Наші з Феліксом суперечки почалися з побутових дрібниць. Я намагалася все встигати: щоб і обід був, щоб і прибрати, щоб і попрати, доки батько з роботи прийде, бо він не любив, щоб при ньому… Та іноді все ж чогось не встигала, особливо, коли боліла голова. Льоні виповнилося півтора року, і він пішов у ясла. Що ж, нехай звикає. Там і на прогулянку з дітьми піде, і музичний розвиток якийсь буде, і малювати навчиться. А якщо вже дуже хворітиме, тоді заберу. Мені треба працювати. Віддавала – плакала. Як йому там буде? Та Льоня звикав швидко, бо був дуже комунікабельний. Тепер з ним можна було йти за руку, то відводили його в ясла або Фелікс, або я. Баба Зоя відмовлялася тим, що їй жаль було внука в ясла віддавати, тому вона не може його відводити. Ну, не може – то й не може. Я не звикла на когось надіятися. Ми собі давали раду самі.

Так було і цього разу. Відвела Льоню. Повернулася – і, не заходячи до нашої кімнати, почала поратися на кухні. Вимила посуд, приготувала обід (на цей раз навіть, здається, було щось смачне), змила підлогу та й чекала Фелікса. Я завжди чекала його з якимсь трепетом, як і до свого заміжжя. Цього разу він прийшов якийсь понурий, без настрою. Не питала – сам розкаже. Переодягнувся в піжаму, пройшов у кімнату і тут-таки вийшов, несучи чашку з залишком чаю – це я Льоні на ніч завжди ставила.

– За цілий день чашку не спромоглася прибрати! – сердито гарикнув Фелікс. Я отетеріла, мені заціпило. Це він до мене? Мій Фелікс? Такого ще не було. Це вперше. Я мовчала. Він говорив ще щось, докірливе і образливе.

– Та я і в кімнату не заходила, – виправдовувалась я крізь сльози.

– І дуже зле, що не заходила!

Сказав – та й забув. Потім обідав, навіть щось хвалив, про щось розповідав. Та я нічого не сприймала. Мені світ затьмарився. За що він на мене так? За неприбрану чашку? Але ж я за весь час не присіла. Я ж цілий день у роботі. Це був початок наших дріб’язкових суперечок. Вони виникали з нічого, на пустому місці. Все було ніби добре, як і раніше, але з часом я поступово впевнилася, що я, виявляється, складаюся із самих лише недоліків.

Іноді про це говорилося вже й при сторонніх. Коли я потім докоряла Феліксу, він дивувався:

– А що я такого сказав?

І виходило, що я до нього дурнісінько прискіпуюсь. Сварки були такі дурні та мізерні, що я потім ніяк не могла згадати, з чого все починалося. І вони були все частіше. Це мене якось гнітило і принижувало. Навіть зі свекром ми вже були в мирі та злагоді. Він навіть якось сказав Феліксу:

– Таня перед матерью не должна вертеться на одной ножке. Она такая же хозяйка, как и мать.

І я оцінила ті слова, зрозуміла, що Сергій Іванович нарешті змирився з сліпою невісткою і визнав мене. Зате Фелікс чомусь шукав у мені самі тільки недоліки – і, звісно, знаходив, бо, хто шукає, той знайде.

 

ХРЕСТИНИ

Ми їхали на Тернопільщину в село Білозірку до моєї мами. Взяли таксі, сіли собі та й їхали. І Льоня міг при потребі зручненько спати. Це було дороге задоволення, але раз на рік ми могли собі таку розкіш дозволити. Я їхала, щоб трохи відпочити з дитиною на селі, побути біля мами. А Фелікс, звичайно, біля нас довго не всидить, поїде у Львів, потім знову приїде, отак і курсуватиме.

Мама зустріла нас радо. Всі посходилися, бавилися з Льоньчиком. Нарешті я трохи відпочину. Льоня прокидався раненько-раненько, саме тоді, коли на мене налягав солодкий сон. І вже ніяка сила не могла мою дитину втримати у ліжечку. Але тут була моя мама. Вона збирала мого Льоню і забирала з собою надвір.

– Ходи, ходи. Ми з тобою ціпок випустимо, курочок погодуємо, бараболь начистимо. А мама нехай собі поспить.

І Льоня топав собі за бабусею Катрею, для нього все було нове і цікаве.

– Мамо, – сказала я, коли Фелікс вже поїхав. – Льоня ж у нас нехрещений. Якось воно не добре.

– То звісно, що недобре. Він вже великий. Треба його охрестити. Я піду до священика.

І пішла. Та це саме був той час, коли священики хрестили дітей тільки при наявності довідки з місця роботи батьків. Це було дуже хитро придумано, бо, якщо чоловік був член КПРС, то він, звісно, не міг таку довідку взяти. У мене, звичайно, ніякої довідки не було. І священик відмовився охрестити дитину, сказав, що треба звернутися за дозволом до благочинного. Хто такий був той благочинний і де його шукати, я не знала. От і замикалося коло. А я надіялася, що на селі зможу якось обійти ті формальності. Ні, не вийшло. А що ж мені тепер робити? Я конче хотіла охрестити Льоню. Поскаржилася Уліяну, що колись жив у Білозірці, а тепер переїхав до Лановець. Знайшов собі там жінку з двома дітьми, забрав своїх двоє та й жили собі. До нас Уліян ставився, як до своєї родини. Цей чоловік давав собі раду у всіх скрутних ситуаціях, був пробивний і знав скрізь, як то кажуть, усі ходи і виходи.

– Все це дурниці, – сказав Уліян, – Льоню ми охрестимо. Це ж як таке може бути, щоб священик відмовився дитину в хрест ввести? Це ж великий гріх. Приїжджай з малим до мене в Ланівці. Я про все домовлюся.

У призначений день ми з сестрою Марусею взяли Льоню і поїхали в Ланівці. Автобус ходив, так що проблеми не було. Хрестили Льоню у селі, що поблизу Лановець. Маруся була за куму, а Уліян – за кума. Йшов дощ. Треба було йти пішки та ще й нести Льоню. Був пізній вечір, коли мої куми, потомлені, але щасливі, принесли мені охрещеного Льоню. Уліянова жінка зготувала вечерю, і ми випили за мого сина та за його хресних батьків.

Коли приїхав знову до нас Фелікс, я сказала йому:

– Ти колись говорив, що хотів би мати кумів.

– Хотів би. А що?

– То можеш радіти: ти їх уже маєш.

– Як це?

– Ми охрестили Льоню.

Я чекала вибуху, але Фелікс зреагував спокійно, навіть посміхнувся:

– То й добре. А хто ж мої куми?

– Моя Маруся і Уліян.

– Куми нічого. Тепер буде з ким сто грам випити.

– А хіба ні з ким? – я засміялася.

– Та є з ким, але тепер все-таки ще й з кумом чи з кумою можна.

Так чи інакше, а Льоня тепер був охрещений, і мені було легше на душі. Так у нас було заведено, така була традиція, і я не хотіла від неї відступати.

 

МАЛЕНЬКА ВІДПУСТКА НА ТИЖДЕНЬ

Цієї осені мав відбутися черговий огляд художньої самодіяльності по системі УТОС в Одесі. «Струмочок», звичайно, їхав. Це вже був знаний ансамбль, що мав популярність і своїх шанувальників. Нашого виступу вже чекали і підтримували нас щирими оплесками. Що б там хто не казав, а тоді серед нас було більше доброзичливців, чуйності і щирості. А може, ми просто були молодші і не шукали в світі підозри і ще чогось поміж рядками чи словами. Ми бачили світ таким, яким хотіли його бачити, – і це було добре. Зустрічалися давні знайомі, романтичні закохані, словом, що там та осінь могла з нами вдіяти! Було вже прохолодно, та що там той холод! Одеса на мене впливала якось негативно: я тут завжди захрипала. Захрипла і цього разу. Юліан в поїзді сварився зі мною, щоб я не співала. Але не співати я не могла і вже в Одесу приїхала трохи прихрипла, а тут зовсім безголосою стала. Лікували мене спільними силами. Кожен намагався щось принести: таблетки, полоскання, малину, – з усіх міст України. І все ж виступили ми добре. І бути інакше не могло.

Закінчувалося свято. Треба було роз’їжджатися, хоч і жаль було декому. Мені – ні: на мене вдома чекали Фелікс і Льоня, і я за ними скучила. Льоня був ще маленький, йому було два роки з половиною, але Фелікс з матір’ю мене відпустили в Одесу майже на цілий тиждень – отака собі маленька тижнева відпустка. Я була набагато солідніша, ніж минулі рази, відчувалося, що я жінка заміжня і зі мною ніякі шури-мури не пройдуть. Та в останню ніч і я не спала. Це була безневинна прогулянка до ранку відразу аж з двома чоловіками. Один з них був Василь Л, а другий – статечний кобзар Анатолій Парфіненко з Харкова, котрого я вже знала давно. Ми собі розмовляли на найрізноманітніші теми. Василь розповідав свою незвичайну історію. Коли він був ще школярем, зрячим, здоровим хлопчиком, то запала йому в серце мрія: коли виросте, стати лікарем і вилікувати свого сліпого товариша, що приїжджав зі школи для сліпих дітей до них у село на канікули. Так і ріс Василь з тією мрією. І таки вступив до медичного інституту. А десь на четвертому курсі сам втратив зір. Чи не глум долі? Тепер вони обидва з товаришем працюють на одному підприємстві. Василь вже майже звик до своєї сліпоти, якщо до того можна звикнути, словом, адаптувався. У нього дружина, діти. Звісно, нелегко, та він нічого, тримається. А Анатолій Парфіненко признався, що, окрім бандури, захоплюється ще астрологією. В свій час він визнавав гіпноз і телепатію, коли про те ще й говорити не можна було.

– То ви майже ворожбит, – засміялася я.

– А що ж тут дивного? Кобзарі дуже часто були характерниками.

– Тоді поворожіть мені. Скажіть, чи зустріну я ще коли-небудь Васю Л. А ще, чи народиться в мене дочка?

– За дочку – не знаю. Але, якщо у тебе народження наступної дитини припаде на травень чи на вересень, то матимеш близнюків. Так що думай.

– Ой, як цікаво! А в мене мама двічі близнюків мала. І старша сестра має. А свекор – от цікаво… Феліксова бабуся сім раз родила – і все двійнят. Свекор з останньої пари.

– Так що бачиш, у тебе є шанси.

Ми сміємося.

– А Василя я ще побачу?

– Василя побачиш, якщо захочеш… А от мене вже ні.

– А ви що, виїжджаєте кудись за кордон?

– Ні, я з України нікуди не поїхав би…

Голос у бандуриста посмутнішав.

– Просто я вже старий і тому…

– Ет, мені ваша астрологія зовсім не подобається.

– А ще за Льоню тобі скажу, за твого сина. Він у тебе буде військовим. От побачиш.

– Ви що, обидва з моїм свекром змовилися? Він теж так каже.

А ще сказав Анатолій Парфіненко, що помру я у листопаді: засну собі – і все. Навіть число назвав. Та я тоді на це не дуже зважала. Та все ж цікавий чоловік був той Парфіненко. І Василь також. Цієї ночі, мабуть, не спав ніхто. А вранці почали роз’їжджатися. На прощання Василь сказав:

– Згадуй мене іноді, легко і без смутку згадуй.

Дехто вже на мене почав збирати «досьє»: от, мовляв, гуляла.  Треба Феліксу розповісти. А я й не збиралася нічого приховувати. А що, власне, скривати? У нас з Феліксом усе на довір’ї було. І він би мені розповів. Так і має бути між чоловіком і жінкою.  І ніяких сумнівів і підозр. А спілкування з людьми – це ж нормально, не на безлюдному ж острові живемо.

Ми поверталися додому, повні нових вражень. Кожному у вухах ще лунали пісні, свої і чужі, сміх, жарти, оплески. Та свято закінчилося, і треба було повертатися до буднів, до справ, до родини, до роботи. Поверталася і я з своєї маленької тижневої відпустки.