Зима. Іду з університету. Вже після одинадцятої вечора. Сніг. Багато снігу. На ногах – черевички, що тоді чомусь називалися «румунками». Повернула на свою Торф’яну. А тут ніхто й не думав розчищати: снігу – поверх моїх румунок. Десь була прокидана стежечка на одну ногу, та я її вже давно загубила. Бреду. Простору трохи забагато. Я, здається, заблудила. Отакої! І питати соромно: кругом же свої – ото сміятимуться. Нехай краще думають, що я так собі, з доброго дива по снігу броджу. Дослухаюся. Там – плаче дитя у теплій хаті, там – кіно люди по телевізору дивляться. Хтось на кухні каструлями бряжчить… Нарешті доходжу до гуртожитку. Холодно. Руки зовсім задубіли. Зараз би чаю. Гарячого… І щоб хтось зробив, бо самій вже несила.

Приходжу. Дівчата на мене накидаються:

– Де ти ходиш так довго? Ми на тебе чекаємо.

– А чого? – дихаю я на замерзлі руки.

– Репетиція ж. Іди до Люсі в кімнату. Там будемо.

А я й забула! Це ж і справді, сьогодні ж вівторок. Ми ансамбль свій зібрали. Люся з нами пісні вивчає. То нічого, що пізно – на те ніхто не зважає:  вдень важко всіх зібрати. Пів на першу. Я плентаюся до свого ліжка. Чаю перехотілося. Спати. Спати. Крізь сон проблискує думка: а що ж я рано маю їсти? А-а!.. Засинаю. І сниться мені мама. Вона кладе мені на голову  теплу руку і каже:

– Дитино! Не жалуй собі нічого! Їж добре. Ти така худенька.

А потім мама чомусь Марійчиним голосом каже:

– Вставай. Чуєш? Вставай. Час на роботу.

І я знехотя встаю і думаю: «Господи! Коли вже та неділя прийде? Хоч би виспатися…»

 

«СТРУМОЧОК» І ЗУСТРІЧІ

І знову збираємося в Одесу на огляд художньої самодіяльності. Але тепер їде не тільки наше тріо, а й дівочий ансамбль. Виходить не даремно ми в Люсі збиралися, не даремно Люся з нами голову морочила. Тепер нами могли керувати більш досвідчені керівники, з музичною освітою або з більшою практикою. Але започаткований ансамбль був Люсею. Їдемо нашим маленьким автобусом, бо на поїзд коштів не було. Бандуристи увечері сіли на поїзд, а на ранок уже й в Одесі були. А ми півтори доби в дорозі. Та були молоді, витривалі і раді, що хоч так нас в Одесу взяли. Перед своїми ми вже давно виступали. Але це були свої, а Одеса – це не жарти. Перед від’їздом попросили Дмитра Котка з нами попрацювати. Це чоловік був дуже статечний і поважний.

– Дівчата, – сказав Дмитро Васильович. – Кидайте співати ті псюрки. Це не серйозно. Давайте працювати.

І ми працювали, скільки було треба, скільки вимагав з нас наш сивий учитель. Співали. Одною з пісень була «Червоні маки». Обробку, очевидно, зробив для нас сам Котко. Цю пісню ми чули не раз, але тепер вона звучала по-іншому, по-новому. Голоси то зливалися, а то раптом одні відходили в тінь, а інші звучали красиво і сильно, проводячи свою тему. На зміну їм інші… Пісня стала багатою, набирала смислового забарвлення. Ми самі слухали і не впізнавали себе. Ми самі милувалися своїм співом, – і це було добре – ми жили в пісні, і пісня жила в нас. Що то за маг був той Дмитро Котко… Він добивався такого звучання, якого хотів. Ми і досі співаємо цю пісню, вже 36 років. І згадуємо Дмитра Котка, і розповідаємо про нього молодшим, хто прийшов пізніше.

На цьому огляді з нами вже був Юліан Вовк. Він акомпонував ансамблю, а також привіз свій інструментальний квартет. Тріо також співало в його супроводі. Ми були молоді і натхненні, заповзяті і задирикуваті. А вже що співати – то й не знає ніхто, скільки часу треба було б нам, щоб переспівати всі пісні і щоб ми вже нарешті  наспівалися. Наш ансамбль приголомшив, підкорив. Про нас говорили, про нас писали. От саме з легкої руки журналістки Клименко Н. ми і стали «Струмочком». Бо ми ніяк не могли придумати назву для нашого ансамблю. А тут стаття в журналі. А в тій статті йдеться про нас, про те, як рожевим струмочком на сцену випливли дівчата. А чому той струмочок був рожевий? Бо нам саме плаття рожеві для сцени пошили – атласні, дуже скромні, та ми були молоді, і, очевидно, нам все тоді пасувало. Але стаття була потім, і «Струмочком» стали ми також пізніше. А зараз ми просто співали. Перед концертом наш Юліан Вовк знав, як нас «завести»: він грав «Чорногору».

Чорногора білосніжна,

Радосте манлива,

Є у мене любка ніжна,

Як і ти зваблива.

А на тую полонинку

Леготом помчу я,

Синьооку верховинку

Серцем зачарую.

Ми починали співати, і вже до кінця пісні настрій у нас був чудовий. І чому це вона на нас так впливала? Ну, що тобі бальзам! Було дуже багато цікавих зустрічей, знайомств з новими людьми. Ми співали скрізь, а тому нас знали всі, навіть ті, кого не знали ми. Якось увечері я стояла собі в гурті, розмовляла і сміялася… Як завжди. До гурту підійшов хлопець. Підійшов – то й підійшов. Що тут дивного? До нас багато хто підходив. Він довго стояв, дивився, слухав, а потім до мене:

– А я вас знаю. Ви – Таня Кноль. Так?

– Так… – я була здивована. Я ніби його не знала. А хлопець продовжував:

– Ви пишете вірші. А в школі ви були головою дитячої ради, а ще редактором шкільної стінгазети.

Це вже було занадто.

– Ви вчилися в нашій школі? – запитала я.

– Ні…

Хлопець загадкового посміхався.

– Тоді звідки ж ви все це знаєте?

– Не ламайте собі голову. Мені про вас Льоня Сотник розповідав.

– Льоня? Хіба ви з Ромен?

– Так. Я з Ромен.

– А Льоня?

– Льоня також тут.

– Боже мій! Льоня Сотник! Мій шкільний товариш, з котрим стільки переговорено. А як же ж ви все-таки здогадалися, що це я? – питаю у хлопця, котрого, виявляється, було звати Степан і котрий, як виявилось, був другом Льоні Сотника.

– Та ми з Льонею стільки про вас говорили, він мені стільки про вас розповідав, що я вас такою і уявляв: вашу поставу, голос, сміх, а особливо косу…

Я не могла в таке повірити. Мені здавалося, що це мене хтось розігрує. Але ж це була правда: Степан таки впізнав мене.

Потім я розшукала Льоню, але розмови чомусь не вийшло. Я дивувалася, але Льоня був настільки сором’язливий, що мені  так і не вдалося його «розговорити». Ото вже вдача людська – її не розгадаєш.

Зустріла я і Нелю Татаревську – колишню свою однокласницю, з котрою було колись стільки пісень переспівано. Ми дуже зраділи одна одній, навіть поспівали щось разом – згадали свої шкільні роки.

Була ще одна зустріч, цікава і неприємна. Я зустріла Ніну Назаренко з Харкова – дівчину, заради котрої Фелікс колись залишив мене. Вона так і жила в Харкові. Ніна колись вірила, що «без п’яти хвилин уже замужем». А тепер мені переказали, що Ніна конче хоче зі мною познайомитись. Я колись дуже хотіла знати про неї якомога більше. Тепер я зовсім не прагнула такого знайомства. Але вона наполягала – і ми зустрілися. І відразу ж почалися нарікання на Фелікса, який він негідник та який він непорядний. Я посміхнулася:

– Ну  чому ж… Фелікс хороший хлопець. А що… То всяке буває…

– Ні, ти не все знаєш, – палко запевняла мене Ніна. – Я тобі так багато маю розказати.

– Добре, – зупинила я її. – Але іншим разом, бо зараз мені ніколи.

Я знала, що іншого разу не буде. Тепер я посміхалася скептично і навіть самовдоволено. І згадалися слова Т.Г.Шевченка:

Так оце-то та богиня?

Лишенько з тобою!

Так оце на неї Фелікс мене проміняв?.. Ну і ну! А втім, у кожного свій смак… Або несмак. А розуму тоді мені явно бракувало.  На оглядах до львів’ян завжди підходив Анатолій Парфіненко з Харкова. Він називав себе кобзарем і майже ніколи не розлучався із своєю бандурою. Бандурист у Харкові… Чи не дивина? І чи не диво, що він тягнувся до львів’ян? А я чомусь не підтримала з ним контакту, чомусь не захотіла відповісти на його листи. Сказано – дурне дівчисько… Та вже як було…

Та чи не найцікавішою була зустріч з Валентином Савельєвим, з котрим ми колись вчилися в школі. Ото радості було. Він приїхав з Дніпропетровська. Вже й не пригадую, чи в хорі він був, чи в оркестрі. А може, і в тому, і в другому… Словом, ми зустрілися – і це було головне. Розмови, розмови… Він обіцяв написати мені, і я була рада.

А ще в мене явно закохався Орест з Коростенського чоловічого хору. І як це в Коростені могло трапитись таке ім’я – Орест?  Як потім виявилось, він був з Західної України, з Самбірщини. Отак ми й зазнайомилися. А потім виявилось, що в нас багато спільного, аж надто багато. Нам удвох було цікаво. Орест гарно співав, був навіть солістом, але… Орест був жонатий – і це вирішувало все. А що жінка погана – в ті казки я вже давно не вірила: всі чоловіки так кажуть. І не діяли слова «спитай, кого хочеш». Зрозуміло, що я ні в кого не збиралася питати, яка в Ореста жінка. Я просто сказала йому, що, окрім просто знайомства, у нас з ним нічого не вийде. Хоча треба-таки було йому повірити. Життя у нього і справді було не з легких. З жінкою йому не поталанило: гуляла собі, ні за що чоловіка не мала. Але ж я тоді була молода і розбивати чужі сім’ї аж ніяк не входило в мої плани. Складалася у мене саме та смуга, коли пора було виходити заміж, і хлопці або чоловіки ніби й траплялися, але все це було не те, зовсім не те. Я перебирала, як примхлива принцеса, а вибрати нікого не могла, бо не було такого, щоб був схожий на Фелікса. Виглядало так, що мені судилася самота. Хіба що й справді без заміжжя дитину народити. Але такої сміливості мені ще бракувало.

 

ЩЕ НЕ ВЧИТЕЛЬКА

Від Валентина Савельєва прийшов перший звуковий лист – на бобіні. Магнітофона я свого не мала, слухати пішла до Люсі. Слухали всі гуртом. Та й таємниць у тому листі не було ніяких. Була музика, були пісні, був живий голос мого шкільного товариша, котрий розповідав мені про своє життя. Цей голос звучав м’яко, якось по-домашньому, іноді на фоні музики, іноді музика відходила кудись… А іноді голос раптом замовкав, давав можливість послухати особливо гарну музику чи пісню… Дівчата дивувалися: таких листів ще ніхто не одержував. А я була горда з того. Мені було приємно, що хлопець стільки часу міг розмовляти зі мною, не чуючи моєї відповіді, ілюструючи свої слова гарною музикою.

Відповідь писали всі гуртом, без музичного оформлення, розмовляли, жартували, сміялися, розповідали. Отакими листами ми з Валентином час від часу обмінювалися. І мене не мучили докори сумління, бо я не дурила його, не загравала з ним. Та й він мені нічого не говорив про свою любов, хоча про те й говорити не треба було: вона звучала в кожному рядку, в кожній пісні, у дбайливо підібраній музиці. А все-таки я іноді картала себе:

«…А може хлопець на щось надіється…» Але сказати Валентину, щоб він не писав, не могла. Як таке скажеш? І як йому поясниш?.. Так і образити людину можна, просто так собі образити. А листів від Валентина я все ж чекала. Іноді він замовляв телефонну розмову, і тоді я йшла на пошту. Розмови були довгі, аж телефоністки дивувалися.

А поза тим я жила своїм життям, насиченим, цікавим і нелегким. Бо в житті мені нічого легко не давалося. Три директори змінилися на підприємстві, аж доки перевели мене з щіткового цеху на надомну роботу, на сітки. Тепер я вже не ходила в цех, а працювала, сидячи вдома. Робота ця була не надто прибуткова, але так мені було зручно. Але ця медаль мала дві сторони. З одного боку було добре, бо я могла працювати і слухати, що мені читають. А з другого боку – це була каторга, бо я не вміла (до речі, і зараз не вмію) чітко розпланувати свій час. То довше поспати хочеться, то їсти зварити, то кудись піти, а то просто голова розболілася. А наприкінці місяця доводилося наздоганяти і не спати ночами. Але однак так було легше, бо я сама могла керувати своїм часом, тепер більше часу приділяла університету. Та робота від того, звичайно, страждала. І мої заробітки також. Та головне для мене було – щоб не сварили, що я не виконую норми. Отож часом доводилося віддавати частину роботи людям, котрі хотіли і могли більше заробити. Іноді на роботу влаштований був хтось один, а працювала ціла родина. Особливо там, де були зрячі, то вони, звісно, дуже швидко ті сітки в’язали. Та сітки – це було діло десяте, головне для мене зараз був університет. Заробітки в мене були мізерні, але на той час я вже мала пенсію, тому жилося мені не так вже й погано, навіть читцеві платила.

За своїм цехом я сумувала, за людьми, за Юрком Григоровичем, за його піснями. Потім, колись, я ще буду працювати в цеху, електротехнічному, великому, більш сучасному, у ньому навіть був конвейєр, котрий, правда, ніколи не працював, але на обкладинку журналу все ж потрапив, та такого цеху, як був мій щітковий, більше не було…

Тепер я значно більше часу приділяла кухні. Куховарила. Каструлі в мене були тільки великі, бо готувалися не мудрі страви на цілий гурт. Але найкращими кулінарками у нас все ж були Оля і Марійка, а я вже щось у них переймала, вчилася. А ще приходила Клавдія Іванівна, моя шкільна вчителька. Від неї я вчилася найбільше:  і варити варення, і робити всякі салати, а потім і консервувати. Це були будні. Та були і свята. Це, коли ансамбль наш, тепер він вже був «Струмочок», виступав десь з концертами, а це було досить часто. Або ми в себе щось організовували – це теж не було лише іноді. А без нас, звісно, нічого не відбувалося.

А ще були ворожіння на Андрія, Новий рік, коляди, дні народження. Ми були у вирі, не сиділи в затінку, у нас завжди щось відбувалося. Колись в університеті був такий викладач, мовник, котрий час від часу казав:

– О, старослов’янська мово, де ти?

Отак і мені хочеться іноді сказати:

– Роки мої, молоді, важкі і найкращі, де ви?

Та роки озиваються лише спогадами, сумними або веселими.

Зі Славою ми підтримували стосунки постільки-поскільки. Близькими вже не були. Я більше не бувала у неї вдома, хоча вона мене й запрошувала. Та іноді ми все ж спілкувалися, не цуралися одна одної. А часом мене ще й на відвертість пробивало. Потім сама собі не могла того вибачити. Та що ж…

Одного разу Слава й каже мені:

– Ходімо в бюро нашої первинки (первинка об’єднувала тих незрячих, що не працювали на підприємстві). Там планують відкрити вечірню школу для сліпих, та й вчителів приблизно намічатимуть, предмети розподілятимуть. То, може, й мені вдасться історію якось взяти. Ходімо зі мною.

– То й ходімо.

Я не сподівалася на якісь години, я ще ні на що не сміла претендувати, але знала, що Славі буде легше зі мною йти.

Прийшли. Я на таких засіданнях бувала не часто, тому сиділа, як мишка, зіщулена і тихенька. Це добре хтось придумав: вечірню школу для сліпих відкрити. У нас же стільки людей, що не мають освіти. А серед них є і розумні, і цікаві, і такі, що хотіли б щось знати. Але як їх умовити піти в ту вечірню школу? О, це буде нелегко, дуже нелегко.

Почали розподіляти предмети, прикидати приблизно, яких взяти вчителів для тієї вечірньої школи. Багато говорили, сперечалися.

І раптом я чую:

– Я думаю, що українську мову треба дати Тані Кноль. Дівчина вона розумна, активна, вчиться без відриву від виробництва, знає сліпих…

Я сама собі не повірила. Оце так! Не думала я і не гадала. Невже мені? Невже я буду працювати? Буду! Ще й як буду! Але ще боялася вірити. І правильно, що боялася. Он встає голова первинки Олексій Федотович Ракуса – вітчизняник, всі його шанують за розум і працьовитість. Він – історик, в зрячій школі працював. Я його учнів часто зустрічаю, з повагою про нього відзиваються. Що ж то скаже Олексій Федотович?

– От ви тут правильно вирішили, – мова спокійна, врівноважена, такого не можна не слухати… – ви тут вирішили дати Кноль години української мови і літератури. Це добре… А от Юрію Симончуку – російську… Це теж правильно… Але ні для кого не секрет, що Юрій у нас, між нами кажучи, трохи з націоналістичним ухилом.

Всі сміються. Олексій Федотович витримує паузу і продовжує:

– Так-от… Чи не краще було б поміняти їх місцями?.. Тані дати російську, а Симончуку – українську. Таня дівчина свідома, прогресивна, розумна, думаю, вона погодиться.

Боже мій, звичайно, я погоджуся. Російська, звісно, гірше. І це не мій фах. Та це однак була вчительська робота. І я сказала, сама себе не чуючи:

– Звичайно, я згідна.

– От і добре, – резюмував наш голова.

А на перерві підійшов до мене Микола Яремчук, що родом був з Тернопільщини і називав мене своєю землячкою. Він сказав:

– Ех, землячко, що ж ти наробила! Ми стільки часу потратили, щоб вибити для тебе ці години, а ти все зіпсувала. Адже на російську є претендент – Олена Васковська, жінка офіцера, незряча, з дипломом…

– І Ракуса це знав?

– Звичайно, знав. Тому й… Ет, що тепер говорити! Не бачити тобі годин…

Було образливо. Хоч на години я не сподівалася, але мені їх майже дали. Майже… Краще б не давали. Але було вирішено, хоча я не знаю, чи це рішення мало якусь силу.