НАШ ДИРЕКТОР

Працювати вчителькою було нелегко, але дуже цікаво. Наша школа належала до вечірньої школи для глухонімих: ми були її філіалом. Директор Петро Олексійович був дуже оригінальною людиною. Прийде, бувало, і починає всіх шпетити: по ділу і без діла, чи є за що, чи нема… Через короткий час, виконавши таким чином обов’язки начальника, він ставав зовсім іншим: усміхався, цікавився життям кожного з нас, жартував, міг читати з пам’яті цілі поеми, був дуже цікавим і симпатичним. І вже зовсім забував, до кого і які він мав претензії.

Пам’ятаю, якось Петро Олексійович сварив мене за те, що в мене вчасно не було календарних планів. Шрифтом Брайля вони в мене були, а по-зрячому я ще їх не переписала: асистентка моя саме захворіла. Ото він мене і сварив. Наступного дня я вже з сил вибилася, а таки написала ті плани. Приходжу на роботу, подаю Петрові Олексійовичу, а він вже і забув про них.

– Що це таке? – питає.

– Календарні плани, – знічуюсь я. – Ви вчора…

– А-а! Добре, добре! Молодець. А то розпустилися тут… Заробітчани!

Помітив, що я почервоніла і зараз розплачуся.

– Це я не про вас, Тетяна Іллінічна.

– Іллівна, Петре Олексійовичу, – виправляю я свого директора на правах мовника.

– Яка різниця… І ви думали. Теж мені: Петре Олексійовичу!.. Що за…

– Клична форма, Петре Олексійовичу.

Це була одвічна наша з ним суперечка. Він був, здається, із Східної України. І, хоч на Західній прожив уже не один десяток літ, не міг ніяк змиритися з кличною формою, попросту її ігнорував. А взагалі він був ерудитом і ще був надзвичайно людяним. Я не знала нічого про його родинні справи, але знала те, що він сам, без дружини, виховував сина і доньку, а ще в нього була стара і хвора мати. Мусив якось давати собі раду. Хоча ніколи не скаржився і не говорив про свої домашні справи. Петро Олексійович любив свою роботу, вболівав за своїх учнів, досконало знав азбуку глухонімих і з учителями міг спокійно нею спілкуватися, і невтаємничині люди не придумали б, про що вони говорять.

Якось вже по кількох роках співпраці він сказав мені:

– Тетяна Іллінічна, ви проведете в школі глухонімих читацьку конференцію по «Прапороносцях» Олеся Гончара.

– Та ви що, Петре Олексійовичу! Як же я можу? Я ж не знаю їхньої азбуки.

– Нічого, там будуть перекладачі.

– Та що там у них своїх вчителів з літератури немає?

– А я хочу, щоб ви провели цю конференцію. І чого це ви зі мною сперечаєтесь? Сказав провести – то й проводьте. Розпустилися тут! Заробітчани!.. Ну-ну! Це я не про вас…

Ніч я не спала – готувалася до тієї конференції. Переживала страшенно. І як я буду спілкуватися з глухонімими? Це ж нонсенс. Ніколи я не виступала з папірця, а тут написала все дослівно. Йшла, як на екзамен.

Головний перекладач стояв біля мене. Перекладали на російську мову і паралельно – сурдопереклад. Інші перекладачі мали свої сектори. Я не знала всієї їхньої методології, але все це на мене справило таке глибоке враження, що я після тієї конференції знову ніч не спала. Особливо ж, коли дівчата і хлопці, глухонімі, говорили. Їх навчили трохи говорити. Як саме їх вчили – того я не знаю. Мова в них була не така, як у нас, але це вже була мова.

Конференція пройшла добре. Всі мене хвалили, яка я розумна, а я була під таким враженням, що й слова сказати не могла, як ті учні, з котрими я спілкувалася через їхнього перекладача.

Хоч у нас була вечірня школа, Петро Олексійович слідкував, щоб вчительки не приходили на уроки в штанях чи міні-спідничках. Він слідкував за тим ревно, і дуже сварився, коли хто-небудь порушував ту заборону. В ті часи від кожного вчителя вимагалися поурочні плани, а в тих поурочних планах мала бути вказана мета уроку, виховна мета і т.п. Це іноді виглядало дуже смішно, особливо, коли йшлося про вчителів-математиків. Вивчає, скажімо, вчитель на уроці трикутник. Ну яка тут мета? Та вивчити той же трикутник. А виховна мета?..

Працював у нас тоді в школі Спітковський Йосип Михайлович. Він був хорошим математиком і доброю людиною. Ще колись мене в школі сліпих трохи вчив. Йосип Михайлович страшенно не любив отої формалістики і всякої непотрібної писанини.

– Де ваші поурочні плани? – як завжди суворо звертається до нього наш директор. Йосип Михайлович плани на цей раз має, подає Петру Олексійовичу.

– Чому тут немає мети уроку? – прискіпується той.

– А мета уроку завжди одна і та ж. То для чого її увесь час вказувати?

– Як це? – не зрозумів Петро Олексійович.

– Дуже просто. Мета уроку – зарплата. І це у кожного вчителя. І ви, між іншим, без зарплати не працювали б.

– Ви що, глузуєте? – Петро Олексійович цього разу розсердився по-справжньому. Таких жартів він не любив і сприймати не хотів.

– Заробітчани! Вони би тільки про зарплату думали. А працювати хто буде? А про учнів хто буде думати, я вас питаю. Ви знаєте, що в нас контингент особливий?..

Довго ще не міг заспокоїтися Петро Олексійович. А з Йосипом Михайловичем вони так і не спрацювалися. А оскільки він у нас працював погодинно, то незабаром пішов з нашої школи.

 

Те, що я тут працювала, була найперше заслуга Петра Олексійовича. Але тоді мені б і в голову не прийшло якось йому віддячуватися. Я страшенно не вміла і соромилася давати комусь хабаря. Та й, думаю, він би мене добряче висміяв за таке. Ми всі, учні і вчителі, дуже поважали його. По своїй молодості і простоті я навіть насмілилася запросити його до нас в гуртожиток на якесь свято. Тоді, пригадую, у мене з’явилася цікава як на той час покупка – магнітофон. Був це масивний стаціонарний магнітофон «Дніпро – 11М», потужний – вже до нього і колонок не треба було. І записував пристойно. Ото ми вже записували всіх: хто хотів і хто не хотів. Бавились, як діти. Петро Олексійович таки прийшов на нашу скромну забаву. Тепер би я згоріла з сорому, а тоді… А тоді не бачила в тому нічого поганого. Він поводив себе дуже просто, і зовсім не виглядало, що прийшов на гостину до своєї підлеглої. Забавлявся з усіма, гарно співав і все ж залишався на висоті інтелігентної людини, котра не дозволила б собі з молоддю поводитися занадто вільно. Це була дуже гідна людина, і за всі подальші роки нашої співпраці я ніколи в ньому не розчаровувалася.

 

ЖЕНЬКА ГАРБУЗ

З роботи я любила йти пішки, якщо мала з ким. Це був досить солідний відтинок: з вулиці Коперника до теперішньої Замарстинівської, а там – на Торф’яну, до нашого гуртожитку. Найчастіше додому я йшла з Женею Гарбузовим. Ми його називали Женькою Гарбузом. Це був дуже цікавий хлопець, тільки дещо флегматичний, дуже спокійний, повільний. Я й не пригадую, щоб він коли-небудь із-за чого-небудь нервував. Він цікавився наукою і технікою, і я дивувалася, звідки в нього такі знання. З ним можна було говорити на будь-які теми. Мені тоді здавалося, що нема такого запитання, на яке б Женя не міг відповісти, включаючи й такі, про котрі в радянські часи говорити було не прийнято, як, скажімо, світ і антисвіт або з питань гіпнозу чи астрології. Я могла розмовляти з ним годинами: про будову ока, про життя на інших планетах, про його дівчину і т.і. Коли я опинялася біля його скарбів, він показував мені різні конденсатори, лампи, провідки, інструменти. І як тільки я не стала електротехніком, – не знаю. У Жені був цікавий конструктор, з котрого він міг скласти електробритву, а потім переобладнати її у щось інше. І мені було дуже жаль: ну, вийшла гарна річ. Для чого ж її ламати? Але йому так було цікаво, і він постійно щось конструював. Коли ми йшли з ним іноді аж від кінця двійки трамваю, з Личаківської, аж на Замарстинівську, особливо після екзаменів, з квітами, то скидалися на закоханих, дехто навіть казав, що ми дуже схожі. Але ми закоханими не були. Ми були просто друзями. І ніхто ніколи б не вгадав, про що ми з Женею розмовляли, стоячи в під’їзді, після довгої дороги пішки. А ми розмовляли, скажімо, про майбутнє штучне око, яке вчені неодмінно придумають. Просто ми за всю дорогу не встигли договорити цю тему до кінця.

Непитущим Женя не був, але п’яним його ніхто не бачив. Принаймні в ті часи, про котрі йдеться. Ми тоді жили в гуртожитку, над нами не було ні мами, ні вихователів. Ми собі жили, як знали. І забави, звичайно, влаштовували за своїми можливостями і по своєму розумінню. Хто хотів гуляти чи спитися, то той міг. Ніхто б йому не заборонив. Хіба друзі намагалися б припам’ятати, або суспільна мораль стала б на заваді, а так… Навіть Бога на загальному рівні не визнавали тоді. Отже: гуляй, душе, пекла нема. Хто хотів, то так і робив, як, між іншим, і зараз. Пригадую одну вечірку, котра мені чомусь запам’яталася. Вже не знаю, з якої нагоди ми збиралися, але Женя чомусь запізнився. Він прийшов, коли всі вже були досить веселі.

– О, Гарбуз!

– Штрафну Гарбузу!

І йому налили двістіграмову шклянку горілки. Він спокійно, не сперечаючись, випив. Випив, а потім перекинув свою шклянку догори дном і спокійно сказав:

– Оце я мав випити за весь вечір. Ви хотіли, щоб я випив за один раз. Я випив. Але сьогодні я більше не п’ю. І не пив. І коли хтось до нього мав якісь претензії, то міг сказати мені:

– Ти скажи своєму Женьці…

Або:

– Ти скажи своєму Гарбузу…

І я казала Женьці Гарбузу, що треба було сказати. Але моїм він ніколи не був. Йому подобалась… Але це вже не моя таємниця, а його. Словом, йому подобалась інша.

Потім, колись, все зміниться. Ми з Женею перестанемо ходити пішки. Потім Женя одружиться, у нього будуть доньки… Потім і я вийду заміж, і в мене будуть сини… І колись-колись він скаже мені:

– Ех, Танюра, не той вже я, що колись був…

– Всі ми не ті, що були колись, – відповім йому я. І це буде правда, бо час і обставини міняють всіх… А іноді жаль…

 

МОЇ УЧНІ

Учні в нашій школі були різні: були молоді, були і старші, були навіть старші за мене, свою вчительку. Були грамотні, хоч, може, формально і не мали середньої освіти, а були й такі, що раніше зовсім не ходили до школи. Ми мали дозвіл таким учням надати можливість закінчити початкові класи за скороченою програмою. А далі вже вони йшли разом з усіма. Всякого було за мою вчительську практику, всього і не згадаєш. Ходили до школи, приміром, чоловік і жінка, котрі конче хотіли, щоб їм в зошит неодмінно ставили оцінки, аби вдома показати своїм дітям.

Вчився один старший чоловік, котрий із своїм сином був в одному класі, тільки син учився в денній школі з дітьми, а батько – у нас. Він вчився дуже добре, докопувався до істин, котрі я іноді намагалася випускати, вважаючи їх надто складними для учнів вечірньої школи. Особливо ж йому подобалася мова. Осягнувши якийсь матеріал, він казав:

– Тепер мій лобуряка (це про сина) не скаже: «Ти, батьку, того не знаєш і не зрозумієш». Тепер я сам перевірю, як він уроки готує. І радісно посміхався.

До всіх я ставилась з повагою, дослухалася до їх життєвих проблем, іноді щось їм радила, а часом, чого вже там, вони щось радили й мені. Був у нас такий учень, на прізвище Москва. Отаке цікаве у чоловіка прізвище було. Він був десь мій ровесник, тому я зверталася до нього не інакше, як «Дмитре   Миколайовичу». Так отой Москва чомусь у класі шапку не скидав. Не скидав – та й усе. А я в їхньому класі була класним керівником. От кличе мене наша «шефова» (тоді вже у нас Петро Олексійович директором не працював) і каже:

– Тетяно Іллівно, проведіть роботу з Москвою: він у школі шапку не скидає, на мої зауваження не реагує.

Маю наказ – мушу виконувати, тим паче, що начальниця у нас справжня була: дуже ерудована і дуже сувора. Ото починаю обережно розмову в класі: розумію, не діти ж переді мною.

– Дмитре Миколайовичу, а чому це ви в школі в шапці ходите?

– А хіба що? Тут же не церква, образів нема. А он той, – на портрет Леніна показує, – в кепці – і нічого. А я що, перед ним маю шапку скидати?

Я на таке не сподівалася і трохи розгубилася.

– Дмитре Миколайовичу, а якби, скажімо, ви прийшли до когось до хати, і там би також образів не було, то ви б і тоді шапку не зняли?

– Е, ні, в хаті я шапку зняв би. Та й там би, певно, отого не було б, – знову на портрет киває. Ох халепа! Що ж тут мені робити? Як з тим чоловіком розмовляти? З класу такого не виженеш, бо, як піде, то й більше не прийде. А нам кожен учень дорогий. Щоб не довелося потім ще за ним бігати, щоб до школи прийшов. Отакої педагогіки мене ніхто не вчив: мусила сама доходила до всього. Тут треба було бути не тільки педагогом, а й психологом. Москва продовжував. Йому, мабуть, сподобалось трохи пофілософствувати, тим паче, що всі його слухали.

– А може, в мене голова болить? А може, в мене волосся випадає? Ото й не скидаю шапку…

– Так щоб ви знали, – хапаюся я за соломину, – що, коли болить голова, а тим паче, коли волосся випадає, треба, щоб шкіра і волосся дихали, а не відпарювались під шапкою. Доступ повітря потрібний. Розумієте?

Я думаю, що не дуже збрехала, принаймі шкоди своєму учневі не завдала.

– Ну, коли так, тоді інша річ…

І Дмитро Миколайович зняв шапку.

Потім в учительській мене колеги довго допитувались, як мені вдалося вплинути на Москву.

Або ще. Все з тим же Москвою. Школа в нас була радянська. Як відомо, атеїстична робота мала проводитися на відповідному рівні. А тут, саме на другий день великодних свят, Москва в школу приходить і, як годиться, вітається:

– Христос Воскрес!

Воно б, може, і нічого, та привітався він, на моє лихо, з «шефовою», та ще в присутності вчителів. Отже:

– Тетяно Іллівно, це нікуди не годиться. Ні в які рамки не входить. А якби в нашій школі хтось сторонній був? Або навіть і перевіряючий… На нас і так без кінця хтось анонімки пише… Прошу вжити заходів.

Звісно, вона, начальниця, була права. З тим у нас тоді суворо було. Але ж яких заходів ти тут вживеш?.. Іду до класу. Починаю розмову.

– Дмитре Миколайовичу, скажіть мені, хіба ж ви не знаєте, що в школі не можна вітатися: Христос Воскрес? Ще й з директором!

– Та, розумієте, – виправдовується учень, –  я ж не знав, що вона – жидівка. Я думав, що вона – наша. Тепер вже буду знати.

В учительській сміялися всі, і начальниця також.

 

У класі йде урок. Все в тому ж моєму класі, де вчиться славнозвісний Москва, котрого ми, вчителі, чесно кажучи, починали вчити з самих азів: вчили підписуватися і рахувати. Я звертаюся до учнів.

– Ви знаєте, що народ скаже – як зав’яже. Хто з вас може пригадати народну мудрість: приказки, прислів’я, дотепні вислови?

– Я знаю, – все той же учень з таким цікавим прізвищем – Москва.

– Прошу, Дмитре Миколайовичу.

– В народі кажуть: спасибі Іллічу, що я хліба не печу.

Я починаю злегка червоніти.

– Ну… Тут йдеться про те, що жінка не мусить тепер стояти біля печі, щоб спекти хліб: вона може його купити в магазині. Ви ж знаєте, яка то важка праця – пекти хліб.

– Ні, прошу вчительки, то не зовсім так, – заперечує мені Дмитро Миколайович.

– А як? – питаю я, з острахом чекаючи, що він мені відповість.

– Хліб пекти – то й справді важка робота. І хліб не завжди був у магазинах, особливо на селі. Та часто хліб не пекли, бо не мали з чого. Та й напалити в п’єцу нічим було. Тому й кажуть…

Я пробую сказати щось невиразне, аж самій ніяково, як-от:

– Ну, були й важкі часи. Добре, що минулися.

А сама думаю: «Цікаво, чи є поміж нас сексоти. Напевно, що є. Вони є в кожному колективі. Тільки хто?..»

А Дмитро Миколайович не вгамовується, він сьогодні активний.

– А можна ще?

Я гублюся, бо розумію, що мій активний учень зараз ще щось видасть.

– А може ми ще інших учнів послухаємо? – хапаюся я за соломинку. Та бажаючих не знайшлося, і Москва продовжує:

– Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні.

Хлопці все розуміють, моє становище також, бо й не хлопці вони зовсім, а цілком дорослі чоловіки, а в кого – то й діти вже. Вони починають Москву зацитькувати. Та він розходився і не міг чи не хотів зупинитися. А може, йому просто подобалося ставити мене, вчительку, в незручне становище.

– А ще пісня є така:

А як Ленін умирав,

Сталіну наказував,

Щоб він хліба не давав,

Сала не показував.

Це вже було занадто, і я суворо сказала:

– Ну, про такі пісні ми зараз говорити не будемо.

– А чому? Вони ж народні.

– Їх придумали ті, що були проти радянської влади.

– А хіба так не було? А голодомор? От у нас…

– Ми трохи відхилилися від теми.

І я піднімаю іншого учня. Бо що я можу сказати? Хіба ж я не знаю, що так було? Але ж я мушу дотримуватись програми і канонів радянської школи. Ви вже пробачте мені, Дмитре Миколайовичу, але я так мусила.

Урок добігає до свого кінця. Я йду в учительську, схвильована і збентежена. Отакі в нас були учні, трудні і цікаві, з покривдженими долями, із своїми життєвими негараздами. Іноді такого учня треба було просто вислухати. Ні, не жаліти, жалощів у нас ніхто не любив. Треба було іноді порадити учневі щось або просто поспівчувати – і це вже поза всякою програмою. Особливо цього потребували жінки. Тут вчитель мав бути тонким психологом, щоб не вразити зболеного людського серця. Учні вечірньої школи… Моя педагогічна практика, моє пізнання життя. Всі вони, мої учні, такі цікаві і такі різні…Іноді смішні, іноді зворушливі… Часом доходило і справді до смішного. Питаю якось:

– От від чого пішло слово винахідник?

– Від слова вино, – впевнено відповідає учень. А другий додає:

– Та ти казав би вже – горілка…

Або, скажімо, роблю зауваження учениці, що припустилася помилки у слові вишневий – написала вешневий. Кажу їй:

– Ти ж перевір. Зміни слово так, щоб на ненаголошений склад падав наголос.

– А я й змінила – вешня.

Виявляється, у їхньому селі так говорять.

Всякого ми мали з нашими учнями. Було, що дружина дякувала, бо чоловік, від коли став до школи ходити, менше пити почав. А було й так, що «шефова» без жалю виливала спиртне чи й шампанське, принесене учнями. Всякого було.

Якось подзвонила дружина одного з учнів і висловила своє обурення:

– Як ви можете так перевантажувати учнів! Адже вони працюють. І ще в них є домашня робота і сім’ї.

– А чим же ми їх так перевантажуємо?

– Та як же! Скільки я знаю вечірніх шкіл, всі вони вчаться по чотири дні на тиждень, а ви працюєте ще й у п’ятницю і в суботу. Хіба ж так можна? Чоловік майже дома не буває.

Обурення було справедливе, але його слід би переадресувати її чоловікові, що вештався невідомо де. Річ у тім, що той чоловік, тобто учень, і в школі майже не бував. А де він бував – то була його особиста справа, та нічого було до неї школу приплутувати. Та й не працювали ми ні в п’ятницю, ні в суботу… Влетіло йому, звісно, по саму зав’язку влетіло: і від його жінки, і від нашої «шефової». Але зате, які ми з нашими учнями вечори влаштовували! Люди тягнулися до нас: в нас було цікаво. Особливо для тих старших людей, що мали добрі задатки до навчання, та з якихось причин не змогли їх зреалізувати…

Але були й конкретно мої недоброзичливці. В кого їх не буває! Пам’ятаю одну таку свою ученицю, Наталею звали. Ми з нею колись разом в школі вчилися. Тільки вона від мене трохи старша була. Так-от, Наталя ніяк не могла з тим змиритися, що тепер я маю бути її вчителькою. В школу вона все-таки пішла, але в мене на уроках поводила себе просто нестерпно. І я зовсім-таки не знала, як її привести до порядку. Скаржитись на неї – це було смішно. Вигнати з класу? А потім що? Ще б мене потім і насварили, якби учениця в школу ходити перестала. Просто біда мені була з тією Наталею. І я вирішила її ігнорувати так самісінько, як ігнорувала вона мене. Не пише у мене на уроці – то й не пише. Вийшла з класу – то й вийшла, підійшла на уроці до вікна – то й підійшла. Реакція – як на хвору. Аби лиш не галасувала. Наталя намагалася спровокувати сварку, але я трималася спокійно, хоч мені дуже дорого коштував цей спокій. Зрештою, учні почали над нею підсміюватись, адже наші учні – це були люди дорослі, і Наталина поведінка дійсно виглядала смішно. Хоча мені й не до сміху було. Іноді доходило до абсурду. На екзамені в Наталиному класі, де я була екзаменатором, букети квітів вручили лише моїм асистентам, а не мені. Правда, я без квітів не залишилася, бо мала екзамен ще в одному класі, але це виглядало вже зовсім по-дитячому. І чого вона? Адже наші з нею життєві шляхи не перетиналися ні в яких скрутних ситуаціях. Було прикро. А найприкріше те, що Наталя претендувала на роль лідера. І справді, іноді в неї це виходило. Навіть тут, у школі. Зрештою, вона була активним членом КПРС. Дехто з учнів її класу, навіть люди, що до мене добре ставилися, раптом ставали на її бік. Так було і тоді, коли до нашої школи прийшла журналістка. Я вже не знаю, хто ту журналістку на мене наслав. Ще й з фотокором. Вони захотіли сфотографувати мене на уроці, в класі з учнями. Наталине обурення не мало меж: вона просто не могла сфотографуватися як учениця, моя учениця. І вона вийшла з класу. За нею ще дехто. Але проблеми в тому не було, бо кореспондентам було цілком байдуже, в якому класі і з якими учнями мене сфотографувати.

Найсмішніше було те, що я Наталі ніколи не мстила – я б не дозволила собі принизитися до такого почуття. Я завжди ставила їй добрі оцінки, бо вона таки була змушена мені відповідати і виконувати принаймні контрольні роботи. З оцінками я не лукавила, не запобігала: вона і справді мала гарні знання. Колись в школі, в нашій школі для сліпих дітей, вона була серед кращих учнів. Певно, тому і нервувала, жаль було своїх нереалізованих здібностей, образливо. Я її навіть десь розуміла і співчувала їй. Але дуже вже в неї злості багато було. Тим паче, що я тут була ні при чому. Декотрі наші випускники тих часів давно пішли у вечірню школу, ще тоді, коли про нашу школу ніхто і не мріяв. Вони вчилися із зрячими учнями. А потім пішли у вузи і вже мали вищу освіту. Та це було дуже нелегко, це могли не всі. На екзамені я допомагала Наталі, як і всім іншим. Але найсмішніше було те, що, коли Наталя вже закінчила нашу школу, то почала до мене ставитися зовсім спокійно, навіть приязно, наче її хтось підмінив. Вона навіть зверталася до мене за допомогою, коли комусь з родини потрібні були якісь твори. Отакі вони були, наші учні, цікаві і трудні, а на загал – звичайні люди, як і ми.

Були в нас і випускні вечори. Правда, схід сонця на Високому Замку ми не зустрічали, але випускні вечори були: з піснями, із скромними або розкішними столами, а іноді навіть з танцями. Часом ті вечори відбувалися просто в класі, інколи в їдальні на підприємстві, а іноді навіть то в тому, то в іншому ресторані. Один з учнів, старший і поважний чоловік, що закінчував нашу школу, на своєму випускному вечорі сказав:

– Жаль, що доля не дала нам такого щастя в молодості, але добре, що ми маємо такий вечір хоч тепер. Цінуймо його і пам’ятаймо, бо більше в нас ніколи не буде такого вечора.

Бували і перевірки, суворі, прискіпливі, особливо, коли ми вже перейшли під юрисдикцію Києва і стали не просто вечірньою, а й заочною школою. Пригадую один такий урок. Він проходив у класі, де вчилися хлопці з капели бандуристів, – хлопці розумні і співучі, і українську літературу любили понад інші предмети. А тут перевірка – завуч з Києва. А ми саме творчість Шевченка повторювали. Ото урок був… Зарання  я його не готувала – просто так вдався. Особливо ж, коли я починала читати якийсь уривок з Шевченкового твору, а хтось з хлопців підхоплював і продовжував читати з пам’яті: один, другий, третій… Перевіряючий потім зізнався, що в нього мороз по тілу пішов. І вже ніяких зауважень я не дістала з приводу методології чи ще чогось.

Дехто з наших учнів після школи навіть університет закінчив. А дехто – ні… Але, думаю, про нашу школу в них залишилася добра згадка. Як і в мене про них, моїх учнів, учнів вечірньої школи.