Настя колисала Михайлика і співала сумну-сумну пісню, котру ще чула від своєї матері. Пісня не була колискова, та чомусь снувалася та й снувалася. Настя не проганяла її: нехай собі снується.
Ой, чому дитя
плаче без пуття?
Ой, воно плаче,
бо мами не баче.
Мама не чує,
бо горілку п’є.
Ой, чому дитя
плаче без пуття?
Ой, воно плаче,
бо тата не баче.
А тато не чує –
в другої ночує.
Ой, чого дитя
плаче без пуття?
Ой, воно млиться –
мачуха свариться,
грозиться набить,
а йому болить.
Ой, чого дитя
плаче без пуття?
Ой, воно плаче,
як ніхто не баче,
бо мачуха б’є,
плакать не дає.
Сходили сніги. Земля вбиралася першоцвітом, а на деревах визрівали бруньки. Олена
поралася біля хати, прибираючи після зими: то якесь галуззя, то череп’я, то просто сміття.
До Великодня треба ще й оббілити скрізь. Матір Олена присадила з дитиною, то мусить тепер сама. А Великодні святя цього року ранні. І не зоглянешся, як час збіжить. Вона вже
краще буде тут поратися, ніж сидіти з тією осоружною дитиною. Не любила і не підходила, мов і забула про свого Михайлика. Мати дивувалася і не розуміла такої Оленчиної поведінки.
– Це ж і до чужого засмієшся і заговориш, а то ж таки своє… А воно вже й посміхається.
Мені, бабі своїй, а не матері посміхається. Та може Олена колись-таки порозумнішає, совість у неї обізветься. А може й ні… Є жінки-зозулі, що не люблять клопотатися своїми дітьми. Може бути, що й Олена теж… Зозуля. Та що зозуля? Он жінки розповідали, що
недавно в пологовому будинку жінка хотіла задушити свою дитину. Це ж тільки подумати…
Образливо Насті: адже вона їх шестеро народила і всіх горнула до себе, всіх любила, за
кожну дитину в неї серце боліло.
– Діти, діти , – шептала Настя. – І тепер ще ось він, онук, Михайлик. Малесеньке, а гарне
ж, як ангелятко, а мати…
І скотилася сльоза.
Посвятили паски. На Великдень біля церкви молодь у хрещека бавиться, пісень великодних співає, а жінки стоять, дивляться, кожна мати свою дитину впізнає, милується, свою молодість згадує. Між молоддю і Олена. Люди зглядаються, знизують плечима, перешіптуються. А гарна ж яка! Здається, ще краща, ніж була. Розцвіла, розвеснилася – видно, пологи їй на користь пішли. Мати відкликала її, відійшли обидві до муру.
– Олено, бійся Бога! Ти не дівка. Люди сміються.
– Ет, мамо, що Ви знаєте! Не лізьте Ви не в своє діло. Я вже й сама доросла.
Махнула рукою та й знову до гурту пішла.
І почалося. До клубу кожного вечора так і біжить: чи на танці, чи в кіно. Дівка та й
годі. Якби живий був Гарасим, то, напевно, за коси її з того клубу притягнув би. Але
Гарасима не було. А що могла Настя? Заплаче інколи та все горне до себе малого Михайлика. Звикла вже, до нього. Їй здавалося, що то її дитина. Аж помолодшала Настя.
А Олена таки свого доскочила. Хлопець з Балатівки приїжджав у Калинівку до рідні і тут під клубом нагледів собі Олену. Розпитав про неї, як годиться, і вирішив, що саме вона йому й підходить. Тепер він час від часу приїжджав у Калинівку і біля клубу чи в
клубі все пантрував за Оленою. Нарешті підійшов, провів додому, зупинився постояти під вербою, притримав Олену за руку, бо Олена нібито поривалася майнути додому.
– Почекай, дівчино, поговорити треба. Бо там під клубом хіба ж дадуть?
– Яке там говорення! Час пізній, спати пора.
Хлопець пригорнув її до себе.
– І мама сваритиметься, правда? – запитав ущипливо.
– А ти думав, не сваритиметься?
– Перестань, Оленко. Я вже про тебе все розпитав. Знаю, що ти – козир-дівка. Не тільки
мами, а й самого чорта не злякаєшся.
– Свят! Свят! Свят! – захрестилася Олена. – Знайшов, про кого проти ночі згадувати! А
тобі часом не казали, що я – відьма?
– Ні, не казали. А якби й казали? То ти думаєш, що я злякався б? Я, Оленочко, не з лякливих. Тому ти мені й підходиш.
Олена засміялася – аж виляск пішов.
– Тільки тому? А хіба у вашому селі відьом бракує?
– Ну, почекай. Не бракує відьом у нашому селі. Знаєш… я може говорити незугарний…
як другі… але ти така гарна, так запала мені в душу, що снишся мені щоночі.
– Що я літаю на помелі?
– Оленко, перестань. Словом, виходь за мене, моя квіточко.
– Та я ще з чоловіком не розлучена.
– То розлучишся. Скільки того діла? Я думаю, що це зробити буде не важко, якщо ти вже
з ним не живеш. Тільки-от… дитина. Це вже, знаєш, проблема.
– Ще й яка.
– А мати твоя не погодиться доглядати твого сина?
– А як не погодиться.
– Я думаю, що ти її умовиш. Хочеться почати все наново. А яке там наново, коли дитина? Ну, думаю, ти розумієш. А діти у нас будуть. Скільки захочемо, стільки й буде. Правда?
І припав до неї довгим поцілунком. Олена випручалася, сказала, що подумає, і пішла додому спати. Олена була задоволена. Все вийшло так, як вона того хотіла.
А вранці, нікому нічого не сказавши, поїхала в райцентр подавати на розлучення.
З розлученням не тягнули. Якщо жінка сама наполягає… що ж… тим паче, що вона з
ним не живе. Незабаром Олена вже була вільна і могла спокійно виходити заміж за свого
Ігоря.
Вони собі зустрічалися привселюдно, не ховаючись. А чого критися? Після Пречистої планували розписатися. Весілля робити не будуть. Тут обоє були одностайні: це тільки дурні можуть викидати такі гроші на весільні бенкети. А Олена з Ігорем – не дурні.
Навпаки, вони дуже практичні. Гроші їм на що інше здадуться. Ігор признався Олені, що складає на машину.
Настя плакала:
– Олено, бійся Бога! У тебе ж дитина! Це ж гріх, щоб воно при живій матері сиротою
росло.
Олена від тих материних сліз шаленіла.
– Не чіпляйтеся Ви до мене з тією дитиною. Що ж мені тепер? У домовину лягати? Чи
черницею жити все своє життя? Я ще молода і хочу влаштувати своє життя так, як я знаю.
А Михайло не сирота. Ви йому будете кращою мамою, ніж я. А не захочете – я вже казала:
віддайте в дєтдом. І більше я не хочу слухати Ваших плачів. Мене не ховають. Я виходжу
заміж. Ви б мали з того радіти, а Ви тут плачі розвели.
От і вся розмова. Якби був батько. Але відчувала Настя, що з Оленою і Гарасим нічого не зробив би. Така вже вона вдалася. Тільки в кого?
– І виродиться ж таке!
Потай плакала Настя, а вголос не наважувалася, бо якось Олена дорікнула їй за ті сльози.
– Не хочете Ви, мамо, мого щастя. Але знайте, я не зважу ні на що: ні на людські пересуди, ні на ваші сльози, ні на нього.
І повела очима на сина, наче аж боячись назвати його ім”я.
– Ти що, так любиш свого… жениха?
– До чого тут любов? – стенула плечима Олена, – я, мамо, заміж іду, а не під вербами стояти.
– А я думала… Одне без одного не буває. А коли буває, то це вже кепсько.
– Те, що Ви думали… це було колись. Тепер дівчата так не думають. Вони чоловіків за надійність вибирають. Щоб не пияк був, щоб не порожньо в гаманці, щоб свекруха гадюкою не сичала…
– Олено!
– Що „Олено”? Я хочу щасливою бути. А любов… нехай в неї наша Ліда бавиться.
– Як це страшно.
– А Вам чого має бути страшно? Ви вже своє віджили. У Ваші часи, може, було інакше.
А тепер… Теклю, скажете, також з любові заміж віддали?
– То батько. Бачить Бог, я того не хотіла. І ти хочеш сказати, що без любові вона щаслива?
– Ні, не щаслива. Бо дурна. Треба самій собі чоловіка шукати, а не покладатися на батьків. Спробували б мене силоміць заміж віддати. Та я б… хату спалила.
– Бійся Бога, дитино.
– Я вже боялася, мамо. Тепер я вже не боюся нікого і нічого. Ну, добре. Я пішла. На мене
там Ігор чекає.
– Про що ж Ви з ним говорите, коли зустрінетеся? Гроші лічите чи що?
Олена зареготала.
– Ну вже ті старі! Своє, мамо, забули?
– Так ми ж любилися. А ви…
– Ми також любимося. Але по-іншому.
І Олена коротко хихикнула.
– І на зорі, певно, не дивитися?
– Ну чому ж? Дивимося. Коли на вихідні кудись збираємося і погоду хочемо вгадати.
Олена пішла, сміючись над маминими застарілими уявленнями про любов.
– Добре, що я вже стара, – сказала, ні до кого не звертаючись, Настя. – Стає страшно жити.
Добре, що небагато вже мені зосталося. Але на кого ж я Михайлика лишу?
І знову тихо молилася, аби Бог дав їй прожити ще хоч трохи.
– Не для себе, Господи, прошу, а для нього, для Михайлика. Він же ж сирота…
Після Пречистої Олена з Ігорем розписалися, і Олена вибралася в Балатівку. Настя
знала, що донька до неї в гості не поспішить, хіба, крий Боже, їй буде зле у тому заміжжі.
І сина навідувати не буде – це Настя також знала. На прощання донька сказала:
– Чекайте мене, мамо, на Різдво. З вечерею.
– Будемо чекати, – відповіла Настя і зиркнула на Михайлика. Олену від того мовчазного маминого натяку пересмикнуло, і вона пішла, міцно хряснувши дверима. Настя не могла
так розлучитися з донькою. В ній наче щось обірвалося. Настя вийшла за донькою і гукнуда навздогін:
– Олено!
Та спинилася.
– Ну? Що ще? – не надто привітно кинула через плече.
– Як буде нагода, заїдеш за подушками. Там ще будуть.
– Добре. Заїду.
Та й пішла. Настя повернулася до хати, де на неї чекав Михайлик. Чи розумів хлопчик, що
від нього пішла його байдужа мати? Назавжди пішла…