КУДЛАЙ

 

Я сиділа на зупинці і чекала автобуса. До мене підійшов собака і попросив: “Погладь мене”. Ну, звичайно ж, не словами попросив, а всією своєю істотою, собачими відданими очима. Я погладила… Раз… Потім ще… Ну чому ж не зробити приємність комусь і собі?

• Ти чий? – спитала я.
• Нічий, – відповіли мені худі ребра і весь його закудланий вигляд.
• Їсти хочеш? – спитала я (досить безглузде запитання).

“Їсти!” Собака знав це слово, але забув, як це робиться.

• Булочку будеш? – запитала я.

Ну, звичайно ж, буде: і булочку, і залишок ковбаси. Жаль, що більше нічого нема… Собака віддано вклався біля моїх ніг.

• Розумієш, – сказала я, – зараз прийде автобус – і я мушу йти. Зрозумів?

Собака розумів, але вперто лежав. Автобус явно затримувався. Я нервувала і врешті – решт зрозуміла, що спізнилася і вже нікуди не встигну. Я встала, щоб іти додому. Собака злякано глянув на мене і також встав.

• Пішли? – запитала я.
• Пішли! – радісно відповів мені верткий хвіст, вуха і вся собача постава.

Я відімкнула двері. Собака запитально зупинився біля порога.

• Заходь, – запросила я.
• А можна? – спитали собачині очі.
• Заходь, заходь… Тільки де ж у нас буде твоє місце?

“Місце! Місце!” Собака знає це слово! Це, коли дім, тепло, їжа… Боже мій, що я роблю? Хіба я збиралася заводити собаку?.. Ну, однаково… вже пізно. Я стелю маленький килимок. Собака втомлено і якось замріяно лягає.

• Е, почекай, ще будемо купатися, – кажу я.

“Купатися!” Це також собака знає. Це, коли тепла вода і мило. Тепла вода – це добре, а от мило… А ще потім буде трохи холодно…

• Не бійся: я тебе обгорну маленькою дитячою ковдрочкою… Ось так.

Собака засипає.

• Послухай, а як тебе звати? – раптом питаю я.

Цього собака не розуміє.

• Ім’я твоє яке? – пояснюю я. – Ну, скажімо, Джульбарс, Дік, Лорд, Пушок… – почала я перебирати собачі імена. Собака, здавалося, зрозумів. Дивився на мене розумними очима, але серед названих імен його імені явно не було. Я вешталась по кухні і час від часу називала все нові і нові собачі імена., що приходили мені до голови.
• Тузик, Джек, Рекс, – називала я, але вгадати було важко, майже неможливо. Собака дивився на мене уважно, ніби знав, як це важливо.
• Бім, Пірат (прийде ж таке в голову). Бобик, Шарик…

І раптом собака якось дивно вискнув і загавкав. Я зупинилась.

• Шарик? – здивовано запитала я. Відповідали мені і хвіст, і вуха, і вся собача істота.
• Шарик… Ну і вбога ж фантазія у твоїх колишніх господарів. Ну який же ти Шарик? Ти… – я задумалась. – Ти… Кудлай. Зрозумів? Кудлай.

Собака спантеличено дивився на мене.

• Нічого, звикнеш, – запевнила я.
• А зараз, Кудлайчику, підемо гуляти.

Тут почалося щось незвичайне.

Кожна собака любить і знає це слово.

Знав його і Шарик, тобто Кудлай. Так, він знав це слово. З ним його колись вивели з дому, завезли кудись і лишили. І з того часу він більше не мав ні свого дому, ні свого місця, ні своєї миски. Собака злякався того слова і почав… плакати. З очей котилися великі сльози, на обличчі… ні, ні, я не помилилася: не на морді, а на розумному собачому обличчі була розпука, відчай і приреченість. Собака став. І тут я все зрозуміла. Зрозуміла те, чого не вміло розказати це розумне створіння. Я сіла на собачий килимок, обняла обома руками собачу шию і теж заплакала. Ми плакали обоє: собака і я. Плакали за людською добротою, бо ні собака, ні я не розуміли, куди вона часом дівається…