«Вітаю всіх з острова Сахалін! Вийшла маленька посилочка. Відправляю я її 1-го травня. А збирався взагалі то до твого , мамо, дня народження. Але тут раптом мені пообіцяв один танкіст танкістський шолом (для Сані), і я вирішив почекати. Поки чекав, минуло трохи часу. А тепер вже й їхати пора. Зібравс сьогодні відіслати, а то більше часу не буде. Хотів купити шоколадних цукерок, а тут, як на злість, вони раптом зникли, бігати за ними нема часу, вибачайте.

Тепер вже точно відомо, що ми їдемо 14-15 травня, бо саме до тих чисел стоїмо на забезпеченні. Їдемо в якийсь Кілп’явр, також під Мурманськом. Зараз ходимо з обхідними листками і реєструємося зі всіма службами пояса. Ну, добренько, послав я всім привіт. Не знаю, як там шльомофон танкіста Санці сподобається чи ні.

Цілую.Ваш Льоньчик

4 травня 1989 р»

 

«Вітаю всіх!

Нарешті зібрався вам написати. Правда, перед тим примудрився подзвонити з Мурманська. Кілп’явр розташований недалеко від Мурманська, можна заїхати за півтори години.

Живемо ми поки що всі разом, комуною, в казармі. Мужики-холостяки і не зовсім холостяки в кубриках на 10 чоловік, а хто з жінками і дітьми, ті по 3 сім’ї в таких самих кубриках. Повідгороджувалися простирадлами і ковдрами. Командування забезпечило електричними плитками, щоб жінки не дуже нудилися. Так, життя – штука весела. Деякі офіцери по 10 років на одному місці сидять, а я за пів року вже два місця поміняв. Та ще й  які! З самого далекого Сходу на крайню Північ, за Полярне коло. Між іншим, у нас зараз цілу добу день. Світить сонце до 1-ї – до 2-ї год. ночі. а потім приблизно так, як о 4-ій – 5-ій год. дня. Вночі прокинешся – і нізащо не вгадаєш, котра година. Для нас це дико. Звикнути важко. А взимку, кажуть, взагалі цирк – Полярна ніч. Ледве світає о 12-ій год. дня, а о 3-ій год дня знову темрява. Маю одержати зарплату уже поза 300 крб. Але, мамо, сама розумієш, що це пшик для сім’ї, якій потрібно починати все з нуля. Але нічого, жити можна. Влітку обіцяють квартиру. Будтинок наш вже готовий, залишилося викінчити і підвести комунікацію. Хочу купити диван(170 крб) і шафу. Хочу 3-4 дверну. Але поки що нема. А 2-дверна є, коштує 180 крб. Приглянув стіл-книгу (53крб), як у тьоті Марини. Став уже на чергу на швейну машинку. Одержав талони на себе і дружину на порошок, цукор, ковбасу. Влітку тут багато брусниці. Почну збирати і класти в банки, премішуючи з цукром. Цього досить. Я все забуваю спитати. Мамо, як там з весільною сукнею? Продали? А ще. Потрібне дитяче мило. Я так більше і не дістав. Є тільки одна пачка, а того малувато. Купив на Сахаліні дитячий шампунь, дитячий крем і ще комплект для новонародженого. Там пелюшки всякі. Непогано виглядає. Жінці в посилці вислав. Турбуюся. Хочу спробувати вирватися у відпустку на 10 днів. Закругляюся. Цілую всіх. Привіт тьоті Марині та іншим.

27 травня 1989р

Льоньчик ».

 

«Мама, Генка і Санька, привіт!

От надумав вам написати. У мене все в нормі. Живу – не тужу. Годують, як винищувачів, тільки шкода, що шоколаду не дають. По 7-8 видів перших страв. Ну, наприклад, щі, суп гороховий, суп молочний, солянка, зелений (тобто щавлевий) борщ, суп картопляний з фрикадельками і т.д. А на друге такі раніше невідомі страви, як люляки, зрази…може скластися враження, що ми тут тільки їмо. На загал, так воно і є. Раненько вишикувалися біля казарми. Нас перерахували, пересвідчилися, що ми живі і здорові. Потім до обіду – спати. Обід. Потім пообідній сон. Читання художньої літератури. Вечеря. Перегляд телефільмів в дружньому колі родинної ескадрилії або культпохід в клуб. О 24.00 лягаємо спати. Технічному складу, на відміну від льотного, трохи складніше. В перервах між споживанням їжі вони складають вертольоти, котрі прийшли з заводу. Іноді нас залучають до нескладної роботи – перетягання ящиків, за принципом: кругле качай, квадратне тягни.

Зараз у нас білі ночі. О 2-ій ночі світить сонечко і дивовижно спокійно на вулиці. Вітер не шелесне. Тому, у зв’язку з надмірним освітленням  кімнати, в нічний проміжок часу доводиться робити рукотворний захід сонця, тобто завішувати ковдрами вікна. Це питання у нас відпрацьоване, тому з тим можна впоратися лише за 20-30 секунд. Власне, що змусило мене написати такого довгоочікуваного для вас листа? А ось що. Не давніше, як сьогодні, я придбав кухняний гарнітур. Це моя друга солідна покупка для сім’ї за чесно зароблені гроші. Коштує він 310 карбованців. Виробництво естонської РСР. Передні стінки гарнітуру виконані під дерево, тобто не будуть бруднитися. І верхні кришки у тумбі також не  білі. А з якимось голубуватим відтінком. Мамо, ти думаєш, я взяв кухню просто так? Ага, якби не так! Я ж зі Львова! Взяв її за пільговою чергою як ветеран Афганської війни. Я, звичайно, нікого не надурив, просто попросив товариша, котрий був у Афгані. Кухня дешева з тієї причини, що сюди не входить ні стіл, ні табуретки. Але це справа 31-ша. Можна купити окремо. А гарнітури  – дефіцит. Згадай, як ми свій діставали. Він складається з 2-ох великих тумб, ще одної вужчої, але з сімомами шухлядами. Дуже зручно. І трьома підвісними шафками. Такі гарнітури у нас взяли шестеро чоловік, хто встиг обернутися. Так, ледве не забув, купив я дитяче ліжечко з рук, тобто ним трішки покористувалися. Воно практично нове – за 25 карбованців. За те все повіддавав всі гроші. Але речі придбав. Тепер ще диван, шафу і холодильник. Треба вкластися. І спробувати до зими купити килим на підлогу. Ще я купив електрокалорифер. Такий самий, як був у нас («корова»). Бабі Зої я написав, що у Львові до неї зайде мій товариш, йому треба предати транзистор «спідола». Оскільки баби нема, то віддайте транзистор сусідам, а в двері втикніть записку, до кого зайти і коли. Він (Ігор) розраховує їхати наприкінці липня. Мамо! Треба спробувати передати мені мій «маяк» бобінний, бо сам  його зможу забрати як мінімум через рік. Це можна зробити так, як батько переправляв з Києва речі. На поїзд Львів-Київ, там зустріти і передати на поїзд Київ-Мурманськ. А в Мурманську я зустріну. Я батькові про це написав. Допоможіть мені в цій справі. Це не важко – але здійснимо. А бобіни можна переслати бандероллю.

Погода у нас міняється на день разів по десять. Більше, ніж у Львові. Читаю зараз В.К.Гюго «Собор Паризької Богоматері». Підвищую інтелектуальний рівень. Написав листа тьоті Мілі. Одержав листи від Жені, Лапочки, Сєрого. Ну, ніби все. Пишіть. Цілую всіх.

Льоньчик. »

 

ВІД ПІСНІ ДО ПІСНІ

Тихо-тихо Дунай воду несе,

А ще тихше дівка косу чеше.

Вона чеше та на Дунай несе…

Боже, як гарно. Я виспівувала пісню, кожен звив мелодії і милувалася тією піснею. А вона пливла, немов і справді річка, немов і справді отой тихий Дунай. Господи, ну хто ж таку прекрасну мелодію міг витворити? Тільки народ, мій народ. І це не були гучні слова на мітингу. Це були слова, сказані пошепки, для себе і для Бога… Десь я чула, що Іван Златоуст сказав: «Хто співає, той двічі молиться». Свята правда. Тільки це має бути пісня, яку не соромно було б перед Богом заспівати. Отака, як ця…

Пливи, косо, пливи за водою,

А я піду услід за тобою…

Отака пісня. А не все те, що тепер подекуди співається. Але то ж хіба пісні? Я молилася, молилася піснею, і душа моя розкрилювалася, як у молитві. Я любила увесь світ і хотіла, щоб він був кращий. Прости мені, Боже, гріхи мої. Я хочу творити добро. Навчи мене.

Мене ніхто не слухав. Я була сама. І співала сама для себе. І для Бога… Господи, почуй і прийми молитву мою, що у пісні. Скажете, дивачка? Може й так. Так, безперечно так. Я така далека від того прагматичного світу, що оточує мене зусібіч і змушує з ним рахуватися. Бо треба якось жити. І мусиш сама ставати прагматичною, бо інакше… Бо інакше що? Не знаю. Треба жити. Але як же добре, що в тому житті, в тому широкому світі є пісня.

Нема краю тихому Дунаю,

Нема впину вдовиному сину…

Пісня немов виростала, і в моїй душі також щось росло, високе, чисте, неземне. Я співала. Співала, а може, молилася. Це знав тільки Бог…

Чогось мені сумно,

Чогось мені нудно,

Бо вже третій вечір

Милого не видно.

Не видно, не видно,

Не буде видати –

Повів до Дунаю

Коня напувати…

Пісня тужила на моїх устах, а разом з нею тужила і журилася моя жіноча доля.

Піду я в садочок,

Зірву я листочок,

Прикрию-пристелю

Милого слідочок.

Щоб вітер не звіяв,

Роса не припала,

Щоб мого милого

Друга не кохала…

Цю пісню я пам’ятала ще з свого дитинства. Її співали в моєму селі, в моїй Білозірці.

І ніякий співак зі сцени не заспівав би її глибинніше, ніж я. Краще – так, а глибинніше – ні. Бо це я пристеляла милого слідочок, а його розвіяв вітер.

Вже й вітер розвіяв,

Роса вже припала,

Вже мого милого

Друга покохала…

Співала собі, пораючись на кухні. І то байка, що сусіди слухають, бо вікно відчинене: нехай собі слухають. Я часто отак собі співаю, то вже, певно, і звикли. А пісня тужила та й тужила, аж доки не довела таки мене до сліз. І чого – хтось спитав би. Чого? А хто його знає. Від жіночої самоти, напевно. А чи не досить? Пора б і звикнути. А воно не звикається. Вже сама себе сварила – не допомагає… Тому й тужить пісня… Не скаржуся: я все ще в наречених ходжу, дарма, що з дітьми. Мене все ще сватають. Посміхаюся. Знали б оті сватачі, яка я немічна. Мало того, що голова майже постійно болить, то ще всякі хвороби чіпляються, і жіночі в тому числі. Кому про таке розкажеш? Та чи й треба розказувати?  Ото й сватають. Аж смішно. Фелікс все ще допитується, чому я заміж не йду.

– Ніхто не бере, – сміюся.

– Неправда, – не вірить. А чому не вірить? Сам же не захотів… А може, жаліє, що так у нас склалося? Не знаю, не каже. Та й правильно, що не каже. Це однак вже нічого не змінить… Ще іноді, коли нам з Феліксом разом випадає бути при гостях, співаємо у дуеті:

Что было, то было –

И нет ничего…

Здається, це у нас добре виходить, хоча з Фелікса співак такий собі. Але на диво пішов у художню самодіяльність. Раніше ніколи й не думав. А тепер в солістах ходить, у дуеті співає «Горную лаванду»…  Що ж, нехай… У Львові він би не співав. Виходить, Київ менш перебірливий. Так що, очевидно, Феліксу наше розлучення на користь пішло…

Зоре вечірняя,

Чим скорше погасай,

Бо вже не вийду я

З милим в зелений гай.

Не вийду – то й не вийду. І чого вже стільки скімлити? І починаю іншої:

Як поїхав мій миленький

До млина, до млина,

Якась сила Прудивуса

Привела, привела.

Цур тобі, Прудивусе,

Які в тебе руді вуса!..

Зітхаю. Ні, не йде, не співається. Це тільки на людях я весела, аж занадто…

– Добре тій Тані: там засміється, там заспіває, – хтось сказав. Авжеж, добре. Засміюся, заспіваю – і смутку мало…

Цур тобі, Прудивусе!

Які в тебе руді вуса!

Сама собі дивуюся:

З Прудивусом цілуюся…

Нічого, співається. Мусить співатися. На те вона і пісня. Якої б ще?..

Спать мені не хочеться,

І сон мене не бере,

Бо нікому пригорнути

Молодую мене.

Отак. Вже й повеселішало. А то завела…

А я вдарю гопака,

Бо я дівчина така…

І то байка, що сусіди слухають. Нехай собі слухають – то може і їм повеселішає. І чого мені соромитися? Ось зараз зберу Сашка – і ми підемо на «Струмочок». Віднедавна я знову почала ходити на ансамбль. Я не ходила, бо вважала себе вже старшою, а «Струмочок» ніби взяв курс на омолодження. Гірко мені було, але не ходила. Тепер дівчата заагітували. І Юліана умовили, аби мене взяв. І чому він так вперто не хотів поновити мене в ансамблі? Я ж тут співала вже стільки років… Та нехай. Добре, що погодився. Бо так вже я люблю той свій «Струмочок», що мені без нього просто жахливо. Кожну із «струмчанок» по-своєму люблю. Хтось серйозний надміру, хтось активний, хтось тихий та скромний, а хтось при потребі, а то й без потреби, і матюків нагнути може… А я всіх їх люблю. Без жодної «Струмочок» не може обійтися: чогось йому бракуватиме. А головне те, що всіх ансамблісток єднала шалена, фанатична любов до пісні. Отак і я живу: від пісні до пісні. І Сашка за собою тягаю: нехай звикає змалечку, то, може, колись здасться, як подорослішає, а може й ні… Хто це може знати? Беру його, коли їдемо з концертами. Іноді оплачую за нього готель, іноді так вдається. Словом, Сашко тепер подорожує зі мною. Що ж, нехай росте з піснею.

В «Струмочок» я, можна сказати, повернулася вчасно. Наш ансамбль і капела «Карпати» їдуть разом по Шевченківських місцях. Їдемо двома автобусами. Про таку поїздку можна було тільки мріяти. В Черкасах і Києві, де є УТОСівські підприємства, ми планували виступити з концертом: і ансамбль, і капела. Тоді ще капела бандуристів не була професійною. Це була, так би мовити, «стара» капела. Тоді ще у всьому панував дух єднання між «Струмочком» і капелою. Тоді ще в капелі не було ворожого ставлення до нас, яке капеляни набули разом з переходом у ранг своєї професійності.

Декотрі з Шевченківських пісень ми співали разом: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Заповіт». В Черкасах ми співали просто в центрі міста біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Це були ще радянські часи, коли на такі речі дивилися дещо по-іншому, ніж зараз. Ми співали. Той спів був, як молитва. Всі були піднесені і одухотворені. Це було прекрасно і неповторно. Люди здивовано зупинялися, слухали, аплодували, просили співати ще. Та ми більше не співали, тільки те, що належалося заспівати.

У Черкасах я зустріла Миколу Височанського і Аню Голяк. От куди їх доля закинула. Зустріч була щирою і теплою, але ніколи було навіть до ладу поговорити. Зустрілися – і розійшлися, як морські хвилі. І нічого тут не поробиш: таке життя.

Ночували у готелях, а харчувалися – де і як прийдеться. Бувало й таке, що, коли вся наша братія заходила в якусь їдальню, то розгублені кухарі не знали, чим нас нагодувати: стільки обідів у них в запасі не було. Ділилися скромною трапезою і їхали далі. Біля Шевченкової хати-музею попросили дозволу заспівати «Заповіт». Уявіть собі, нам не дозволили.

– У нас тут екскурсія, то ви будете заваджати.

Уявили? Важко таке уявити, щоб «Заповіт» комусь завадив розповідати про Тараса Шевченка. То нічого, ми заспівали біля пам’ятника. І підійшли до нас школярі, що саме були на екскурсії. І плакала вчителька ревними сльозами, і кланялася нам доземно, і дякувала нам за наш спів, за те, що діти мали можливість його почути.

І нарешті – Канів, святе місце. Тут людина ніби очищається від скверни. Грає кобзар Чуприна, довкола люди слухають. І чомусь виповнює душу відчуття Великодня. Чого б це?.. Пройшло з тих пір вже стільки років, а те відчуття святочності живе в мені й досі і гріє душу неземним своїм теплом. Співаємо. Сльози зволожують очі. Співаємо. Свята могила. І хоч наш Тарас не канонізований церквою, та він святий для кожного, хто усвідомлює себе українцем. Зі мною мій Сашко. Нехай надивляється малий, то, може, щось і проросте. Ще дехто побрав з собою своїх дітей. Трохи маємо з ними мороки, але все ж добре, що вони з нами.

Додому повертаємось через Київ. Тут у Будинку культури імені Якова Батюка даємо великий концерт  і – на Львів. Ніби на прощі побували. А втім, так воно і є.

Був травень. Цвіла акація. Ми ласували нею, наче дітлашня, і було нам любо і гарно, бо кували нам зозулі ще багато літ, і були ми у розквіті сил, а дехто – ще зовсім юний. Дехто ще мріяв про своє кохання, своє, особливе, не таке, як у інших, дехто вже любив, а дехто, як-от, скажімо, я, був зневірений у всьому і шукав розради у пісні. Співали, співали. І кожна вкладала у пісню свої особисті почуття.

При долині кущ калини

Нахилився до води…

Ой, ти, струмочку,

Срібна водичко,

Куди біжиш і що несеш?..

Що ж ти нам несеш, струмочку нашого життя? Принеси нам хоч трішечки щастя, звичайного, людського, жіночого щастя, але щоб для кожної…

Пливи, сорочко,

Де ходить милий,

Скажи, що я його люблю.

Ця пісня, написана Юліаном Вовком і Миколою Шпотом, вже давно стала популярною. Співали її на Україні, в Австралії, в Канаді. І з часом, мабуть, загубляться імена авторів і стане ця пісня просто народною. А ми співали її, і кожна вірила, що принесе їй струмочок бодай крихітку щастя. А може, що і я десь у глибині своєї душі також вірила… Може й так. Не знаю. А втім, певно, так воно й було… Був травень. Цвіла акація. Ми поверталися до Львова.