Ой, у полі озеречко,

там плавало відеречко…

 

Обірвала пісню. Не годиться. Молитися треба. Та чи Бог простить мені? Ні, не простить, бо я – перелюбниця!..  Ой, хто це йде назустріч? Ага, то тітка Текля. В селі

кажуть, що вона – відьма. А-а! Однаково! Що вона мені тепер?..

– Добридень, Дарино, – привіталася тітка Текля.

– Доброго здоров’я.

– А куди це ти, дитино, йдеш?

– Та… – опустила очі. Тітка Текля взяла мене за руку:

– Це ти зле, доню, намислила. Не можна. Гріх.

– А звідки Ви знаєте? – вирвалось у мене.

– О, я, дочко, все знаю. Хіба ж ти не чула про мене, що я – відьма? Ну-ну, не лякайся.

Брешуть люди. Ніколи я не відьмувала. І лиха я нікому не вчинила. А от допомогла

багатьом.

– Пустіть мене, тітусю. Я мушу йти.

– Ні вже, дитино моя. Ходімо до мене. Я зілля тобі зварю, молитвою душу твою зцілю.

Ходімо.

Я і незчулася, як ми вже йшли по моріжку прямісінько до хати тітки Теклі. А

вона все говорила та й говорила. Слова її текли, як потічок, тихо і лагідно… І диво: я її

слухалася, і якийсь спокій вливався в мою душу. Мені було якось чудно, що я так беззаперечно корюся їй.

Увійшли в хату. Хата була невеличка, ошатна, образи з вишиваними рушниками.

Тут пахло зіллям і ще чимсь, таємничим і загадковим.

– Сідай, доню, і нічого не бійся.

Зняла образок, стала в мене за плечима, поклала образок мені на голову і почала молитися. Молилася довго. Потім відклала образок на стіл, повела руками, не торкаючись

мого тіла.

– Я знімаю з твого тіла і з твоєї душі всі болесті, тілесні і душевні. З голови знімаю, з

рук знімаю, з ніг знімаю, з грудей знімаю, з тіла всього і з душі знімаю. Нехай ідуть

вони на гори, на ліси, в нетрі-нетрющі, де птиця не пролітає, гадина не проповзає, де

жоден звір не пробігає, де нога чоловічеська не ступає. Боже, укріпи і утверди.

Амінь.

Я слухала слова тітки Теклі і мені здавалося, що з мене і справді кудись поділися усі

біди, весь мій неспокій.

„Чарівниця вона і справді чи що? – думала я собі. – Чи й справді відьма?.. Але ж

образок бере…”

Але страшно мені не було. Відьма – то й відьма. Про тітку Теклю всяке люди казали.

Дівчата бігали до неї ворожити, а старші люди – по зілля, для себе і для худоби. А

ще приходили жінки, котрі дітей не мали. Кажуть, помагала. То певно злі язики її

відьмою прозвали. Яка ж вона відьма, коли людям добро робить?

Ніхто, навіть із старших людей, зараз не пам’ятав, як і коли з”явилася тітка Текля

в нашому селі. Знали тільки, що вона не з тутешніх, а хто вона і звідки – не знав ніхто.

Була без родини, без дітей. Сама собі. Тітка Текля була вже в такому віці, що треба  було називати її не тіткою, а бабою, та вона того не любила і сердилася. Всі з тим змирилися: і молоді, і старші називали її тіткоюТеклею. І ніхто до ладу не знав, скільки їй літ.

Думки мої кудись поснувалися, про щось стороннє, про тітку Теклю…  І я наче

й забула, чого я тут і що мене сюди привело.

Озвалася тітка Текля.

– Ти, Дарино, от що, – сказала тихо, щоб не наполохати мій спокій. – Живи поки що у

мене. А там видно буде. Діточок мені Бог не дав…  Одні плачуть, що Бог їм дитину

дає, а другі плачуть, що нема… У мене хатина тепла, то й дитинці  добре тут буде. А

там, може, і мати твоя опам’ятається. Бог добрий. Якось воно буде.

– Та згадка про мою дитину, що колись таки мала народитися, повернула мене до моїх

бід, і я зайшлася голосним плачем.

– Цить! Не плач. Такий твій талан. Я зараз тобі зілля зварю. Ти заспокоїшся. Ну,

годі-бо!

Я раптом перестала плакати. Думка одна мені до голови прийшла.

– Тітонько, а може Ви… зваріть мені такого зілля, щоб… дитини не було.

Тітка Текля аж перехрестилася.

– Господь з тобою, дочко! І гріх страшний таке казати, не те, що робити.

– Тітонько, – заплакала я знову, – Ви ж напевно знаєте таке зілля.

– Ставай на коліна і молися. Хай Бог простить тобі. Він милостивий. Бог в цю дитину

живу душу вселив, а ти хочеш… Молися, доню.

Та й пішла з хати.

І я молилася. Плакала і молилася. А потім прилягла на канапі та й, знесилена,

заснула. І не чула, як тітка Текля увійшла до хати, несучи відро з холодною водою,

як розпалила в плиті і стала варити вечерю. А коли вже та вечеря поспіла, збудила

мене, лагідно торкнувшись мого плеча:

– Вставай, Дариночко, вечеряти.

Я прокинулась, наче вигулькнула звідкись, очманіло дивилась довкола і немов аж не

могла зрозуміти, де я і що зі мною.

– Сідай вечеряти, – повторила тітка Текля. На столі парувала картопля, помащена

шкварками, стояли солоні огірки і кухоль з кислим молоком.

– Я… не хочу їсти, – сказала я. І збрехала. Бо теплий картопляний дух нагадав мені,

що я сьогодні майже нічого не їла. Лише вранці випила кухоль молока з тоненькою

скибочкою хліба.

– Сідай, доню. Тобі треба їсти. Звикай бути, як своя – тут тобі жити.

– А можна, я у Вас про щось запитаю?

– Можна, дочко, питай.

– А чому Ви мене прийняли. А мати…

І я ледве стримала сльози.

– Давай, Даринко, поки що не будемо говорити про твою матір. Вона – мати. Як

кажуть: не суди грішний грішного, бо є Бог від того.

– А то правда, що Ви ворожити вмієте?

– Правда. А звідки б я знала, що ти лихе намислила?

– Поворожіть мені, тітонько.

– Ні. Тобі зараз не буду.

– Чому?

– Ти не сама.

– Як не сама?

– Ти з дитям. Не можна. От колись.

При слові „дитя” я аж здригнулася.

– Не сахайся від своєї кровиночки. Звикай до думки, що воно в тебе є. Не бійся про

нього говорити. Ти маєш любити своє дитя і тішитися, що воно в тебе є.

– Нічого собі втіха!

– А щоб ти знала, що втіха. Ти маєш з радістю чекати його приходу в цей світ. Тоді й

воно буде здоровеньке і спокійненьке. А я вже подбаю, щоб у нього було все, що треба.

„Боже мій, – подумки жахнулася я, – а я ж нічого з собою не взяла. Я ж думала…  а

тепер  ще треба безліч всього для… дитини”.

Я вперше подумала про ту живу істоту, що вже жила в мені. І, дивна річ, подумала

спокійно, може навіть з приязню. Що ж, це – неминучість.

– Тітусю, але я не взяла з собою ніякого одягу. Нічого не взяла. Я ж думала… а тепер,

певно, мати не дасть.

– Нічого, дитино. У мене є дещо з моєї дівощини. Тобі якраз підійде. Не бійся, що так

зараз не ходять. Не все і колись було зле. Підладнаємо, перешиємо. А для чого ж людині і руки дано? Роботи у нас з тобою буде досить, байдикувати нам не доведеться.

Та я знаю, що ти до роботи спритна. Не журися. Будеш у мене красунею.

– Ой, тітонько, де там вже мені до краси, – зітхнула я.

– Е, доню, не треба так. Ти ще така молодесенька, що тобі квіточка. Ще тобі світ не

зав”язаний. Та й я колись була… Гай-гай!.. – зітхнула. – А кожушок у мене є, так і

царівна позаздрила б. Ось завтра покажу. Будеш у мене як лялечка. Так що ні про що

не журися.

– І де я тільки взялася на Вашу бідну голову!  Я вже не знаю, як Вам і дякувати.

– Богу дякуй, дитино. Встаючи і лягаючи, дякуй, що не допустив до гріха і захистив

тебе від лукавого.

Засинаючи, я подумала: як добре, що є на світі такі жінки, як тітка Текля. Бо що

б вже зі мною було…

Спершу я нікуди з хати не виходила. Та тітка Текля мене умовляла:

– Не бійся показуватися людям. Що вже є, те є. Тепер не сховаєш. Скорше

переговорять – скорше й замовкнуть.

І я стала ходити по воду, помагати тітці Теклі поратися по господарству. Не сидіти і

справді неробою. А тітка все мене хвалить та жалує.

– Ото вже ти робітниця! Ото вже в тебе все до ладу виходить! Дивися, Даринко, не

піднімай важкого – тобі не можна. Дай я сама. Буде вже з тебе, іди відпочинь.

Так і жили.

Аж якось в неділю біля воріт зупинилася зграйка дівчат. У мене аж сльози на очі

навернулися. Вибігла до них. А вони стоять, подруженки мої, так цікаво і співчутливо

на мене поглядають. Защебетали, зацвірінькотіли, як ті пташенята.

– Дарино!

– Як ти тут?

– А ми спершу не знали. Все думали, де ти поділася.

– Питали у матері, а вона… таке нам сказала…

– Та нехай собі, дівчата. Мене тітка Текля прийняла.

Котрась притишено спитала:

– А правда, що вона відьма?

– Ні, дівчата, то брехня. Вона тільки ворожити вміє і на травах знається. Вона, дівчата,

дуже добра. Я живу тут, як у раю.

– Ото вже ті люди! Чого тільки не вибрешуть!

Мені так хотілося спитати про Василя, та я не питала. Але одна з дівчат таки не

втрималася:

– А Василь…

Друга штурхнула її під бік.

– Що Василь?… – спитала я. Тепер вже мусила.

– Прийшов до нас на вулицю. Уявляєш?

– Жодна з дівчат і дивитися на нього не захотіла.

– Ніхто з ним і не розмовляв. То він покрутився, покрутився та й пішов.

– Нехай собі, – вдала я з себе зовсім спокійну. А самій… згадалися раптом його слова,

сказані в таку гірку для мене хвилину: „На козаку нема знаку”. Авжеж, що нема… То

вже ж певно…

– Дарино…

Я вийшла з задуми – дівчата ж… Яринка, найкраща і найвірніша моя подружка, нахилилася майже до мого вуха і притишено сказала:

– А Микола… ну, Качуришин… перестрів якось Василя і надавав йому по писку.

– Микола?

– Так, Микола.

– А за що він його?

– Як за що? За тебе.

– Так і сказав?

– Ні, він нічого не казав. Мовчки. Підійшов і – як вліпить йому!  Раз, і другий…

– І що Василь?

– Нічого. Пішов, заюшений, до річки вмиватися.

– Аж не віриться… Щоб Микола…

– Нам також не вірилося.

– Тільки подумати: Микола, такий тихенький  та несміливий…

Дівчата, а може, це хтось вигадав?

– Ні, ми з Христею бачили.

– Дівчата, ви Миколі якось скажіть, щоб більше такого не робив.

– Ага! Ще пожалій його! Так йому і треба. Так навіть всі хлопці сказали. Тепер

Микола у нас найкращий парубок.

– Він любить тебе, Даринко, – тихо сказала Ярина.

– Вже так відразу й любить, – я гірко посміхнулася.

– Авжеж, що любить. Це ж видно. Він аж на лиці змарнів.

– Що вже з тієї любові? – сумно зітхнула я. І дівчата також зітхнули. Запала

якась ніякова тиша.

– Дарино… – обізвалася Яринка, – то ми вже підемо. А може і ти з нами?

– Ні, мої хороші, мені вже не гоже з вами. А ви йдіть собі. Та не судіть мене.

– Дариночко! Що ти! – у Яринки аж сльози в очах.

– Ми будемо звідуватись. Не сумуй.

Та й подалися собі моріжком. А я дивилася їм услід і плакала, тихенько кажучи:

– Дякую вам, дівчата. Дівуйте вже без мене. Я вже своє віддівувала…

Вийшла тітка Текля.

– Іди, доню, до хати. Холодно, а ти ж так легенько одягнена.