Цієї ночі, коли всі поснули, Михайлик плакав. Він плакав гірко і невтішно і думав про маму. Адже він був ще зовсім дитина. Тепер хлопчик вже знав, що мама Настя насправді

була його бабою. Він любив її, але вона померла. Її більше не було. Якби вона була жива,

то Михайлик ніколи не потрапив би в цей інтернат. Та хлопчик знав, він чув від дорослих,

що десь є його справжня мама. Де вона? Чому вона його покинула?  Чому ніколи до нього не приходила? Чому вона зараз не прийде, коли йому так кепсько, і не забере

його звідси?

Хлопчик так і заснув з заплаканими очима. І йому приснилася мама. Вона стояла біля його ліжка. Обличчя її Михайлик не бачив, але він чув її голос, м”який і співучий.  Вона

казала:

– Михайлику, сину мій, я люблю тебе.

Він протягнув до неї руки.

– Мамо…

А вона зникла.

Цього ранку хлопчик прокинувся з дзвінком вихователя, хоча Сергій навчив його

вставати раненько, і Михайлик вже до того звик. Та сьогодні ніч була особлива: до нього

у сон приходила мама.

І Михайлик вирішив її намалювати. Як тільки видалася вільна хвилина, він засів за

своє малювання.

„Яка ж вона?..”

Михайлик малював її такою, якою хотів її бачити. У неї було добре обличчя, ясні, виразні,

аж променисті очі. Волосся спадало на плечі і завивалося в кучері. Вона була у довгій темній сукні, сувора і добра водночас. Але все-таки більше добра. Доброта випромінювалася з її обличчя, очей, волосся, з усього її образу. До неї хотілося молитися. Здавалося, вона ось-ось заговорить. У хлопчика був хист до малювання, це визнавали всі, хто бачив його малюнки. Але намалювати так, щоб обличчя було таке живе, щоб промінилися очі… Для того треба було бути справжнім художником. Михайлик довго дивився на свій витвір,

а потім взяв ручку і підписав:

„Озвіться до мене, мамо”.

Який же великий був його розпач, коли, повернувшись у спальню, він побачив свій малюнок знівеченим. Хтось безжалісно покреслив його і пописав гидливими словами.

Цієї ночі Михайлик знову плакав. Але мама до нього вже не приходила. Мабуть, образилася.

 

 

Їхній інтернат прийняв новий директор. Всі чекали якихось змін. Тільки Михайлик

нічого не чекав. Йому було однаково, хто там буде директором.

Володимир Миколайович, так звали нового директора, скликав загальні збори. Він

окинув поглядом неспокійні ряди своїх вихованців і, привітавшись, сказав:

– Я – ваш новий директор. Звати мене Володимир Миколайович. Я теж інтернатський.

Я сам попросився сюди, бо в цьому інтернаті я колись ріс і виховувався. Я добре знаю

інтернатське життя. На жаль, воно не змінилося. Можна смачніше їсти, краще одягатися, м’ягкіше спати, але стосунки між вихованцями залишаються колишніми. І те сумно. Я

зібрав вас для того, щоб сказати вам: я прийшов сюди, щоб змінити життя в цьому інтернаті.  Я буду боротися з дідівщиною. І дуже серйозно. Запам’ятайте: хто не буде вести себе з молодшими чи з однолітками по-товариськи, того відразу переведу у виправні заклади. І тоді вже вам нічого не допоможе: ні благання, ні навіть сльози. Так і знайте.

А тепер ще одно. За кожним учнем молодших класів, включаючи шості, буде закріплений

старшокласник. Шеф, наставник – називайте його, як хочете. Кожен наставник відповідає

за свого молодшого товариша: слідкує за його навчанням, поведінкою, захищає його від

нападків. Якщо до мене дійде, що той, котрий має бути за старшого брата, дозволяє собі

„дідівські” штучки…  Зізнаюсь чесно: я йому не позаздрив би.

І останнє. Ми готуємося до виставки під назвою: „Що ми вміємо”. Хто з вас щось вміє робити з дерева, пластиліну, шити, вишивати, малювати, – словом, хто з вас вміє хоч щось

робити, беріться за справу. Потім ми запросимо жителів села, зробимо ярмарку, де всі

ваші роботи будуть продаватися. Виручені кошти будуть покладені власникам на їхні рахунки. Всі наші майстерні – до ваших послуг. Все. Можете розходитися. Вихователів

прошу залишитися.

 

 

Через кілька днів до Михайлика підійшов здоровань з 9-го „Б”. У нього  були величезні кулачища, що відразу впадали в око. Мабуть тому хлопець зумисне не ховав руки в кишені.

– Ти  Михайло Федощук? – спитав наче аж грізно, аж у Михайла кров захолола.

– Я, – відповів Михайло, намагаючись триматися якомога спокійніше.

– А мене можеш називати Вольдемар. Тепер я твій шеф. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Хто полізе, скажеш мені, я йому дам в голову. А з навчанням у тебе як?

– Нормально.

– Ти дивись мені, старайся, щоб мені за тебе не було стидно. На виставку щось робиш?

– Та… хочу зробити вітрячка. А ще я малюю.

– Ну, давай, дерзай. Я потім зайду подивлюся. Якщо щось – то до мене. Затямив?

І Вольдемар пішов. А Михайлик подумав, що в жодному випадку ні за чим до нього не

звернеться. Хоч би там що! Бр!

Михайлик вже давно хотів зробити вітрячка, справжнього, такого, щоб крутився.

Моторчик, блок живлення… все це буде не важко. А вже як він його розмалює! Треба,

щоб крила були яскраві. І хлопчик засів за роботу. Дещо у Михайлика було з дому, дещо

знайшлося в майстерні, а блоки живлення довелося купити. Коли вітрячок ожив, закрутився, Михайлик ледве в долоні не заплескав. Довкола світилися очі ровесників. Тільки й чулося:

– Ух ти!

– Як же він крутиться!

– А крила, крила які!

Зайшов і Вольдемар: теж захотів подивитися на успіхи свого братана, як він його називав.

Довго стояв, дивився, а потім плеснув Михайлика по плечах:

– Молоток! То – річ! Я б не зміг таку штуку зробити.

Окрилений Михайлик пішов з хлопцями на обід, а після обіду збирався показати свого

вітрячка вчителю праці.

Коли хлопці після обіду зайшли у майстерню, на них чекала неприємна несподіванка:

поламаний вітрячок лежав на підлозі. Всі стояли приголомшені. Михайлик з усіх сил

стримувався, щоб не розплакатися. Ще тільки того  бракувало!

– Ну кому завадив мій вітрячок? – розгублено питав Михайлик. Хлопці мовчали. Потім

хтось сказав:

– Це Борко – сто процентів!

Але ж доказів ніяких не було. А якби й були? То що?..

Тут у майстерню вбіг Вольдемар.

– Михайле, де вітряк? Своїм хлопцям хочу показати.  Занятна штука.

Михайло похмуро на нього глянув:

– Нема вітрячка…

І тут Вольдемар побачив сумних хлопців, що понуро стояли над уламками вітрячка.

Вольдемар оскаженів:

– Хто? – грізно запитав у хлопців. Всі мовчали. І знову хтось сказав:

– То тільки Борко! Його робота.

Борка не любили. Він не одного довів до сліз своїми збиткуваннями. Але хтось-таки

за нього заступився.

– Звідки ти знаєш, що Борко? Нащо казати, коли не знаєш?

– Нічого, я однак дізнаюся, – сказав Вольдемар.

А потім звернувся до одного з хлопчаків:

– Ану, малий, знайди Борка – і миттю сюди. Скажи, що я кличу.

Всі притишено чекали, що воно буде. Не одному хотілося позловтішатися над Борком.

Ніхто не сумнівався, що це таки справа його рук. Такий вже він був самовпевнений і шкідливий, що жах!  І управи на нього ніякої не було.  Один тільки Михайло трохи побоювався за Борка. Він скоса поглядав на руки Вольдемара, котрих він ніколи не ховав у кишені, як це робили декотрі хлопці. Нарешті Михайлик не витримав і підійшов до свого шефа.

– Послухай, Вольдемаре, не треба. Чуєш? Подумаєш – вітрячок!

– Відстань! Я сам знаю. І взагалі, Михайле, не розкисай. І не давай ніколи і нікому безкарно над собою глумитися.

– А ще він йому малюнок зіпсував, – докинув хтось з хлопців.

– Який малюнок? – спитав Вольдемар.

– Класний малюнок. Там мама була намальована. Така, як на іконі.

– От гнида! – все дужче закипав Вольдемар.

Тут увійшов Борко. Вольдемар одним різким порухом поставив його перед собою і показав на уламки вітрячка.

– Ти? В очі мені дивися! І не бреши. Вольдемару не брешуть. Ти?

Борко увесь трясся, як в лихоманці.  Ті, перед ким він не раз хизувався своєю силою, були

вражені, що Борко виявився таким боягузом.

– Ну?..

Вольдемар закипав, і краще було його не сердити.

– Більше не буду, – похнюпився Борко.

– Звісно, не будеш, бо тоді я таку гниду просто розчавлю.

Тут Борко неначе трохи осмілів. Напевно, з відчаю.

– Тоді тебе у виправний заклад відправлять. Ти чув, що директор казав?

– То й нехай відправляють. Думаєш, злякався? Нехай відправляють, але гнид, таких, як ти,

я буду бити. Стій рівно, як мужик! Сьогодні я битиму не в повну силу, бо така козявка, як

ти, від мого удару піде штани прати.

І тут Вольдемар зацідив Боркові в ніс, аж той поточився і залився кров”ю.

– Це тобі за вітряк.

Михайло підійшов до Вольдемара і благально подивився на нього.

– Чуєш, братане, не треба.

– Відстань, сказав.

І до Борка:

– Стій, стій. Кров – то дурне, вся не витече. Ти он який тлустий. То ще не все.

– Не треба, не бий!  Я вже не буду!  Більше ніколи не буду!

– Знаю, що не будеш. Стій, стій.

І заговорив майже лагідно:

– А малюнок? Це теж ти зіпсував? Посмів… А там мама була намальована!  Тільки не бреши. В очі мені дивися. Ти?

– Не буду більше.

Але кулак Вольдемара невблаганно опустився ще раз на Боркове обличчя.

– Всі бачили? То щоб ніхто більше  не важився. Михайле, ти чого розпустив нюні?  Не

думав я, що ти така кваша. Зрозумій, отака гнида інакшої мови не розуміє. Він розуміє

тільки силу кулака. Є така категорія. Ну, пішли.

І вони з Михайлом вийшли з майстерні. В повітрі вже політував сніг. Незабаром зима.

Все побіліє, вкриється снігом – і дерева, і будинки, і земля – і стане оновленим і урочистим. І Михайлові нестерпно захотілося додому, в його Калинівку, до спокійного і

доброго Сергія. Там життя просте і зрозуміле, а тут…

Тим часом Вольдемар говорив:

– Знаєш, я в інтернаті останній рік.

– Чому останній? Ти ж тільки в дев”ятому.

– А, набридло! Піду в училище. А там – на роботу.

– А в яке училище?

– Та… однаково в яке. От би мені твій талант… Я б тоді знав, що мені робити.

– І що б ти робив, якби мав талант?

– Я б вчитися пішов.

– У мене не талант. Мені просто подобається малювати, щось майструвати. А ще, коли

мій дядько машини ремонтував, мені подобалося йому допомагати і дивитися, як там у

двигуні все влаштовано.

– Ні, ти – талант. Другий хоч би рік дивився – нічого б не запам”ятав. А який класний вітряк був!

– Все одно…  Не треба було так Борка…

– То йому ще мало. Слухай, а що це за малюнок був?

– Так…  маму малював.

– Свою?

– Не знаю. Просто маму. Я своєї не знаю. Вона мене залишила бабі. Баба мене виховувала, а потім померла. Та ще дядько.

– Той, що до тебе приїжджає?

– Так, Сергій.

– Та він же зовсім пацан.  Який же він дядько?

– Та я його дядьком і не кличу. Це так, по родині виходить.

– Слухай, у тебе нема хоч скількись копійок? Ти не думай нічого такого, я віддам.

Просто курити хочу – аж вуха пухнуть.

– А ти куриш?

– В нашому класі всі курять. Тільки Душман не курить. Спершу над ним сміялися, а тепер

він над нами сміється. Ти, брат, ніколи за таке не берися, хоч як би тебе не підбивали, як би над тобою не насміхалися. Не берися – і все. Це, брат, погибель.

Михайло понишпорив по кишенях, вишкріб якісь копійки і протягнув Вольдемару.

– О, тоді я побіг.