«НЕВІСТКА  –  ЧУЖА КІСТКА»

(Народна мудрість)

 

Мати зустріла привітно, батько майже не розмовляв. Ні, він не гнівався, він просто не розмовляв, а лише відповідав на питання: «так» або «ні», чи, в міру необхідності, кидав якусь коротку фразу. А так виглядало, ніби все гаразд. Кімната, де ми мали жити, була невелика, але дуже симпатична. Правда, затишку тут ще не було, бо кімната стояла напівпорожня. Металеве ліжко, старий письмовий стіл (старшої невістки), столик для телевізора (також її) та ще кілька старих стільців, клеєних-переклеєних. Треба було думати про якісь меблі. Та й взагалі про все треба було думати. Їсти я поки що варити не буду – поживу нахлібницею у свекрухи. Так би мовити, на свекрушиних пундиках. Бо всі мої речі були ще в гуртожитку. Фелікс їй все так і пояснив. І як же я буду господарювати на свекрушиній кухні?

Прокинулась вранці. Холодно. Боже мій, як холодно. У нас в гуртожитку – опалення. Тепло аж жарко. А тут були печі. Поки напалиш, поки нагріється… Запалюю піч в нашій кімнаті, потім у середній. Що ж робити? Чи піти і запалити у свекрів, чи ні? Певно, треба запалити – нехай прогрівається, поки вони ще лежать. Заходжу. Іду до печі.

– Ты чего? – це свекруха. – Тебе что-то нужно?

– Ні… Я запалити хотіла…

– Не надо, детка, я сама.

І я пішла ні в сих, ні в тих. Перша спроба догодити свекрові і свекрусі потерпіла фіаско.

Звикала до свекрухи, а свекруха до мене. Я все в неї питала: де що стоїть, де що лежить. Намагалася нічого не зрушити із своїх місць. Мила посуд, чистила картоплю, намагалася хоч щось робити. Почувалася незручно, що мушу їсти свекрушину страву. Фелікс щось купував у магазині, але, очевидно, свекрусі того було замало. І якось вона почала з Феліксом розмову про те, скільки б ми мали давати грошей на харчі. Ми з Феліксом порадилися ще раз і вирішили остаточно, що таки будемо харчуватися самі.

– Я хочу, щоб мені готувала ти. Мені подобається, як ти готуєш, особливо твій борщ.

Так сказав Фелікс, і це була найвища похвала, бо хвалити він не любив і не вмів. Мати була незадоволена з такого нашого рішення.

– Я буду видеть, что ти ешь что-то не то, мне будет больно.

Зрозуміло. Не вірить, що сліпа невістка зуміє щось путнє приготувати. Ну, що ж, Тетяно, тримайся. Буде тобі. Тут тебе не пожаліють. А для чого мене мають жаліти? Ну, та як вже буде.

 

Нарешті у Марійки весілля. Тепер я можу остаточно перевезти свої речі. Книжки,  зошити, посуд, каструлі, постільна  білизна, подушки та ще всяке манаття. Свекруха тільки дивилася. Ніде все це розкладати. Ще гірше, ніж у гуртожитку. Нема ні шафи, ні якогось буфета. Не буду ж я лізти до свекрушиних. От тепер треба осмілитися і братися за кухарську справу. Але під пильним оком свекрухи. То й що! Мушу… Добре, що хоч удень всі на роботі. Але будуть і вихідні. Ох, і тяжко буде. Ну, та нічого. Я взагалі не любила, коли на мене хтось дивився, як я щось роблю. А тут… Фелікс сідає обідати, а свекор собі сідає на кухні газету читати, ніби більше йому ніде. А що скажеш? У мене від хвилювання ложки з рук падають. Зрячим того не зрозуміти, а незрячі жінки мені таки поспівчувають, особливо, хто сам через те перейшов.

– Ну, хай вже дивляться, скільки хочуть, – думала я собі, – надивляться – та й набридне. Так воно, зрештою, і було. З часом звикли.

 

Зранку Фелікс пішов у пошуках роботи, а я мушу йти в гуртожиток, дочекатися комендантшу і врешті-решт таки виписатися. Пробула я в тому гуртожитку майже цілий день: всякі формальності, без яких у нас ніяк і ніде не можна було. Прийшла додому підвечір. Незабаром і батьки з роботи поприходили. Свекор чомусь був страшенно сердитий. Свекруха ходила коло нього навшпиньки. Я собі ламала голову: що трапилось? Та він сам заговорив:

– Что это такое! Сколько можно на телефоне висеть? Я домой дозвониться не могу!

– Так вдома нікого ж не було, – відповідаю тихо, ледве себе стримуючи. – Я вранці як пішла, то щойно тільки повернулася. Може, блокіратор…

– Не знаю. Нечего по телефону часами разговаривать. Сказала, что нужно – и хватит.

«Значить, не повірив, що мене вдома не було», – подумала я з гіркотою, але не хотіла щось доводити. Не буду ж я і справді клястися чи присягу складати.

Гіркеньким видалось мені моє невісткування. Свекор зі мною майже не розмовляв, а свекрушине «дєточка» втратило свій солодкий присмак. Та я ні на хвилинку не забувала, що вони – Феліксові батьки, а батькам можна і щось стерпіти. Але ж скільки? Отак все життя? А яка перспектива? Ніякої. От якби не пішла з гуртожитку, то може б з часом  і свою квартиру мали, а так…

Треба було думати про якісь меблі. А за що їх купити? Заробітки в мене не бозна-які, а ще й читців оплачувати треба – для мене і для Фелікса (він продовжував працювати над дисертацією). У Фелікса з роботою поки що нічого не виходило. Все ще обіцяли. За якийсь час нашкребли на сякий-такий буфет. Правда, свекруха сама вибирала і привезла. Це була наша перша покупка.

І ось нарешті. Нарешті у Фелікса наклюнулась робота. Він працюватиме в торгово-економічному інституті. Асистентом, бо ще не захистився. Чого ще хотіти? Про таке можна було тільки мріяти. Хоч якась проблема вирішилась.

Другою нашою покупкою була одягова шафа, берегівська, велика, трьохдверна і недорога. Я нею дуже тішилася. Нарешті! А то Феліксові речі по стільцях висять, а мої лежать у валізі. Чекаю Фелікса. Він іноді з роботи приходив пізно. Мені приємно було чекати свого чоловіка. Роль дружини мені ще не набридла, я раділа з неї, для мене це все ще було свято. Отже, я чекала Фелікса, а тим часом вирішила трохи поскладати в своїй новій шафі. Мала з того задоволення. Щаслива така. Почувала себе справжньою господинею. Взялася до роботи. Найперше вирішила полички застелити. У мене був рулон пергаментного паперу. Треба було лише відрізати чи відірвати потрібні за розміром шматки. Я тихенько щось наспівувала, папір тріскотів під моїми руками, голосно, як то пергаментний. Вже дві полички застелила. Ще… Раптом розчинилися двері і увійшла свекруха.

– Деточка, что это у тебя так шуршит? Что это ты делаешь? Не надо этого делать. Отец уже лег, и это ему мешает.

І я відчула, що я не вдома, що я мушу жити навшпиньках, по чужому статуту, за чиїмись законами. Навіть у дрібницях я не можу належати сама собі. І сумно-сумно від того мені стало.

Неділя. Я стою на кухні і мию посуд. І чому його завжди так багато? Теплої води на кухні нема. Є газова колонка, але вона у ванні. Це далеко, та й вона частіше за все запалюється вночі. На плиті грію воду та й мию. Поряд свекруха. Вона мною керує.

– Деточка, меньше водички наливай, меньше.

Мовчки зливаю в умивальник частину води. Насипаю у миску соди.

– Побольше, деточка, соды, побольше.

Мовчки досипаю ще жменю соди. Боже, це жахливо! Недремне око свекрухи слідкує за мною всюди, і постійно вона робить мені якісь зауваження, суттєві і несуттєві. Найчастіше це були якісь дрібниці, лиш би щось сказати. Мені вже це починало набридати, але я мусила, бо я – невістка. А невістка, звісно, – «чужа кістка».

Краще б вона вже мене відматюкала, ніж оте її солодке «дєточка»,  що вже почало набирати гіркого присмаку. Я не сміла скаржитись на матір Феліксу, навіть коли щось було не так, бо він негайно рішуче ставав на мій захист і міг гарикнути на матір досить грубо, а я того не хотіла.  Тому свої негаразди я зносила мовчки, лише часом потай плакала. Знала, що в цьому домі мене ніхто ніколи не пожаліє, окрім Фелікса, звичайно. А Феліксу, як я вже казала, скаржитись не могла – не хотіла в хаті сварки. Все це мене засмучувало, але я тоді смутилася недовго – розрадою був Фелікс – мій чоловік, мій коханий. Йому я все могла пробачити, навіть якісь його недоліки, бо він для мене був майже ідеалом.

Ми ходили собі до моїх  дівчат, просто так чи на дні народження. Правда, на жаль, все рідше бували у Стрийському парку, все менше бродили вулицями міста. І справа була не в моїй вагітності. Феліксу чомусь не хотілося. А мені? А я була така ж, як до заміжжя. Вагітність переносила легко, тільки спати страшенно хотілося. Фелікс виконував всі мої примхи, купував все, чого я хотіла, бо чого хотіла я, того хотіла моя дитина. А хотіла я багато чого: мандарини, сік смородини, дроже з лікером та ще всяке.

Пригадую, десь на початку вагітності раптом мені страшенно захотілося гарбузової каші. Тоді я ходила до Самченків – стареньких вчителів, що колись працювали в нашій школі для сліпих дітей. Наталя Прокопівна мені читала все, що було треба для школи і для університету. Якось я і заікнулася про гарбузову кашу. А наступного дня моя вчителька пригостила мене смачнющою гарбузовою кашею, і я з’їла її цілу велику тарілку. Поки то я її зварила б, то, мабуть, і перехотіла б.

Правда, у Фелікса подекуди проявлялися риси характеру, котрі мені не дуже були до вподоби, та я ладна була миритися і з тим, бо він був, не дивлячись ні на що, найкращий в світі. Грубуватий, іноді прямолінійний, аж до безтактності, він був дуже енергійний і практичний, вмів використати свої зв’язки і знайомства. А коли по телефону казав:

– Вас турбує Фролов, – то це було сказано з такою гідністю, що тому, хто був по другий бік дроту, неодмінно мало бути соромно, якщо він не знав, хто такий Фролов. На роботі його поважали, друзі також. Якщо міг, любив комусь допомогти, мав від того задоволення, радів, коли вдавалося зробити комусь щось добре. Таким я його любила, з усіма його плюсами і мінусами. Це був мій чоловік, найрідніша мені людина, мій захист, моя єдина опора.

 

 

НОВА РОДИНА. МУШУ ЗВИКАТИ

Спершу окреме харчування сприймалося з неприязню. Та з часом всі до того звикли. А скільки зайвих сварок ми таким чином уникли, ніхто ні від кого не залежав. Кожен собі господарював, як хотів. А що дві господині на одній кухні – то тут вже нічого не поробиш. Свекруха навіть іноді щось у мене питала, радилася зі мною. Я завжди пропонувала їй свої страви. Іноді вона їла, якщо їй смакувало, хвалила. А часом казала:

– А можно, я отца покормлю? А то он скоро придет с работы, а я не успеваю.

Свекор вважався капризним до їжі, так що це вже було майже визнання. На загал все було ніби добре. Готували нарізно, але в неділю неодмінно сідали всі разом. Всі сідали у вітальні за старовинним круглим столом і ставили на стіл, що в кого було. І виходила така собі дружна родина. І мені це подобалось. До мене потрохи звикали. А я? І я мусила. Батьків поважала, але своєю себе тут все ж не почувала. Це не був мій дім. На жаль. Феліксу про це я нічого не говорила, а то він би, напевно, образився. З часом спромоглися на холодильник. Тепер у батьків був свій, а у нас свій. Не могла звикнути, що в моїй новій родині святкувалися не ті свята, що у нас на селі. Тут не визнавали ні Різдва, ні Великодня, а шанувалося 1-ше Травня, Жовтневі свята, Новий рік та ще дні народження. Було якось чудно, але треба було звикати. З першого дня я називала свекора і свекруху батьком і матір’ю – така у нас на Україні була традиція, і відступати від неї я не могла. Та уклад життя моєї нової родини дуже відрізнявся від того, до чого я звикла з дитинства вдома. Та й від того, як жила я в свої останні роки, також. У нас було якось людно, весело. А тут була тиша і телевізор. Правда, на свята і в них збиралися гості (родичі, друзі), і тоді все оживало, точилися розмови, спогади, суперечки, співи. Мати співала досить добре, мала слух і непоганий голос. Непомітна в житті, тиха і покірна, вона в пісні якось розкрилювалась, мала задоволення від того, що її слухали. Співала в циганському стилі:

«…Он уехал, ненаглядный,

не вернется он назад…»

А вже, коли добре було випито, тоді співали:

«…По диким степям Забайкалья,

где золото роют в горах,

бродяга, судьбу проклиная,

тащился с сумой на плечах…»

А іноді свекор просив:

– Таня, спой «Черемшину».

І я співала, а всі слухали, і свекор слухав, ця пісня йому подобалася. Потім хвалили мене і пили за нас з Феліксом. Важко повірити, що майже нікого вже не лишилося в живих з тих, що сиділи не раз у нас за столом у будинку по вул.Чернишевського, а зараз – Соломії Крушельницької.

Гарний то був район. Тролейбуси тоді ще не ходили. Тихо. Парк через дорогу. Вночі відчиниш вікна – рай, і на курорт їхати не треба. Ніби й не в місті зовсім. А весною і влітку у передранні птаство заходиться співом. Тут і соловейка можна було послухати. А вже коли каштани зацвітуть, то прямісінько навпроти наших вікон. Здається, руку протягни – і дістанеш. А вони ж через дорогу.

 

Я хвилювалася, чи прийдуть дівчата на мій день народження. Прийшли, мої хороші, всі мої найближчі прийшли. І я була насправді дуже рада, бо таки почувала себе досить самотньо у своєму невісткуванні. Свекор і свекруха були привітні. На людях вони ніколи не показували свого невдоволення чи поганого настрою. Свекруха гостинно допомагала за столом, хоча всі страви до столу готувала я сама. Могло скластися враження, що мені дуже поталанило і що мені дуже добре живеться в такій турботливій родині. Та я й не скаржилась. Я вже потрохи звикала і ні на кого особливо не нарікала. Свекруху я навіть якось по-жіночому жаліла. Народилася вона десь на Далекому Сході в морі на канонерці (так було написано у свідоцтві про народження). Росла в дитячому будинку. Пам’ятала свого дідуся, що іноді брав її додому. Закінчила п’ять класів. В шістнадцять років вийшла заміж і поїхала за чоловіком з рідних місць. Зараз вона працювала на нафтозбуті завгоспом. Навчилася трохи друкувати, влаштовувала приїжджим готелі, відсилала і одержувала кореспонденції – словом, робила все, що було потрібно. Як для своїх п’яти класів, то, по-моєму, досить добре з усім справлялася. Вона не мала подруг, ніколи не ходила ні до кого на посиденьки. Йшла лише туди, куди йшов її суворий чоловік, з котрим у неї, як мені здається, окрім дітей, не було нічого спільного. Була покірна, безмовна, безголоса.

Сергій Іванович, тобто мій свекор, був геодезистом. Працював і в тайзі, і в Казахстані, тепер у Львові. Був суворий і неговіркий. Дружина завжди його трохи побоювалась, особливо, коли приходив додому на підпитку. Тоді її просто трясло від страху. Характер у нього був норовистий, і вона те знала. Він міг і вдарити, і посуд побити, і ще багато чого, про що я могла лише здогадуватись. Тому, коли мала бути зарплата або аванс, свекруха просила нас:

– Никуда сегодня не ходите, а то Сережа, наверное, пьяный прийдет.

І правда, свекор приходив підпилий. Ми з Феліксом сиділи на кухні. В таких випадках свекор іноді ставав говірким, якщо було з ким поговорити. Тоді розковувався, ставав навіть симпатичним, ставало зрозуміло, що це освічена людина, багато вміє і багато знає. Розповідав, де він був і що бачив, всякі випадки із свого життя, розповідав про зустрічі з цікавими людьми, про химерність людських доль. Слухати його було цікаво, та іноді, коли було випито трохи більше, він раптом губив нитку розповіді. Я намагалася ту нитку піймати і вникати в те, про що він розповідав. Феліксу це швидко набридало і він ішов спати. А ми ще довго сиділи на кухні і розмовляли, аж доки свекора не зморював сон. Тоді він ішов спати, і свекрусі вже нічого не загрожувало. Як не дивно, такі розмови якось нас зблизили, і я стала улюбленою співрозмовницею. Наступного дня, коли хміль вивітрювався з голови, у свекровій пам’яті чи в душі все ж залишався слід від наших дружніх бесід, і він дивився на мене вже зовсім по-іншому.

Фелікс і його старший брат Володя на матір особливої уваги ніколи не звертали. Вона собі була – та й усе. Володя з дружиною і сином жив десь у Каневі, присилав вітальні листівки, а Фелікс лише тепер якось почав іноді до неї дослухатися. Частенько я робила йому зауваження за грубуватість з матір’ю і вже намагалася на неї не нарікати. Тому й жаліла її, самотню серед чоловіків.

Та п’яницею Сергій Іванович не був. Він дуже ретельно ставився до роботи, був начальником відділу, любив у всьому дисципліну і порядок. Про свою роботу він міг довго розповідати, бо робота була сенсом його життя. Останні декілька років він навіть не йшов у відпустку. Я не уявляла собі, що в нього за робота, але розуміла, що вона дуже важлива.

– В наших руках подземная карта всего города. Без нашей подписи ни один строительный обьект не утвердят. Ведь прежде, чем строить, нужно знать, можно ли подвести туда все коммуникации.

Я була далека від всього того, та відчувала, що це дуже складно і дуже серйозно. Вперше я зрозуміла, що мене визнали в моїй новій родині, коли мене якось покликала свекруха і попросила випрати свекрову сорочку, бо він збирався у відрядження, а вона захворіла. Я була дуже горда від такого довір’я і з честю виконала свій обов’язок невістки. Здається, і свекор, і свекруха мною на цей раз були задоволені.