РІК ВЕЛИКИХ ЗМІН

Цього року на нашу родину чекали великі зміни. Сашко мав іти в перший клас, а Гена збирався іти в СПТУ. І ніяка сила не могла вже його заставити продовжувати навчання в школі, хоч я доклала чимало зусиль, аби його умовити. Нізащо! Він піде в училище, і тільки на автослюсаря. Мушу признатися, що це було не легко, бо на той час автослюсар – це була чи не наймодніша професія. Ми з сусідкою Мариною говорили йому і про холодні бокси, і про складність пошуків роботи після закінчення училища, – все даремно: тільки на автослюсаря. І таки добився свого – влаштувався у те училище. І мала я в перспективі автослюсаря. Я тільки дивувалася, як той майстер, або, як хлопці називали, мастак, дає собі з ними раду, з цілою оравою хлопчисьок, витівників, бешкетників і фантазерів, у котрих з голови ще не вишумів хміль безтурботної юності.

 

От і дочекалася я найменшого свого школярика Сашка. Цього року піде в перший клас. Жаль тільки, що далеко до школи №56, де вчився мій Льоня. Далеко і незручно добиратися, а то я його неодмінно туди віддала б. А так доведеться десь поблизу, у ту ж, де вчився Гена. Чи готовий мій Сашко до школи? Так собі. Букви знає, читає слабенько, а писати й не вчила, аби в школі  не довелося перевчатися: у кожного вчителя свої вимоги. Через те, що у Сашка були в свій час неприємності з ногами, в садочок його не віддавала.

Домашній дитині завжди важче вживатися в колектив. Він все більше до мами звик: скрізь зі мною. Тепер мені навіть дехто заздрить, що у мене такий помічник. А раніше ніхто не міг зрозуміти, для чого я ризикнула родити третю дитину. От і добре, що родила: старші хлопці підростають, а я маю собі втіху. Я розумію, що і Сашко колись виросте, що і він колись жениться і відійде, і залишуся я знову сама. Та це буде колись. А зараз…

Я готувала до школи свого Сашка і хвилювалася, мабуть, більше, ніж він. Трохи ходили на підготовку. Але в мене склалося таке враження, що та підготовка була лише для того, щоб старші і досвідченіші вчителі, роздивившись на дітей та батьків, могли собі сформувати класи: щоб були і діти здібніші, і батьки багатші. А вже молодим вчителям – що залишиться. Досить того, що, коли ми з Сашком прийшли першого вересня до школи, урочисті, з букетом, то раптом виявилося, що Сашкові документи десь загубилися, а всі класи, виявляється, переповнені, і моя бідолашна дитина не знала, куди має стати зі своїм букетом. Нарешті його десь прилаштували. А я, замість того, щоб радіти, стояла з повними очима сліз, бо добре розуміла, що все це означає і що чекає мою дитину.  А ще я зрозуміла, що в цій школі я не можу розраховувати ні на допомогу, ні на співчуття.

Після урочистої лінійки мій Сашко розгубився: вчителька їх до класу веде, а йому хочеться свою сліпу маму провести, аби не блудила у шкільному подвір’ї.

– Іди, Сашуню, іди. Я сама, – сказала я синові.

– А як ти?..

– Не хвилюйся, іди…

Йшла я додому і думала, що діти сліпих батьків також почасти знедолені, бо вже змалку на них лягає якийсь обов’язок. А може це й добре? Може, це привчає їх бути в житті не бур’яном? Може. Не знаю. Але нашим дітям завжди було важче. Моїм – також. Як то буде Сашкові?..

 

Почалися для нас напружені дні: Гена – в училище, а Сашко – в перший клас. Гена якось виховав у собі – не ставлю це собі в заслугу – підпорядкованість режиму дня: лягав своєчасно і прокидався з першого слова. Спершу сідав, а потім вже прокидався. Іноді ще хвилину сидів на своєму ліжку, очманілий, непорозуміло протирав очі, ніяк не міг вийти зі свого сну. Але це тривало коротку мить – і Гена вставав. З Сашком було значно  важче, його треба було добряче-таки будити. Часом було жаль тієї сонної дитини, що мала вже свої обов’язки і мусила вже зранку вставати і топтати своїми малими ногами свою стежину в житті. З документами владналося. Сашка посадили в клас до зовсім ще молодої вчительки, котра, звісно, не дуже була втішена від такого учня. Мама сліпа. Що з неї візьмеш? А треба дитину ще й писати вчити. Може тому, а може з якихось інших причин незлюбила вона мого Сашка якось відразу. І я це дуже швидко зрозуміла. Та й за що було його любити? Непосидько, на уроках крутиться, незібраний, то забуде вдома олівець, то лінійку, то книжку… Словом, ставила вчителька моєму Сашкові по дві, а то й по три двійки мало не щодня. Забув олівець – двійка, забув лінійку – ще одна двійка. Вже я його і сварила, і била, і на вулицю не пускала. А що з того? Отакий він був. І добра дитина, та отакий якийсь розхлябаний. До двійок Сашко дуже швидко звик і перестав на них реагувати. До школи ходив без бажання. Ходив, бо мусив. А от вчительку свою любив. От дива! Любив, виявляється. Але вчителька його не помічала, а якщо помічала, то лише для того, щоб зробити йому якесь зауваження чи запис в щоденнику, або поставити чергову двійку. Про неї взагалі розповідали чудеса – аж вірити не хотілося: то вона хлопчика била головою об парту, то дівчинку указкою по пальцях. Чи била Сашка – не знаю: Сашко б не сказав. Я вирішила з нею поговорити. Незабаром і нагода така трапилася. Сашко вдома не домалював калину, котру вони почали малювати в класі, а вдома мали закінчити. Вчителька на уроці послала Сашка, щоб привів свою маму, тобто мене. Прийшов похнюплений Сашко.

– Мамо, тебе вчителька кличе до школи.

– Що вже накоїв? – вовком накинулася я.

– Нічого не накоїв. Я калину не домалював.

– А чому ж ти не домалював калину?

– Я забув.

– А щоденник навіщо?

– Ми в щоденник не записали.

Я саме лежала. Окрім головного болю, в мене почалися всякі жіночі хвороби, що віщували мені операцію. Про операцію тоді я ще і слухати не хотіла, але почувала себе вкрай кепсько. Та що робити? Встаю, одягаюся і йду із своїм неслухом до школи.

З учителькою розмовляємо в коридорі, спершу з Сашком, а потім без Сашка – я так попросила.

– Ваш Сашко не домалював калину.

– Він буде за це покараний.

– Карати не треба, але, щоб ви знали.

– Вже знаю. Але скажіть, чому у нього не було записано в щоденнику про калину?

– Ну, це не обов’язково. Діти мають пам’ятати домашнє завдання.

Я ще спокійна.

– Але, певно, краще все-таки записувати, особливо таким забудькам, як мій Сашко.

– Дозвольте вже мені знати, що краще.

Я потрохи починала закипати.

– А тепер скажіть мені…

Я говорю тихо – в класах ідуть уроки.

– Скажіть мені, чи не краще було посадити Сашка в класі, аби він домалював ту калину, а для мене зробити запис в щоденнику або зателефонувати? Ви ж знаєте, що я – сліпа і хвора. Поки я зібралася, поки Сашко мене привів, а тепер ще й додому заведе, бо в мене паморочиться голова… Ні, я не скаржуся, я вас розумію, все правильно. Просто часу шкода.

– Я не думала, що вам байдуже, як вчиться ваша дитина. Я думала, вас це хоч трішки цікавить. Я розумію, що ви – інвалід. Нормальна мама заглянула б дитині в зошит – і знала б, а ви…

– Припустимо: я – нормальна мама і заглянула дитині в зошит. Звідки б я мала знати, що ту калину треба домалювати вдома, а не в класі?

– Все. Розмова закінчена. Пробачте, що потурбувала.

– Почекайте, – спинила я розгнівану вчительку, бо розуміла, що такої нагоди більше в мене не буде.

– Скажіть, чи це правда, що ви б’єте дітей?

– Хто вам сказав? Саша?

– Ні, не Саша. Ви ж дітям заборонили розповідати, що робиться в класі. Так це правда?

– Як там я їх б’ю!..

– А чи ви знаєте, що дітей по пальцях не можна бити? Та й взагалі…

– Знаю, вчилася.

– Ну, пробачте, але… Або ви погано вчилися, або вас погано вчили.

На такій негарній ноті ми і попрощалися. Ой, не заздрила я своєму Сашкові. Бідна моя дитина! Що ж, нехай звикає. В житті не все солодкі ласощі – є й гіркий полин. І нам з моєю дитиною судилося скуштувати його сповна. Щось не дуже схожа була Сашкова вчителька на «зорю світову», про котру співалося у популярній тоді пісні…

Я прагнула якось увійти в життя Сашиного класу, тим паче, що батьки придумували для своїх дітей всякі розваги, влаштовували свята з солодким застіллям, випікали всякі смакотелі то на Новий рік, то на 8 Березня, то на закінчення навчального року. Я випікати не бралася, але стояти осторонь також не хотіла, а тому робила, що могла. Залучала і Сашка, і він охоче мені допомагав. Накупивши всяких дрібничок, ми влаштовували для класу безпрограшну лотерею, або я придумувала щось фантастичне, прагнучи заглянути в майбутнє тих дітей, що сьогодні ще сиділи за партами поруч з моїм сином, та колись мали вирости і кимось бути у цьому житті. Дітям це подобалося. І коли планувалося наступне свято, вони просили:

– Нехай Сашкова мама прийде. Вона завжди щось цікаве придумає.

І я приходила. І придумувала. Тільки вчителька залишалася незворушна, і найчастіше, коли я щось дітям розповідала, вона, ніби ненавмисне, виходила з класу. Мені було прикро, але великої трагедії я собі з того не робила. Мене сприймали діти та й батьки – і це було головне.

 

В ті часи, та, думаю, й зараз, до СПТУ набирали далеко не найкращих учнів. Ні, я не хочу сказати, що були ті діти немудрі чи ще щось. Вони просто не любили сидіти над уроками. Їм було просто нецікаво вчитися. Вчителі не зуміли їх зацікавити і від того сердилися на тих дітей. Вчителі не любили їх  із-за того, що через надміру енергії ті діти не вміли спокійно сидіти на уроках. Можливо навіть ті учні мислили розумно, але поза шкільною програмою. Вони дошкуляли вчителям неординарними запитаннями, на які вчитель не хотів чи не міг відповісти. Школи намагалися позбутися таких учнів. Без них жилося спокійніше. А «неспокійні» учні йшли у СПТУ здобувати собі якусь професію і, як це часто буває, знаходили себе в житті. От і мій Гена. Ні, його школа не прагнула позбутися, але й особливо ніхто мого Гену не затримував. Він був не найкращий учень, але й особливих проблем з ним не було. Зате Гена чітко знав, що хоче бути автослюсарем, і більше ніким.

Влаштувався. І, між іншим, мені це нічого не коштувало. І відразу Гена відчув себе, як кажуть, «у своїй тарілці». Хлопці тут були такі ж, як і він: не найкращі, але й непогані.

З гумором, з розумом, знали, або так вважали, що знають, чого вони хочуть в житті. Були не дуже заможні – заможніших батьки проштовхували у вузи – то й не хизувалися один перед другим: не було чим. І одягалися десь на рівні, і особливих переваг ні в кого не було. То й добре. Ні в кого очі не муляли, заздрість молоді душі не роз’їдала. Знайшли десь собі модного і дешевого кравця, що шив їм штани. Вигадували ще що-небудь з одягом, аби бути оригінальними і щоб не було це занадто дорого. Мені стало трохи легше. Те, що називалося «забезпечення одягом» ніякої полегші не приносило. Про те й говорити не вартувало. Труси і майки Гені видали 56-го розміру, коли мій Гена носив 44-й. А черевики… Таких черевиків ніхто з хлопців не носив і носити не збирався. Хлопці викидали їх просто за паркан училища, і там з тих черевиків виростала ціла стіна. Ні, Гена їх не викинув, він приніс ті черевики додому, бо знав, що те, що нам з одягу не годиться, придасться на селі. Там знайдеться кому все це зносити. «Бурсівську» форму ніхто з хлопців також не збирався одягати. Отже, все це «забезпечення одягом» – то були надаремно викинуті державні гроші, гроші немалі, та нікому їх не було шкода і нікому вони не приносили полегкості. От харчування – то інша річ. Молоді хлопці поїсти завжди були охочі. Гена розповідав, що їсти давали добре. А моєму Гені догодити було нелегко. Я тільки дивувалася, як той «мастак» дає собі з ними раду. Самі ж хлопці, як нестримний потік, що біжить з гір, – не спинити. Але якось давав собі раду. І хлопці, видно, його поважали, бо, коли хтось на нього поскаржився і прийшла якась комісія, то ніхто з хлопців не виступив проти свого «мастака». Був суворий, не любив панібратства, але, якщо була в тому потреба, міг постояти за своїх «бурсаків» і захистити їхні інтереси.

Часто  я бувала на зборах. Про Гену нічого поганого ніхто не казав, та й вчився він непогано, так що мені за нього червоніти не доводилося.

Побутує думка, що навчання в училищі – так собі: ніхто нібито з учнів особливо не вимагає, і ніхто з учнів особливо не старається. Мені доводилося спостерігати, як вчиться мій Гена. Не скажу за інші предмети, але вчителька з української літератури була, очевидно, як кажуть, на своєму місці. Вона вдавалася до всяких способів, аби змусити чи заохотити тих некерованих дітей все-таки хоч трохи попрацювати.

Якось Гена прийшов додому та й каже:

– Є можливість легко заробити п’ятірку з української літератури.

– Яким чином? – питаю.

– Ми вивчаємо «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Вчителька сказала: «Хто випише п’ять цитат до портрету Чіпки, той буде мати п’ятірку». Треба постаратися.

Я посміхнулася. Мудра вчителька. Вона добре знає, що важко заставити хлопців прочитати цей твір. А щоб виписати п’ять цитат до портрету Чіпки, треба-таки трохи сторінок перегорнути, переглянути хоча б побіжно. А там, гляди, може хтось зацікавиться та й прочитає хоч трохи. А ще та вчителька могла безпомилково сказати, звідки учень списав свій твір. Це учнів немало дивувало.

Не обійшлося  без фанатів футболу. Вони були, очевидно, скрізь. То Гена і далі фанатів собі і тут годі було сподіватися на здоровий глузд. «Карпати» – над усе. Все інше відходило кудись далеко, на другий план. Навчання також. І тут ніхто нічого не міг зробити. Улюблена команда, за нею – на край світу. Її підтримувати, з нею перемагати, ну, а якщо не поталанить, то терпіти гірку ганьбу поразки. Отакий був мій Гена і ті, що з ним вчилися. Якщо в кількох словах. Бо про них можна писати багато. Це ж чималий відтинок хлоп’ячого життя. Але я не буду про них багато писати. У мене інша ціль – писати про все потрохи. А на загал – про наше життя у тому широкому світі.