БУДНІ
Ні, ні… Не буду… Не буду згадувати. І згадую. Знову згадую…
Було літо – як літо: в міру спекотне, в міру дощове. Нам з Феліксом якось вдавалося майже щоліта відпочивати. Але ми ніколи не відпочивали разом – ніяк було: двоє дітей, лишити ні з ким. Свекруха могла побути з ними лише годину-другу, і то не завжди. Разом ми їздили тільки в село до моєї мами, ще доки вона була жива. Наймали машину, сідали з дітьми – і їхали до самої маминої хати. Це було трохи дорого, але раз в рік ми таке собі дозволяли, бо інакше ми б тоді не змогли поїхати в село: двоє сліпих, двоє дітей, море одягу, ще щось з продуктів і пересадки. Та й машину взяти було все-таки дешевше, ніж тепер: сорок п’ять карбованців – то вже з «наваром». Так зате, коли їхали назад, мама нас так завантажувала, що було незрозуміло, як та машина тільки витримувала.
Але іноді ми все-таки їхали на море, особливо тоді, коли мами вже не було. Їхали нарізно. Окремо Фелікс, окремо я, а потім ще Фелікс їхав з матір’ю та дітьми, а я залишалася вдома. Так ми іноді відпочивали. Ну, а як же інакше! Ми працювали цілий рік. Фелікс – в торгово-економічному інституті та ще й над кандидатською дисертацією з політекономії. А я… Я мала півставки в школі, а решта – на підприємстві: на сітках, на шнурках, в електроцеху, ще й умудрялися з артілі, де працювали інваліди, шнурки брати. Правда, Фелікс мені багато допомагав: і по магазинах ходив, і шнурки навчився бити, і прокрутити щось в пральній машині міг, і з дітьми вовтузився. Гріх би мала скаржитися. Але і я не мала спочинку. А почувала я себе вкрай кепсько: в мене майже щодня боліла голова. Коли боліла не дуже, то я на те майже не звертала уваги. Але часто вона боліла шалено – і тоді я вже не чула щебету пташок в нашому парку, не раділа ні весні, ні літу. Лікарі? Та зверталася. Нічого не кажуть, списують на менінгіт, перенесений в дитинстві. Може й так. Але ж якось треба жити. Іноді я вже думала, що, можливо, там якась пухлина або що. А ще сон. Я постійно з ним боролася, як з найтяжчим ворогом: нічого не допомагало – я постійно хотіла спати. А я мусила працювати, прати, варити. Бо хто ж буде? Та іноді руки і ноги ставали важкі, а голова… Та що я все про хвороби! Були й гарні часи. Особливо, коли ми вдвох або й з дітьми йшли гуляли чи до когось в гості, або в театр чи на концерт… Або просто були вдвох. Особливо я любила той час, коли нарешті ввечері ми з Феліксом сходилися докупи. Діти спали, а ми сідали вечеряти, розповідали про свої справи на роботі, вирішували якісь проблеми. Спокій і лад… Або слухали якусь озвучену книжку по магнітофону. Свої вірші Феліксу я читати не любила, бо неодмінно закінчувалось тим, що він питав:
– А цей вірш надрукують в газеті?
– Ну… Можуть надрукувати.
– А скільки за нього гонорару буде?
І я замовкала. Не те, щоб я мала щось проти гонорару, але для мене головним було щось інше… Я була емоційна, піднесена, Фелікс – практичний, дуже практичний. Якщо ж я відповідала, що цей вірш в газеті не надрукують, то Фелікс казав:
– Ет, то для чого тоді було його писати?
Мене це просто-таки вбивало. Може саме через те в ті роки віршів було написано зовсім небагато. Пробувала писати щось з «громадянської» тематики. Виходило не дуже добре, і я сама це розуміла. Все-таки з десяток віршів надрукувала «Вільна Україна». Був серед них і вірш про Леніна, і «Народ з блакиті, ніжності і сталі» – до дня Перемоги, а ще щось про осінь, про дев’яностотисячний автобус, випущений Львівським автобусним заводом. Кожен надрукований вірш був для мене великою радістю. В ті дні я почувала себе майже справжньою поетесою, ходила окрилена і щаслива. З надрукованих тоді віршів мені найбільше подобався той, що був присвячений нашому театру імені Марії Заньковецької, мабуть, тому, що був написаний дуже щиро.
ВІД ІМЕНІ ГЛЯДАЧІВ
Погасло світло. В залі тишина.
Весь зал, – немов натягнута струна.
І от оркестр поплив через віки –
І вже на сцені б’ються козаки.
І линуть в зал Шевченкові слова,
Його невольник пута розрива.
Там гайдамаки гинуть у бою
За волю й правду в рідному краю.
І вже не зал то, а стрімка ріка,
І гомін революцій не ляка.
Знамена вітер лагідно колише…
А в залі тиша… Нескінченна тиша…
…А муза стоїть на сцені
І в даль простягає руки,
Невпинна і величава,
В прийдешнього дивиться дні.
За нею ідуть натхненні
На творчості радість і муки.
Вони не шукають слави –
Їх рампи кличуть вогні.
Хай пройдене судять люди.
Їх оплески – нагорода.
Найкращий дарунок – квіти.
А лаврів не треба, ні.
«А спокою вам не буде, –
Так муза сказала горда,
– Бо хто одягає вінок мій,
Довіку той служить мені».
Хай ще не всі заслужені,
Хай ще не всі народні,
Та сцена для всіх простора,
На ній боротьба і життя.
Боріться за наше «завтра»,
Відстоюйте наше «сьогодні»,
І хай наше світле «вчора»
Не кане у забуття.
За ваше мистецтво прекрасне,
За вашу майстерність велику,
За ваше уміння світле
Серця відкривать без ключів.
Хай буде вам море щастя
І квіти найкращі віку.
Я щиро вам аплодую
Від імені глядачів.
Дуже рідко я виходила з віршами на люди: не часто й кликали, та й я чомусь і не дуже любила. Правда, мала честь якось виступати на підприємстві у товаристві Миколи Красюка і Марії Хоросницької. Красюк мав вже кілька своїх збірок, а Хоросницька вже була відома, я її дуже поважала, і вірші її мені подобалися. Вона якось навіть обіцяла мені допомогти з віршами, та… Я не вміла використовувати зв’язки з людьми. Я взагалі не вміла (не вмію й досі) чогось добиватися. У мене, як правило, нічого не виходило. А Фелікс вмів. Коли йому щось було треба, то він неодмінно пригадував людей, причетних до цієї справи. Навіть тих, що випадково їхали з ним в поїзді і з якоїсь причини обмінялися телефонами. А коли Фелікс дзвонив у якусь установу і казав, так поважно, з таким апломбом:
– Вас беспокоит Фролов, – то тому, хто був на другому кінці дроту, мало бути вкрай незручно, що він не знає, хто такий цей Фролов.
Отже, ми з Феліксом були зовсім різні і за характерами, і за уподобаннями. Не знаю, що там з того приводу кажуть психологи, та це було і добре, і зле. А втім, наша сім’я вважалася ідеальною, її ставили в приклад. Та зрештою у нас все було гаразд. А може й не зовсім. Та в кого буває зовсім добре? Хіба в тих, хто нічого нікому не розповідає. Я теж не розказувала. Хіба найближчим своїм товаришкам.
«МЕДУЗА»
Отже, літо. І Фелікс їде в Євпаторію відпочивати. Збираю йому речі.
– Гляди ж, – сміюся, – там медуз багато, щоб не підчепив якусь.
Фелікс сміється. Звичайно, це жарти. У нас з ним повна довіра. Ніяких ревнощів. А як же інакше! Це ж збожеволіти можна, коли увесь час одне одного ревнувати. Пам’ятаю, якось хтось його розшукував.
– Нема, – кажу, – він на засіданні кафедри.
– А як йому подзвонити?
– Не знаю.
– А хіба ти йому ніколи не дзвониш на роботу?
– Не дзвоню. А для чого його мають розшукувати, зривати з пар?..
– А якщо він тебе надурив? А якщо він зовсім не на засіданні кафедри?
Я сміюся.
– То краще мені того не знати та й не переживати.
Не можу сказати, що я геть-таки не допускала такої думки, що у Фелікса хтось міг бути. Але дійсно, краще мені було того не знати, бо розлучатися з ним я не збиралася, а жити, знаючи про зраду, було б мені не під силу. Звісно, ми були молоді, і у нас були якісь симпатії, були залицяльники і залицяльниці. Ми щиро ділилися своїми «секретами», бо знали, що до чогось серйозного в нас не дійде. Мушу признатися, що я собі не могла такого уявити, щоб після зради я могла спокійно дивитися чоловікові в очі і робити вигляд, що нічого не сталося. Я любила його – і це було головне. Але саме тому кожну образу сприймала особливо боляче. Я любила його отією першою любов’ю, що, як правило, ніколи не збувається, а залишається світлим спогадом. А в мене збулась! То хіба я могла її скривдити, зрадити, свою першу любов? Іноді я жартувала:
– Я неодмінно зраджу тебе, неодмінно заведу собі потаємну любов. Бо ж ти, певно-таки, когось маєш. А я ні в якому разі не хочу залишатися в накладі.
Але це були пусті слова. І Фелікс це знав. І я це знала. Отже, Фелікс поїхав в Євпаторію, а я залишилася з дітьми, чекаючи його телефонних дзвінків, чекаючи його повернення, нових вражень, цікавих розповідей. Я трішки заздрила йому, що він вже купається в морі, а я сиджу тут у місті. Але я знала, що потім поїду я, і моря ще й для мене вистачить, треба тільки почекати.
Фелікс завжди регулярно дзвонив додому. Його не гнітило те, що в санаторії постійно не працювали телефони-автомати. Він завжди ходив на пошту. Дзвонив і цього разу.
– А як там справи з медузами? – запитала я.
– Медузи є, – сміється. – Одна є із Києва, Алла. То ми з нею потоваришували. Але вона незабаром вже їде.
– Ну-ну! Ти дивись мені там!
– В неї чоловік вдома.
– Так це ж вдома!
Сміємося весело, безжурно. Незабаром він приїде. Я вже скучила.
І приїхав. Розповідав, з ким зустрічався, з ким був у товаристві. Як завжди. І все-таки щось було не так, як завжди. Чогось не договорював до кінця. Та я від себе відганяла ті підозри, – дурниці! Вже зовсім стала, як баба! Звісно ж, на відпочинку мусив з кимось спілкуватися. Не в монастирі ж жив. А я хіба не так? І на катер ходили, і співали, і вечірки якісь організовували. А як же інакше! Що ж це за відпочинок, коли без людей? Та ні. Однак щось тут було не так. І серце потихеньку починало нити.
– Знаєш, у мене залишилося п’ять карбованців, – сказав Фелікс. – Піду куплю талон, щоб в Київ подзвонити.
– До «медузи»?
– До «медузи».
Засміялися.
– Я обіцяв, що подзвоню.
Фелікс любив брати на пошті талони, щоб потім не платити величезні суми за міжміські розмови.
Замовили розмову з Києвом. У нас було два телефонні апарати, а в «медузи» – один. Ми розмовляли удвох, а вони з чоловіком – по черзі. Багато жартували, сміялися. Використали всі десять хвилин.
– Нічого «медузка», – сказала я, – приємна.
– А чоловік як тобі?
– Та нічого.
– А по-моєму, якийсь бурмилистий. Він у неї радіолюбитель. Уявляєш, повністю сліпий, а так розбирається в радіотехніці, що куди там тобі ті майстерні.
– Молодець.
– Тільки п’є. Жалілася Алла, що, коли п’яний, то має жахливий характер. А тверезий – ніби й нічого.
– А діти в них є?
– Є, хлопчик, – на півроку старший від Гени.
– То йому шість?
– У грудні буде сім. І в неї день народження у грудні.