ПАНІ ЛУЦІВ

В нашому робітничому гуртожитку жили здебільшого самотні люди. Більше молодших, але були і старші, котрі працювали на нашому підприємстві. Декотрі чоловіки мали жінок на селі, і ті приїжджали до них інколи в гості. Отак і жили в очікуванні квартири, як Божого змилування, щоб жити уже по-людськи. Жили у нас і сімейні. Вони мали свою секцію. І жили там з дітьми, маючи окремі кімнати і спільну кухню. Я їм не заздрила. Бо молодь не вважала на дітей і на те, що їм пора було спати і потрібна тиша. Молодь собі молодь. Їм дай поспівати, потанцювати, повеселитися, а часом, чого гріха таїти, і чарку випити, та ще й не одну. Тоді ще в нашому гуртожитку не було передбачено вихователів, а може й вони були, то ми про те не знали. Комендантка була тільки вдень. Сторожа теж не було, а потім, коли вже той сторож нарешті з’явився, то це мало що змінило в нашому режимі. Ми співали собі допізна, реготали і галасували, як собі знали. Сімейні мешканці терпіли, маючи надію, що вони колись-таки одержать квартири. Підприємство працювало, квартири будувалися, добрі чи не дуже – це вже зовсім інша річ, але на щось надія була. Гірше було самотнім людям похилого віку. Молодшим ще нічого, а старшим – хоч пропадай! Хоч вік свій звікуй в тому гуртожитку! Самотніх на квартирну чергу не брали. І що робити? Ради на те не було. Кооператив… Це, звичайно, був вихід. Але не для всіх. Не кожен мав такі гроші.

Тому і жила в нашому гуртожитку пані Луців, вже старша самотня жінка, що в житті своєму багато зазнала, витерпіла, вистраждала, а тепер мусила жити в гуртожитку і не мала де прихилити свою сиву голову. Називалася Софія, але всі чомусь кликали її пані Луців. Слово «пані» було тоді не в моді, але її чомусь саме так називали. Всі без винятку. Я не знаю, звідки це пішло, але так повелося. Я вже й тоді розуміла, як же важко їй живеться серед молодих і галасливих дівчат і хлопців. Мала своє ліжко, свої скромні пожитки, була побожна, освітчена, вихована в дусі національної ідеї, хоча про те тоді не дуже можна було говорити. Колись була репресована, відбула десять років у Сибіру. А це не жарти. Тепер дехто дивився на неї, як на ворога народу, і те, що можна було іншим, для неї було складно, недоступно, а часом і суворо заборонено. Та пані Луців про те мовчала. Працювала в цеху, була тиха, майже ні з ким по щирості не спілкувалася.  Все оточення для неї було чуже. Її недолюблювали. На всіх тихенько буркотіла, вічно всім була незадоволена, все було не по її. А як же могло бути інакше? Пані Луців виховувалася зовсім в іншому світі. В тому світі менше випивали, менше бешкетували, шанували старших, ходили до церкви, а тут… Пані Луців пробувала декому робити свої зауваження. У відповідь – колюче слово, зневага. За те її не любили. Та й ще багато чого було не так у тому світі, в котрому жила колись пані Луців.

Колись вона вчилася в гімназії. Про ту гімназію розповідала так, що я, не знаючи до ладу, що таке та гімназія, уявляла собі, що це бозна-який високий навчальний заклад. Власне, мабуть, так воно й було. Це не була така собі проста школа. Там знання добрі давали. Пані Луців вчилася в гімназії з Іриною Вільде і ніяк не могла їй пробачити «Сестер Річинських».

– Ну як вона могла так писати про духовенство? – обурювалась пані Луців. А потім докидала:

– Перекинчик вона…

Мені дуже подобалася Ірина Вільде: і її твори, і вона сама, бо я не раз бувала при зустрічах з нею. Я захищала письменницю з усією заповзятістю, але пані Луців переконати я не могла. У неї була своя думка, своя позиція, свої погляди і принципи. Їх похитнути було важко. Їх не похитнув навіть Сибір.

До мене пані Луців ставилася з особливою довірою, бо я вчилася в університеті, а це, як вона вважала, вигідно вирізняло мене  з-поміж інших, багато важило і заслуговувало поваги. Коли я приходила з лекцій, а це було об 11-ій вечора, пані Луців була вже на кухні. Вона не любила поратися вдень, коли на кухні було повно людей. Всі галасували, кожен розказував своє, хтось з кимось сварився, хтось чекав своєї черги, щоб заволодіти нарешті одною з комфорок двох великих плит. Пані Луців виходила на кухню тоді, коли всі вже розходилися чи по своїх кімнатах, чи до своїх хлопців. Тоді вона варила собі страву. То, вочевидь, була зовсім проста страва. Заробітки у цієї жінки були невисокі. Вони у всіх були не дуже великі, але, коли ти молодий або коли ти стоїш ближче до начальства, тоді інша річ: тоді й роботу можна мати кращу, і заробіток можна мати більший. Пані Софія не була молода і біля начальства не крутилася, а ще й оте «пані», котре дехто вимовляв з презирством, ставило її в зовсім інший ряд. Тому вона жила – як жила.

Я приходила з університету і теж ішла на кухню, аби чимось повечеряти і щось приготувати назавтра, бо вранці треба було йти на роботу. Пані Луців ставила на плиту свої маленькі горнятка, а сама сідала біля кухняного стола та й чекала, доки страва звариться. Часом вона задрімувала, а страва збігала, вогонь сичав, чи то на страву, чи на пані Луців. Мені було жаль її. Але коли я приходила з університету і йшла на кухню, жінка оживала, якось ніби аж молодшала, і між нами починалася розмова.

– Ти вже прийшла? – питала.

– Прийшла, – казала я втомлено.

– Важко тобі: і на роботі, і вчитися.

– Та важко. Але що ж зробиш? Сама собі таке придумала.

– То й добре, що придумала. Як подивлюся на ту теперішню молодь… П’ють, курять, якби то лише хлопці, а то й дівчата. Бешкетують, нема пошани до старших, до церкви не ходять, живуть без шлюбу. Жах! Ні, ми такими не були.

– Це всі батьки так кажуть, пані Софіє.

Іноді я називала її на ім’я, бо було якось соромно увесь час казати пані Луців, ніби у людини й імені не було.

– Що у вас там сьогодні було цікавого?

– Та ніби й нічого. Ми сьогодні залік здавали.

– А у вас є матрикули?

– Матрикули? А що це таке?

– У матрикули ставилися оцінки.

– А-а! У нас це заліковою називається.

– А у нас були матрикули…

І зітхала.

– Та це те ж саме… А що ти здавала?

– Історію КПРС.

– Історію КПРС? Хіба це наука?

– Не знаю. Мабуть, наука, якщо її винесено на залік, а потім ще на екзамен.

– А навіщо вона тобі?

– Теж не знаю. Ні для чого. Просто так. А навіщо мені, скажімо, діалектичний матеріалізм? Історичний матеріалізм? Матеріали з’їздів та ще багато всякого… Але ж треба вчити.

– А хто ж тобі читає?

– Та є дівчина. Плачу – та й читає.

– А ти записуєш?

– А я записую. А часом включаю магнітофон і записую на плівку, а вже потім конспектую.

– Якби я краще бачила, я б тобі читала. Безкоштовно. Але я вже не бачу, щоб читати. Падає зір.

– Безкоштовно не можна, бо це – труд. Читати треба багато.

А часом наші розмови пливли в зовсім іншому руслі.

– Ет! Що тепер… –  сумно зітхала пані Софія. – Загубили ми десь по дорозі нашу національну ідею. Хто тепер, скажи мені, пам’ятає, що ми – українці?

– Ну чому ж… Багато хто про те пам’ятає.

– Е, і не кажи. Молоді вже давно про те забули.

– Чому забули?  А поети-шістдесятники? Ви чули про таких?

– Так, чула. Але їх мало. Це герої, які не зможуть сколихнути приспану національну ідею. Старші люди, налякані Сибіром, затаїлися та й мовчать, а молодим не до того. Їм би пити та гуляти.

Я починала закипати. Мені хотілося захищати нашу молодь, сперечатися з тією сивою жінкою, хоча я й розуміла, що вона багато в чому має рацію, та мені чомусь завжди хотілося з нею сперечатися. Певно тому, що я тоді була ще молода і не дуже розумна. Півнячий розум…

– А ти чула, що спалили українську бібліотеку? Це ж який злочин!

– Чула…

Тут вже і я посерйознішала. Пішла до кімнати і принесла відозву до українців, яка ходила тоді у списках і яку я переписала шрифром Брайля. Я зачитала її пані Луців. Там були слова (цитую приблизно): «Українці! Ви не знаєте, що ви втратили. Ви втратили частину свого розуму…»

Пані Луців уважно слухала, а потім сказала:

– Ти молодець. Я тебе поважаю.

– До чого тут я?  Молодець той, хто так написав. Молодець – це не те слово. Відважний чоловік. Може і його незабаром кинуть за грати. А він також з молодих.

– Так, я, мабуть, не зовсім права. І зараз є люди. Але їх так мало… Скажи… От ти комсомолка. Чи віриш ти в ту ідею?

– В яку ідею?

– Ну… В комунізм чи що?

Я засміялася.

– Хіба хтось серйозно в таке вірить? Мені здається, що в комунізм не вірять навіть ті, хто його проповідує. Але науковий комунізм мені треба буде здавати на державних екзаменах.

– Виходить, що це теж наука?

– Виходить…

– А ми в свою ідею вірили. Всі як один вірили.

– А яка ж була ваша ідея?

Пані Луців завагалася, а потім сказала:

– Ми вірили в самостійну Україну. Свято вірили. Я відбула десять років. Ти знаєш?

– Знаю, – тихо сказала я, не сміючи в неї ні про що питати.

– Я там була з сестрою Степана Бандери. Що за жінка була! Ніщо не зламало її. Навіть розлука з дітьми.

– А де ж були її діти?

– В дитячих будинках. Там вже їх перекували на інший лад. А вона… На релігійні свята відправляла всі Служби Божі. Вона все знала напам’ять. Дивовижна жінка. А спектаклі які ми ставили! А костюми які з нічого придумували! Мішки, фольга… Які там зі мною люди були! Їх ніщо не зламало. А найгіршим було наше повернення додому… З одного боку – радість, воля, а з другого… У мене два сини. Мій чоловік забрав дітей і вивіз їх кудись аж на Урал. Там оженився з росіянкою. І звичайно, мої діти не чули про мене жодного доброго слова. Думаєш, легко мені знати, що мої діти розмовляють російською мовою, а українське слово може й забули вже зовсім… А чоловік мені сказав:

– Було глядіти дітей, а не свою національну ідею.

А хіба я могла стояти осторонь, коли…

Я ніколи не питала, яке виконувала завдання вона. Її вже про те питали. Ой, питали… І я не хотіла скидатися на тих, хто питав. А тепер ця жінка мала свою трагедію, свій пекучий біль. Діти ніколи не зрозуміють свою матір, що зреклася їх заради якоїсь химерної ідеї. Так їм казали, так їх переконували.

– Але ж я їх не зрікалася! Я їх любила більше, ніж саму себе. Мене з ними розлучили мої вороги, вороги мого народу.

Я також любила поратися на кухні вже пізнього вечора, сливе вночі. Іншого часу в мене просто не було. Тому наші розмови з пані Софією стали, немов одна довга бесіда, і ми, здається, обидві чекали на продовження тієї бесіди.

Якось вона спитала:

– Скажи, а ти чула щось про Крути?

– Щось таке чула, але щоб до ладу, то ні. І пісня у нас в селі співалася.

І я тихо заспівала:

Виряджала мати сина

Під Крути до бою.

Розчесала чорні кудрі

Понад головою.

– Іди, іди, мій синочку,

Довго не барися,

Як побореш воріженьків,

Додому вернися.

– Добре, добре, моя мати,

Вчиню твою волю.

Молись Богу, дожидайся,

Щоб вернувся з бою.

Ждала, ждала мати сина,

Під Крути ходила,

Пізнавала між трупами

Найменшого сина.

Як пізнала стара мати

Головоньку сина,

Тоді плакала, ридала

Ще й заголосила.

– Люляй, люляй, мій синочку,

А я – твоя мати.

Сину любий, Боже милий!

Вороже проклятий!

Ми обидві були вражені тією піснею, що пролунала якось дивно у глупу ніч отут, на обшарпаній, закіптюженій кухні нашого гуртожитку. Я колись часто співала і слухала ту пісню, але не дуже вникала в її зміст, не дуже заглиблювалась, що і до чого. Ту пісню я десь причисляла до тих давніх козацьких пісень, в котрих стара мати виряджає сина чи то в дорогу, чи на бій.

І пані Луців розповіла мені про Крути. Такої розповіді я не могла почути ні в нашій радянській школі, ні навіть в університеті. Вдома ж про те ніхто мені не зважився б розповідати.  Лише пісня співалася, як велика, свята і вічна пам’ять.  І та пісня набрала для мене тепер нового змісту. Ми обидві довго мовчали. Було вже пізно. Треба було розходитися, бо завтра нам обом на роботу.

– Ходімо вже спати, – тихо сказала я.

– Ходімо, – як відлуння, відізвалася пані Софія.

Ми тихо розійшлися по своїх кімнатах. А в моєму серці залишився тихий щем. В ньому проростали Крути…

 

Минуло ще трохи часу. Ми з пані Луців вряди-годи розмовляли то про те, то про се. Іноді сперечалися. Але я знала таїну тієї жінки і вже не могла ставитися до неї, як інші, з насмішкою і зверхністю: мовляв, буркоче стара. Всім вона незадоволена, нічим їй не вгодиш. Сиділа б собі…

Аж тут і моє заміжжя наспіло. Звісно, тоді мені було не до розмов з пані Луців. Але якось ми з нею таки зійшлися, на кухні, звісно.

– Чом же ти не хвалишся? – спитала пані Луців. – Я чула, ти заміж виходиш?

Історію мого кохання пані Луців знала, тому з нею було легко розмовляти, нічого не треба було розказувати.

– Так, – тільки й сказала я радісно.

– За Фелікса?

– За Фелікса.

– Він розлучився з дружиною?

– Так, розлучився.

– І діти є?

– Так, є, хлопчик.

– Зле. Дуже зле.

– Звичайно, що зле. Але що ж… Жінка сама його просила, аби в неї була дитина, щоб не залишалася вона самотньою. Потім обіцяла погодитися на розлучення.

– І що?

– Нічого. Потім вона сказала, що хоче, аби в її дитини був батько.

– І вона права. А ти – ні. І це прикро. Ти така розумна і порядна дівчина.

– Але ж я його знала ще з шкільної парти. Ми любилися. Вона ж, коли виходила заміж, про мене не думала. А мені так було важко.

– Вона тут ні до чого. Просто твій Фелікс зрадив тебе. А тепер він зрадив і її. А ти за нього заміж ідеш. Я б того не робила.

– Але ж я люблю його. І люблю здавна. Для мене просто не існує інших хлопців.

– На жаль, таке буває.

– Чому на жаль?

– Бо такі люди часто бувають нещасливі.

Я починала закипати.

«І чого вона каркає, як та ворона? Я щаслива! Я найщасливіша в світі! А вона…»

– Що ж, я бажаю тобі щастя. Він, здається, руський?

– Так, він росіянин. Але добре знає українську мову. Та й яке це має значення?

У мене ніколи не було національних упереджень. Я виховувалася в радянській школі. Вчительки-мовнички у нас переважно були зі Сходу і не прищеплювали нам ніяких національних ідей. Ми співали багато російських пісень і любили їх. Звичайно, був Шевченко, була Україна, були хлопці-бандерівці, котрих я у ранньому дитинстві знала особисто, але національної ворожості не було. От і зараз я нізащо не могла сприймати побоювань пані Луців. А вона невгавала.

– Зле, дуже зле. А шлюб ви будете брати?

– Ні.

– Як? Без шлюбу?

– Мусить так бути. Фелікс – член КПРС. Та й атеїст. У них в родині не прийнято. Не визнають вони ні Бога, ні церкви.

– І йдеш в таку родину? Я тебе не розумію. Я б тобі радила подумати.

«Ото ще моралістка! – думала я. – Чи вона не любила ніколи?»

І майже не сердилася на пані Луців. Бо чого на неї сердитися? Вона і справді вже стара. Та й вихована по-іншому. А я була собі щаслива і мала повно приємних клопотів. Я збиралася заміж.