Поступово ми звикали до нового оточення. Навчилися гострим словом, а то і ляпасом відповідати на сальні натяки, а то і відверті домагання чоловіків. З нами почали рахуватись, вже знали, що ми дівчата зубаті, і палець нам показувати – вкрай небезпечно. Нас починали поважати.

Ми були зі школи привчені до активного життя. То й тут не дрімали. Ходили в хор, брали участь у всіх вечорах, співали біля гуртожитку. Правда, сім’ї, що мали дітей, на нас сердилися, що допізна галасуємо, та тут вже важко було щось придумати. Поступово довкола нас почали збиратися любителі поспівати. І співалися голосно пісні, котрі передавалися з уст в уста, за котрі можна було і куди-небудь загриміти: стрілецькі, повстанські. Ми зовсім осміліли і, здається, нічого і нікого не боялися.

Хлопці, підемо,

Боротися будемо

За Україну,

За вільні права.

Я і досі не знаю, як на нас ніхто не доніс. Співали і про любов – щиро, з серцем, як тільки дівчата у нас на Україні можуть співати.

Як ми сиділи

Під калиною,

І місяць ясний

Світив на нас,

А я не знала,

Бідна дівчина,

Що це вже буде

Останній раз.

Пісня мліла і тужила разом з нами, а то раптом злітала у вечірнє небо, торкаючись зірок своїми веселощами.

Візьму я тя, шабелино,

За гострі боки,

Кину я тя, шабелино,

В Дунай глибокий.

Плавай, плавай, шабелино,

Вчися плавати,

А я піду, молод жовняр,

Жінку шукати…

Посміхалися старші люди, що повиходили із своїх хат нас послухати.

– І звідки ті молоді понаучувалися таких пісень?

– Та вони зі школи…

– Е, ні, не кажіть, в школі таких пісень не вчать.

– Ваша правда, не вчать.

І хтось тихо зітхав. А пісня притихла, засумувала, бо йшлося про святе і величне:

Напишіть до батька,

Напишіть до неньки,

Напишіть до любої дівчини,

Що гостра куля

Грудь мою ранила

Опів до другої години.

Ні репресії, ні тюрми, ні Сибір не могли витравити з народних глибин, вирвати, викорчувати ті пісні. Вони жили, і співали їх ми, молоде покоління. І серце радісно заходилося від того співу, і не хотілося йти спати. А завтра – на роботу – і ми розходилися. І я навшпиньки йшла в свою кімнату. А чому навшпиньки? Та тому, що віднедавна до нас в кімнату поселили одну старшу дівчину. Чи то хвороба якась її точила, чи просто їй пора було заміж виходити, але була вона страшенно нервова. Геть усе її дратувало. Тепер я навіть не могла в ліжку почитати свою брайлівську книжку. Світла мені не треба було, але її дратувало шурхотіння пальців по паперу. Отож, я мусила лежати тихенько, щоб і не повернутися зайвий раз на своєму ліжку. Найстрашніше для мене було те, що ця дівчина працювала надомницею – в’язала сітки, то їй не обов’язково було зранку вставати. Радіо включити не можна було, годинника я не мала, про будильник і мови не могло бути. От як я мала встати на роботу? Спала я міцно. Та час від часу з жахом прокидалася, думаючи, що я вже проспала. Дівчата, що приходили мене будити, могли тільки легенько пошкрябати по дверях, стукати – ні в якому разі. Але і з тим я якось змирилася. У себе в кімнаті я майже не бувала – все більше у своїх дівчат. Виявляється, і це було зле.

– Ти чого це така задавака? – спитала якось мене моя знервована сусідка по кімнаті. Я розгубилася.

– Я? Ні, я не задавака…

– Чим задаєшся? – насідала на мене дівчина, котрій я нічогісінько не зробила, з котрою була тільки на «ви».

– Поприходили зі школи соплячки і несуть себе. Ще нічого не вміють, нічого не знають, а носа деруть.

Я справді не знала, що їй на це відповісти. Мене вчили, що старшим не можна грубити – то я й промовчала, тим самим, певно, ще більше налаштувала її проти себе.

З того часу пройшло вже багато літ. А я, аналізуючи тодішню ситуацію, ніяк не можу зрозуміти, чому я тоді була така беззахисна, чому дозволяла над собою так збиткуватися. Я не прийшла ні до якого висновку.

 

Наш дівочий гурт з часом почав потрохи розпадатися. Оля Николин все більше тягнулася до Люсі, а я була з Марійкою. Зі своїх «учнівських» грошей ми потрохи складалися і це були гроші на харчі. Ми ті гроші відкладали і не брали ні на які інші потреби. Вдома з харчуванням ми собі раду давали, але щось треба було брати з собою в цех на обід, бо всі дуже на нас косували, коли ми не йшли на обідню перерву. Старші робітники вже були звичні, то й не соромилися брати з собою навіть борщ або суп, тим паче, що там було на чому його розігріти. Але ж нам з Марійкою таке б і в голову не прийшло. Як це можна – борщ чи суп! Соромно ж як! Всі будуть дивитися. Ні, від такого ми відмовилися  відразу. А що ж брати? На шинки та ковбаси у нас би грошей не вистачило. От і брали: булочку з яблуком чи булочку з цукерками, якесь печиво чи ще щось у такому ж плані.

Коли було тепло, сідали на подвір’ї на лавочку під дубом та й обідали, червоніючи та ніяковіючи, що до нас прикута загальна увага. Проковтнувши наш скромний обід, бігли до роботи, бо темп у нас був ще не дуже високий. Треба було наздоганяти старших. Хоч трохи. Хіба що затримувалися, щоб послухати, як Тарас Красносельський своїм гавкотом (це у нього виходило дуже натурально) піднімав всіх довколишніх псів, котрі відповідали йому, просто-таки шаленіючи від люті.

– Тарасе, ну признайся, що ти їм таке кажеш, що вони так  лютують? – доймали хлопця робітники.

– Та це ми з ними трохи сперечаємося з приводу попереднього засідання цехкому.

Регіт, дотепи. Але нам з Марійкою ніколи. Мусимо щось-таки заробляти. То й повертаємося у задушливу атмосферу цеху. Так з дня в день. Добре, що є робота. Часом за неї ледве не б’ються.

Але довго так тривати не могло. Мені було незручно харчуватися з Марійкою. До неї частіше приїжджала мама і завжди щось їй привозила: картоплю, яйця, всяке варення, а часом і щось м’ясне. А як не привозила з якось причини, то купувала на базарі. А я що? До мене дуже рідко хтось міг приїхати. Я розуміла, що так продовжуватися не може. Я мушу сама. Хоча Марійка ніколи не була скупою, гріх би мала на неї щось таке сказати. Та й мама її любила пригостити нас чимось смачним. І все-таки я мусила від Марійки відійти. Мені треба було жити за свій кошт, а ще треба було вчитися самій варити їсти. Не буду ж я все життя на чиїхось харчах! Але ж як перебороти свою надмірну сором’язливість? Як? Це ж гуртожиток, і на кухні завжди багато людей.

У нашому тісному гурті здебільшого складалося так, що їсти готували Марійка, Оля і Катя. Це були господарські дівчата. А ми з Люсею якось бокували від кухні. Тепер, коли ми з Марійкою харчувалися удвох, більше готувала Марійка. Я ж обмежувалася миттям посуду, підготовчими роботами. Насправді ж мені дуже хотілося навчитися  готувати їсти. І як би його навчитися? Мені весь час здавалося, що я роблю щось не так: не так тримаю ніж, не так чищу картоплю, не так ріжу, – словом, все не так. Зряча б подивилася, як це роблять інші, а я… Мама мене до того не привчала, а тому я мусила до всього доходити сама. Але таки мусила.

І якось вночі, коли всі спали, я прийшла на кухню. Не знаю вже, що і як там склалося, але я хотіла їсти. Можливо, що це було перед зарплатою і в мене не було грошей. І вирішила я спробувати. Колись же треба було. Почистила кілька картоплин, всипала гречаних круп – і зварила свій перший в житті суп. Як годиться, засмажила його цибулею, і, як на мене, суп вдався смачний. Ще б пак, це була моя найперша страва, яку я власноруч приготувала, і тут-таки й поїла.

Відтепер я стала куховарити. І не тільки вночі, а й вдень, при всіх. Куховарити мені навіть сподобалося. Я ніколи не соромилася питати у людей, як і що робиться. Та все-таки любила я стояти на кухні, коли там вже було менше людей. Я й зараз не люблю, коли за мною спостерігають, як я що-небудь роблю. Але зараз – то вже не те. Після десятирічного невісткування я перестала так жахливо соромитися – звикла. Але невісткування – це потім. А зараз…

Приїжджав батько. Першою стравою мого власного приготування, котру він у мене покуштував, була тушкована капуста. Капуста була з м’ясом і насправді мені вдалася. Потім мама розповідала, як хвалив мене батько.

– Ти, стара, ніколи б таку капусту не приготувала!