома нашими потрапила до тієї Марії, що навчилася співати української пісні «Чорнії брови, карії очі». Тут нас чекали і зустріли привітно. Жінка ця була без чоловіка, жила з сином і з матір’ю. Ми спілкувалися російською мовою.

Сіли за стіл. Ми вже звернули увагу, що тут порівняно з Радянським Союзом дуже дешеві спиртні напої, так що наші любителі випити могли собі відвести душу. А ще продавалися вони в дуже оригінальних фігурних пляшках. Був і тут на столі великий вибір напоїв, сортів десь видно з п’ять. А ще подали салати, всякі-різні, з невідомими нам приправами. На столі – самі лише салати і пляшки. Та диво: на стіл не поставили хліба. Ми над тим тихенько поміж собою розмірковували. Може часом господарі забули поставити?  Буває ж таке. Ми тихенько перемовлялися. Серед нас був лише один чоловік, а решта – жінки. Жінки – як жінки, а наша сильна половина не витримала такої наруги.

– Таню, – це до мене, – ти їм якось скажи.

– Ти що, Миколо, здурів? Як я їм скажу?

– Не можу ж я пити і не закусувати.

– Закусуй. Он скільки салатів. І всі смачні. Я таких і не їла.

– Я не можу їсти без хліба, – аж сердився Микола.

– Нічим не можу тобі зарадити.

Ми всі потихеньку підсміювалися над Миколою. Нарешті одна з найбойовіших жінок спитала:

– Скажіть, а у вас в Болгарії хліба не їдять?

– Ні, чому ж…  Звичайно, їдять. А чому ви так питаєте?

– Та… – зам’ялася найвідважніша, що раптом кудись поділа свою сміливість. – Я тому питаю, що нам в ресторані, де ми харчуємося, дають такі білі булочки, ніби вони пеклися на сонці.

Це була правда, нам і справді давали такі булочки. Та чи треба було зараз про це казати? Мабуть, не коректно… Але хліба на стіл і далі не ставили. Не помогло. І наш Микола мусив їсти салати без хліба. Після салатів подали м’ясне. Отут на столі і з’явився хліб. Господиня посміхнулася:

– Ось хліб. Щоб ви не думали, що в Болгарії хліба не їдять.

 

Ми прощалися з Болгарією. Якщо чесно сказати, то всі вже хотіли додому: скучили за Львовом. А я ще й за своїми хлопцями. Серед подарунків, що я їм везла, було сто жуйок – цілий кульок. У нас ще тоді з ними було не так просто. Ми їхали додому. Всі хотіли їсти. Припаси, що нам дали болгари на дорогу, ми дуже швидко реалізували і тепер клацали зубами. Добре, що у нас в поїзді, особливо на зупинках, все можна було купити. Незабаром будемо вже вдома. Я тільки переживала, як я доберуся: валіза була важка, а я зовсім безсила. Ще й дві торби. Як я доберуся? Мою супроводжуючу мали зустрічати з машиною, і їй було зовсім в інший бік. Виглядало так, що мене нікому буде провести навіть до таксі. Та вже якось буде, – заспокоювала я себе: «Бог не видасть, свиня не з’їсть». Якось буде… Та журилася я даремно: мене зустріли мої хлопці. Обидва зустріли. Мої хлопчики! Як я за ними скучила. Здається, цілу вічність їх не бачила.

Їдемо додому. Їм дуже цікаво, що я привезла. Сашкові ніяк не терпиться. Нарешті приїхали. Викладаю подарунки. Я вгодила своїм хлопцям. Все прийшлося. Всім вони були задоволені, а особливо жуйками.

– У нас хлопець такі в школі продавав, – похвалився Сашко. – Йому мама звідкись привезла.

– Ти мені гляди, не надумайся продавати. Почую – голову відірву.

– А що тут такого?

– Пригостити можеш, а продавати – ні в якому разі. Чув? Ти що, спекулянт якийсь?

Тепер мені Сашко часто нагадує цю розмову. Особливо, коли я йому дорікаю, що не хоче мої книжки продавати. Часи змінилися, поняття також. Все стало з ніг на голову. Я вже не адаптуюся – шкода праці. А діти… Що ж, їм жити по-сучасному. Але це зараз. А тоді…

– Мамо, – це Сашко, – а ти ще поїдеш в Болгарію?

– Ой, сину, якщо колись поїду, то, мабуть, дуже нескоро.

Дещо таки і продала, щоб повернути борги. А дещо просто, щоб повернути свої гроші. Мушу визнати, що торговець з мене нікудишній. Та це не головне. Важливо те, що ще довго житимуть в «Струмочку» спогади про Болгарію, про її привітних та гостинних людей. Ще довго будемо ми співати пісні мовою есперанто. Ще поїдемо на з’їзд есперантистів у Вінницю, ще будемо виступати на конференції есперантистів у Львові. І всі будуть дивуватися, що ми співаємо без листочків, що ми, так і не опанувавши мови, так досконало вивчили текст, з розумінням відтворюємо всі нюанси та інтонаційні моменти.

Нема Юліана. Забулися і пісні мовою есперанто, а мали ж ми цілу концертну програму. Все кануло у небуття. Та вряди-годи хтось з ансамблісток із смутком згадає якусь фразу чи декілька… І повіє спогадом, тихим і елегійним, бо час потихеньку заносить все осіннім листям смутку… Штучна мова есперанто, що мала за мету поєднати всіх людей в єдиній мові, в єдиному розумінні…  Вже п’ять років, як немає Юліана. Зараз, коли я пишу ці рядки,  надворі листопад, дві тисячі перший рік… Минемося і ми, і наші спогади… А що ж тоді вічність? Що має свій сенс?.. Хто знає… Може, мова есперанто… Може, ця книжка, яку я пишу. Якщо вона колись побачить світ, то хтось неодмінно прочитає її. Прочитає і про нас, і про Юліана, а прочитавши, може й зітхне – і того досить…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen + four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.