СТУДЕНТКА

Ішов дощ, і йшла я. Отак ми собі йшли з дощем та й сміялися: я з дощу, а він з мене. Бо я йшла без парасолі. Я ніколи не брала парасольку: мені, незрячій, з нею йти було незручно –  всіх і все нею чіпляю. А потім ще проблема: куди її примостити і як її потім знайти… Ет, морока та й годі. Краще вже так… Отож ідемо: я і дощ. А він все видзвонює та й видзвонює: «Студентка! Студентка!». Справді, от вслухайтесь… А може, це у скронях?.. Словом, я іду в університет. Іду на перше своє заняття. Ну, звичайно, як завжди, я спізнююся. Це вже в мене вдача така. А тут ще й дощ… Тепер я буду ходити сама, без Люсі. У Люсі на математичний просто не прийняли документи, бо сліпа… Образливо. Люся тоді сказала:

– А Понтрягін також був сліпий.

– Ну, ви не Понтрягін, – відповіли їй.

– Ви також не Лобачевський, – сказала Люся.

Документів не взяли… І все. Їхнє право. Наполягати нема сенсу – «заріжуть» на екзамені. І нічого не доведеш… Жаль, з Люсі був би добрий математик…

Декан філологічного факультету Олексій Никифорович Мороз тепло вітає нас і вручає студентські квитки. Аж не віриться. Буде важко, я це знаю, але нехай, аби лише вчитися. Після урочистостей ми переходимо в іншу аудиторію. Всі собі повставали та й пішли.

Нікому і в голову не прийшло взяти мене під руку. З усіма я вийшла в коридор. Але ж там так багато студентів. Де ж мої? Поки вияснила, поки знайшла… Знову спізнилася. В аудиторії вже викладач. Найжахливіше – шукати собі вільне місце. Це тобі не клас в школі, де є твоя парта. Підходить хлопець, бере мене під руку і проводить до вільного стільця. Я червонію і дякую. Триває пауза. А потім викладач суворо:

– Прошу на лекції не спізнюватися.

Звідки ж йому знати!.. «Нічого, нічого, – заспокоюю подумки себе. – А ти ж як думала?» Треба неодмінно переписати розклад. Беру своє письмове приладдя і починаю швидко-швидко писати. Стукіт стоїть в аудиторії. Це для всіх нове. Відчуваю, як вони на мене дивляться – майже всі нові, вони не знають. Я червонію. Але мушу писати. Я розумію, що в гарному конспекті мій порятунок. Викладач на мить замовкає, а потім продовжує лекцію. «Нічого, – знову заспокоюю себе, – ще всякого буде, знала, на що йдеш…»

А далі все було так цікаво, що й забула думати про свої негаразди. Коли закінчилися заняття, я повелася зовсім нахабно. Я просто попросила одну із студенток:

– А можна, я разом з вами вийду з університету?

Дівчина, очевидно, не зовсім мене зрозуміла, але я вже легко тримала її попід руку. Мені головне – вийти з лабіринтів університету, а далі я вже знала.

Так поступово я почала привчати до себе своїх однокурсників. Намагалася поводитися легко і невимушено, брала участь у спільних дискусіях, жартувала і була дотепною, як і всі. Звикали до мене повільно, але таки звикали. Тут знову зустріла я Андрія Івановича Скоця. Він викладав у нас давню українську літературу, і викладав прекрасно. І взагалі майже всі викладачі були надзвичайно цікаві. Я у всіх них була майже закохана.

Неповторний Петро Петрович Коструба. Незвичайний викладач і цікава людина. Ми слухали його з завмиранням серця. Час зупинявся для нас, і дзвінок лунав завжди несподівано. Я собі зробила висновок: чим розумніший викладач, тим доступніше він пояснює студентам матеріал. Саме тоді я написала свій недосконалий вірш…

Переступила я поріг

Палацу дивного науки.

Усі знання, що ти зберіг,

Віддай мені у дужі руки.

Я їх по світу рознесу,

Зерном небаченим розсію,

Людей любов, життя красу

У них я втілити зумію.

Як ніжні сходи підростуть,

Живою скроплені водою,

Мільйони рук їх піднесуть

До сонця з піснею новою.

Я коридорами іду,

А серце ластівкою б’ється.

Снагу і силу тут знайду,

А з нею всяк свого доб’ється.

Розумію, що смішно зараз читати ці рядки, але тоді в них я вкладала так багато, що вони гріють мене й досі. Треба було шукати книжки. Не все було в бібліотеці, та дещо вдалося купити. Гірша справа була з читцем. Треба ж було десь мені його знайти. Платити я ж багато із свого мізерного заробітку не могла. Бажаючих знаходилося досить. Та когось собі підібрати, надійного, добросовісного, було не просто. Скільки вже я їх мала, тих читців: і добрих, і не дуже, і старанних, і навпаки. Лише якось повезло, що не натрапила на якого-небудь злодія, як це іноді з нашими траплялося, знаю лише одне: якби я всі гроші, що заплатила читцям, використала для вивчення української літератури, то було б значно більше користі. Та де там! Я знала, що на літературі я якось викручуся, а от, скажімо, на політекономії… І я вчила, вчила те, що мені ніколи не могло знадобитися. Скільки їх, таких предметів, чи то пак, наук, доводилося вчити: історичний матеріалізм, діалектичний матеріалізм, історія КПРС, атеїзм, науковий комунізм… Теж мені наука! Але був винесений на державний екзамен. А ще окремо треба було вивчати матеріали з’їздів… Словом – жах! Для філолога це було нестерпно. Однак треба було вчити. І вчили. На час моєї першої сесії щось там трапилось з моїм читцем. От лихо! Так відразу я нікого не могла знайти на заміну. І я без читця! Що ж я робитиму? Конспекти лекцій… Цього вкрай мало.

Коли ми здавали перший залік – то був залік з історії КПРС, я від хвилювання ледве не посивіла. Викладач був непоганий, але читав лекції російською мовою. Російську я, звичайно, знала, але не настільки, щоб конспектувати й відразу ж перекладати на українську. Отже, конспекти змушена була вести російською мовою. Та й в бібліотеках не всі книжки можна було знайти українською. Іноді з тієї причини було просто важко відповідати. Я навіть не уявляла собі, щоб зі мною було, якби я не склала залік  чи екзамен. Я б, певно, залишила навчання. Хоча дехто із студентів особливої трагедії з того не робив: не склав – то й не склав – потім складе. Особливо в цей час, коли ректором був Лазаренко. Тоді свої «хвости» можна було тягнути аж до останнього курсу. Це вже потім за «хвостистів» взялися серйозно.

 

Вчитися на вечірньому було важко, але й цікаво. Люди тут були вже серйозні, у переважній більшості своїй працюючі. Вони і з викладачем іноді посперечатися могли. Скажімо, викладач запевняє:

– У капіталістичних країнах робітники часто організовують страйки. Звичайно, в нашій соціалістичній країні такого нема.

А встає солідний такий студент і заперечує:

– Дозвольте!.. Чому ж нема? А от у нас на заводі нещодавно був страйк.

Мені було трохи жаль тих викладачів-ідеологів. Вони може й самі не вірили в те, що казали. Але мусили, бо ж інакше хто б їх тримав на їхній роботі. Але все-таки були й такі, що знаходили спосіб визнати недоліки нашого тодішнього ладу, обережно, делікатно, а таки погоджувалися з нашими судженнями, бо ж ми життя вивчали не лише з книжок…

Іноді до нас, до вечірників, доходили чутки про арешти студентів-стаціонарників. То вони якусь газету випустили, то в них якусь заборонену літературу вилучили… Такі звістки передавалися тихенько, пошепки. Отоді ми трохи заздрили тим студентам, бо вони були в самому центрі подій. Університет тоді називали українською республікою. Розуми там не дрімали. Енергія і освіта разом – то була велика сила. Очевидно, знаходили ті студенти підтримку і у викладачів. Але ми про цей рух тоді знали небагато. А може дехто знав і більше, та мовчав.

 

Жити мені стало легше, коли до нас на курс прийшла Люба Мельничук. Її «перекинули» з історичного. Вона була дуже проста і безпосередня. Відразу підійшла до мене – її зацікавило моє письмо.

– Що це ти робиш? – спитала Люба.

– Я  так пишу.

– Пишеш? Ану, дай я спробую.

Я почала їй пояснювати секрети шрифту Брайля. Всі зібралися навколо. Зрозуміло, що їм всім було цікаво, як я пишу, але просто ніхто не насмілився до мене підійти і запитати. Тепер всі дивилися і слухали з цікавістю. Я знаю, що вжитися в гурт моїх однокурсників мені допомогла моя комунікабельність. Я так хотіла, щоб вони забули про мою фізичну ваду. Вони іноді насправді про неї забували, але, на жаль, саме тоді, коли мені треба було допомогти. Але тепер у мене була Люба. Вона не забула. Дуже швидко Люба освоїла шрифт Брайля і тепер часто смикала мене на лекціях.

– Напиши мені щось.

І я переривала своє конспектування і писала: «Любка, сатана, відфутболься і не заваджай мені конспектувати».

На якийсь час Любка замовкала: наполегливо розбирала мою записку. Потім чувся її тихий грудний сміх, а тоді вона знову штовхала мене під бік:

– Ще щось напиши.

Я починала сердитися. Але на Любку сердитися було неможливо. І я писала:

«Тече річка невеличка,

Через річку – мостик,

На мосту стоїть теличка,

А в телички – хвостик».

Ні, це не мій такий вірш. Я його десь почула. Його приписували комусь з відомих радянських поетів. На якийсь час западає глибока тиша, і я можу спокійно конспектувати. Потім Любка сміється, не може стриматися і сміється голосніше, ніж це допустимо.

– Мельничук, – звертається до неї викладач, – чого це вам так весело? Ви заваджаєте своїй товаришці.

Люба на якийсь час замовкає. Знання шрифту Брайля потім нам з Любою стало у пригоді. Я могла на екзамені писати їй шпаргалки. Нікому і в голову не приходило, навіть викладачам, що Люба вміє читати по Брайлю.

То була бідна дівчина. Працювала на заводі, жила на квартирі у якоїсь не дуже порядної жінки. Любі жилося важко, може тому поставилася вона до мене з таким розумінням і співчуттям. І те співчуття для мене не було принизливим. Вона трималася зі мною якось на рівних. Ми потоваришували і до наступної сесії вже готувалися удвох. Ми ділилися своїми дівочими секретами, незабаром знали одна про одну все найпотаємніше. Іноді нам навіть дехто заздрив, особливо, коли вдавалося добре скласти екзамен.

Поступово всі до мене звикли, і я себе між своїми однокурсниками добре почувала, проблем у мене поменшало. Знайшлася дівчина, що жила в моєму районі, то й частенько проводила мене до гуртожитку.

Найважче мені було з німецькою мовою. Річ у тім, що всі, хто був найближчий до мене, вивчали англійську. І мені ну зовсім нікому було продиктувати текст, щоб я могла записати собі його по Брайлю, або якусь вправу, що була на домашнє завдання. Ну хоч плач! І викладачі у нас чомусь мінялися часто. Поки звикнеш до вимови одного, а тут інший приходить. Німецьку я любила і знала досить добре. Це була заслуга не моя, а нашої шкільної вчительки Анни Романівни. Особливо вона наполягала, щоб ми добре знали розмовну мову. Це потім мені дуже допомогло. А поки що…

А поки що до нас прийшов новий викладач з німецької. Він відразу заговорив німецькою:

– Добрий вечір. Я буду вивчати з вами німецьку мову. Цю мову треба знати, і ледачкувати вам не дозволю.

Я його зрозуміла. А чого не зрозуміла дослівно, то здогадалася з контексту. Очевидно, він побачив моє письмове приладдя і звернувся безпосередньо до мене, також німецькою:

– Ви вчилися в школі для сліпих?

Ну, це було зовсім просто, і я відповіла.

– Ви знаєте Наума Ейнаховича? – запитав викладач.

– Так, знаю.

– І я також його знаю.

Всі були дуже здивовані. Склалося враження, що я дуже добре знаю німецьку. Насправді ж це була розмовна мова, і для мене це було не так уже й складно. На перерві мене довго розпитували, про що я з «німцем» говорила.

 

ПРО ЖИТТЯ-БУТТЯ  І  ВСЯКУ ВСЯЧИНУ

А у нас новина: нам дали двомісні кімнати. Оля тепер жила з Люсею, а я – з Марійкою. Це було чудово. Місця побільшало. У нас були полиці, кожна мала свою тумбочку, мені навіть вдалося роздобути сяку-таку книжкову шафу. І стіл кухонний ми якось вмістили в нашу кімнату, самі прибирали, чепурили, як могли. Одна біда – нам з Марійкою доведеться жити на першому поверсі. Та це було краще ніж жила я досі, хоча й жила на другому. Не те слово: це був просто рай. У мене розвелося багато зошитів, книжок, я могла тепер спокійно щось почитати: чи сама, чи з читцем, чи озвучену книжку по магнітофону. Мені аж не вірилося.