Надворі стояла осінь. Був вечір. Пізно ще не було, але тепер темніло рано. Смеркало. Ми всі сиділи на кухні. Свекруха поралася біля плити, Фелікс сидів біля столу, а я – на табуретці, тримаючи на руках Льоню. Про щось розмовляли. Раптом Льоня втішено замахав руками:
– О, деда пришёл! Здравствуй, деда!
Ми всі стерпли. Що це? Містика якась…
– Льоньчику, нема діда Серьожи, він в лікарні.
Та Льоня мене не чув. Він сміявся, жестикулював, явно з кимось перемовляючись жестами. А потім розгублено сказав:
– Ушёл деда…
І ми не знали, що думати. Мовчали злякано і спантеличено. Привиділось дитині… Але ж ми були тут і Льоньчик не спав, і не марив…
Щось подібне повторилося десь через два з половиною роки. Тоді у мене вже був півторарічний Гена. Я тоді вкладала спати дітей. І раптом Льоня сказав, ну, зовсім, як в той вечір на кухні:
– О, деда Серёжа пришёл!
Він вже знав, що дід помер, але не знав, що покійників живі чомусь бояться. Льоня не боявся, він радів. Я увімкнула світло – і видиво зникло. Господи, порятуй і обережи мою дитину. І нас всіх… Що це було? Містика? А може, це було те, про що ми нічого не знаємо, чого ми не можемо збагнути. Що бачила моя дитина? Одному Богу це відомо. Покладемося на його милість.
ЖИТТЯ ТРИВАЄ
Звикали жити без свекора. Звичайно, свекрусі було найважче. Вона раніше сама нікуди не ходила – тільки удвох. Тепер їй доводилося звикати самій. Правда, вже на цей час підріс Льоня, і вона іноді брала його з собою. Та їй хотілося мати поруч надійне чоловіче плече. А його не було. Сини – це зовсім не те, тим паче, що вони якось не дуже контактували з матір’ю.
Минав час, і Зоя Василівна почала серйозно подумувати про заміжжя. Ми з Феліксом не заперечували, хоча й це трохи нас непокоїло. Що за людина прийде у нашу сім’ю і як ми зживемося. Приятельки Зої Василівни також настирливо радили їй неодмінно виходити заміж. Тільки-от… За кого? Їй хотілося, щоб був інтелігентний, щоб був ще нічого і щоб був багатий. Такі женихи були, але й наречених також вистачало, молодих і гарних. Серед женихів трапився навіть один доцент. Але він не підійшов Зої Василівні, бо був скупий і своїх наречених пригощав купованими пиріжками.
Наша мати якось ожила, почала купувати собі нові речі, набрала впевненості і сили, завела собі нових товаришок і часто їздила куди-небудь в гості, бувало, що й на таксі. На харчі грошей тепер вона майже не тратила – харчувалася з нами. Ми з неї, ясна річ, грошей не брали. Жили ми зараз не кепсько, і мені для неї ніколи не було жаль якоїсь страви. Оскільки Зоя Василівна кухню не любила, то вона тепер майже не готувала, хіба тоді, коли до неї гості мали прийти, або тоді, коли їй хотілося чогось такого, чого не готувала я. Ми жили мирно, та іноді все ж виникали якісь дрібні суперечки, і тоді я шалено відчувала, що я – невістка, і що ця квартира не моя. Мені дуже хотілося мати свій власний куточок. Та де ти його візьмеш? Пробували схилити Зою Василівну, щоб погодилася на розмін. Вона спершу аж образилася, потім ніби погодилася, та такої квартири, яку вона хотіла, і близько не було: в старих будинках квартири були, як правило, не дуже зручні, а в нових – маленькі кухні. Я навіть була згідна, щоб ми пішли на однокімнатну, а мати залишилася б у двокімнатній, та нас вчасно припам’ятали, що такий розмін нам ніхто не дозволить. З часом ми облишили цю немудру затію, бо зрозуміли, що, як кажуть, з цього дива не буде пива. Тепер ми вже займали дві кімнати, а мати – одну, найбільшу. Відкрили до неї окремі двері, тепер її кімната була ізольована. Поступово ми купили сякі-такі меблі і умеблювали нашу вітальню.
Життя текло собі. І непомітно ріс наш Льоня. Вже ходив у дитячий садок, співав пісеньки і розказував віршики, танцював і малював, готував нам з бабою подарунки до жіночого свята. Одного разу Льоня приніс мені свій малюнок. На ньому було намальоване яблуко. Льоня, що звик мені все показувати в руки, взяв мій палець і став показувати малюнок. Мене це дуже схвилювало. Так народився вірш «Яблуко», котрий ще і досі витискає у людей сльози з очей.
ЯБЛУКО
Моє серце сьогодні зігріла
Тепла, трепетна радість… До сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: «Ось корінець…»
По головці гладжу я сина
І кажу йому: «Ти – молодець…»
В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу,
Та несила – пітьма в очах.
Тільки що та пітьма, мій синку!
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює:
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.
Ми з Феліксом ходили на дитячі ранки, і там неодмінно виступав наш син, і йому дуже хотілося, щоб ми його почули. У нас ріс чудовий хлопчик, ніжний і емоційний, люблячий, розумний і слухняний. Фелікс дуже любив його і з задоволенням бавився з ним, коли вони обидва були вдома. У нас було багато іграшок, котрі лежали то у великому целофановому мішку, то у величезній валізі. Льоня іноді висипав їх посеред кімнати, і тоді там ніде було пройти. Але перед сном іграшки обов’язково збиралися, і збирав їх сам Льоня.
– Пора подумати про другу дитину, – якось я заікнулася Феліксу.
– Та ти що! Все спочатку? Знову пеленки?
– Краще тепер, ніж потім, коли ми станемо старшими. Бо ще ж ту дитину і виховати треба.
– Ні в якому разі. Досить одної дитини. Цілком. Двом сліпим це непомірно важко. Та й грошей у нас не так уже й багато.
– Ти ж колись захистишся – то й грошей побільшає.
– Коли ще те буде… Дисертація заходить у глухий кут. Наша політика надто часто міняється. Важко писати.
– А ти хочеш, щоб наш Льоня був самотній? І в горі, і в радості – один? А ти уявляєш, що буде, коли йому ще й жінка-одиначка трапиться?
– То й добре.
– Нічого доброго. Ми з тобою постаріємо, і жінчині батьки постаріють. І впаде на Льоню з дружиною аж четверо старих. Уявляєш? А ще як дід чи баба якась доживе…
– Ну й розвела! Про старість нам з тобою ще рано думати.
– Треба думати про Льоню. І треба думати зарання, аби потім пізно не було.
І я таки його переконала: ми стали думати про другу дитину. Ясна річ, я знову мріяла про доньку, а Феліксу було якось байдуже.
– Аби здорове було, – говорив він. – Хай буде і дівчинка. З бантиком.
Я пішла до лікаря на консультацію, бо мене лякали, що при від’ємному резусі перші роди можуть бути нормальні, а зате при других… А далі йшли всякі страхи. Лікарка мене заспокоїла. І я знову стала їсти свій улюблений сир.
Настало літо. Тепло, гарно – аж душа радіє. Мати поїхала кудись на відпочинок, а ми з Феліксом зайнялися прибиранням нашої комірчини, що мала захід з балкону і добряче-таки нас виручала. Та треба було її звільнити від непотрібних речей, котрі вже ніколи і нікому не знадобляться, та мати все ще шкодувала їх викинути. І чого тут тільки не було. Можна було б поповнити якийсь музей. Все те ми повикидали – і комірчина наша стала така простора, хоч танцюй. До появи другої дитини ми готувалися, як до свята: вирішили перебрати кожен кутик, кожну шухляду.
– Потім ніколи буде, – казав Фелікс.
Я почувалася добре. А найголовніше: при вагітності у мене не боліла голова. От якби ще спати не хотілося, тоді було б зовсім добре. Коли приїде свекруха, тоді вони поїдуть відпочивати разом з Феліксом, і Льоню з собою візьмуть. Кудись в Затоку мали їхати чи що – словом, на море.
– Якось лячно мені тебе саму залишати, – бідкався Фелікс. – А що, коли…
– По-перше: мені ще не час. А по-друге: нічого страшного. У мене є телефон. Все необхідне давно лежить. А у випадку чого, дам тобі телеграму. Так що їдьте спокійно і відпочивайте. А ми тут не пропадемо.
– А як назвемо?
– Ще не думала. Ну, коли дівчинка, то зрозуміло, Оленка, а хлопчика…
– А може, Іринка? Льоня так хоче.
– Ну, коли Льоня хоче… А все-таки Оленка краще.
Довго думали над іменем для хлопчика. Мати колись казала, що хотіла б, аби назвали Сергієм. Це десь якраз будуть роковини від смерті Сергія Івановича.
– Не хочу я називати Сергієм. Це хлопці кликатимуть «Сєрий» або «Сєря». Не хочу. Вирішили назвати Генадієм. А чого? Гарне ім’я: Гена, Геша… Погодилися. Тепер я була цілком готова до приходу у світ моєї другої дитини. І знову мучило одвічне питання: хто ж буде? Та відповіді треба було чекати. І ми чекали.
Мої поїхали, а я залишилася сама. Приходила Оля. Ми вирішили, якщо все буде гаразд, взяти її за куму. Але, оскільки Оля ще нікого не хрестила, то першим її похресником мав бути хлопчик – так говорили старші. Оля хотіла бути нашою кумою, а тому мріяла, щоб у мене народився хлопчик.
– Тані потрібна дівчинка, хлопчик у неї вже є, – казали декотрі.
– Ось не вигадуйте. Тані потрібен хлопчик, бо я маю бути за куму.
– А якщо вони тебе не візьмуть? – дражнилися з Олею.
– Візьмуть. Бути такого не може, щоб не взяли, – впевнено казала Оля.
Та от і вона поїхала відпочивати, і я залишилася зовсім сама. І тьотя Міла не приходила, бо у неї трапилося лихо: вона серед літа якось впала і зламала собі руку. Я носила їй теплу страву, бо це ж було недалеко. Нагрію на чайнику банку, покладу в неї гарячим все, що там приготувала, закутаю в рушники – та й несу. Приношу – все гаряче. Бо порядкувати в чужій хаті для мене значно складніше. Тьотя Міла була розчулена, аж плакала:
– Ви ж мені, як рідні. Що б я без вас робила?
– Ну-ну, до вас і без нас кожен день приходять.
– Приходять, але то не те. Ви завжди знаєте, що мені потрібно, що я люблю. От принесли мені банани. Все розкішно, шикарно. Але я їх терпіти не можу. Тьху! Якась мерзла картопля! До речі, ти не хочеш?
– Ні, дякую.
– От яблука – то інша річ, не те, що ті заморські делікатеси. Ну, ні, апельсини і мандарини я люблю. Та все ж яблука – то найкраще. А ти все-таки менше бігай до мене, а то я переживаю.
– Не переживайте, я ж тепер з паличкою ходжу.
Нарешті мої з моря повернулися – засмаглі, веселі: відпочили і знайомих нових завели – словом, як на морі. А я все ще чекала. Мені було ще не час.