Топтав Микола стежку до моєї хати, а я все не зважувалася прийти до якогось

рішенцю. А ще й не дуже хотіла, щоб Микола заходив, бо над усе боялася людського

поговору. А він заходив. Намагався у всьому полегшити мою роботу на городі та в

господарстві.

– Не треба, Миколо, – просила я. – Що люди скажуть?

– І чого ти, Дарино, тих людей так боїшся? Скажуть, то нехай собі кажуть. Хіба ж

вони святі?

– Ой, боюся, Миколо, людського поговору, вже так боюся. Я таке пережила… що…

– Ну, все. Не треба. Забудь. А щоб не було поговору, виходь за мене заміж. Все дуже

просто. Чи ти хочеш, щоб я посивів у парубках? Чи хочеш, щоб мені на весіллях

співали отієї…

І заспівав притишено, але соковито:

 

Ой, ти, гаю, гаю,

зелений розмаю,

чого ся не жениш,

ти, старий бугаю?

 

Я сміялася, аж виляск ішов. І так мені стало любо та спокійно, що я подумала собі:

„І чого я справді? Таки, мабуть, треба виходити за Миколу. І Надійці буде затишніше

на цьому білому світі. Страшно, але треба…”

І приснилася мені баба Текля. Давно вже не снилася, а тут…  Стояла з образом

під грушкою, котру найбільше чомусь любила.

– Підійди, доню, нехай тебе поблагословлю, бо твоя мати не поблагословить.

Прокинулася вся в сльозах і того ж таки вечора дала Миколі згоду вийти за нього.

У нас було заведено, що священик за кілька тижнів до шлюбу оголошує, що такі

чи такі збираються стати під вінець. Оголосили і про нас. Боже мій, що тут почалося!

Все село сколихнула така новина. Ото вже люди мали про що говорити. Старші дівчата, котрі засиділися в дівках, а особливо їхні матері, судили мене, як собі знали:

– Подумати тільки! Такий хлопець, а чиюсь покидьку бере!

– Перелюбницю!

– З приплодом!

– І куди його мати дивиться?

– Наче більше дівчат нема…

„Судіть вже, лихі люди! Говоріть, що хочете. Я все стерплю”, – думала я і співала собі

стиха:

 

Ой, з-за хати чорна хмара,

з-за хати, з-за хати.

Перестаньте, воріженьки,

на мене брехати.

 

Але ж були й такі, що раділи за нас. Раділи добрі люди. І це додавало мені сил.

– Таки гарна з них пара.

– Бачиш, і не побоявся, що з дитиною.

– То й що, що з дитиною! Зате ж господиня яка!

Отак слухала я ті суди-пересуди, та й не дуже на них зважала. Що вони мені тепер?

 

 

Якось увечері, ми з Надійкою саме збиралися вечеряти, як хтось клямцнув

сінешніми дверима. Хто б це? Але хатні двері відчинилися і, ледве переступаючи з

ноги на ногу, до хати увійшов…  Матінко Божа!  Василь… Так склалося, що з тих

найгіркіших для мене днів я його так і не бачила. Але ж як він змінився. З гарного

стрункого парубка перетворився в неохайного розповнілого чоловіка з нездоровим

кольором лиця. Зустрівши такого на вулиці, я могла б його і не впізнати. А зараз він

був просто п”яний.

– Добривечір, – проказав, намагаючись триматися.

– Тобі чого? – не відповіла я на привітання. Надійка перелякано дивилася на п’яного

дядька, що невідь-звідки з”явився у нашій хаті.

– Чого тобі? – повторила я і встала.

– Як це чого? До тебе прийшов. Ти – моя жінка, а оце – моя дочка.

– Нагадався? Ану, геть мені звідси!

– Мамо, хто це? – перелякано спитала Надійка.

– Не бійся, доцю. Це поганий ’пяний дядько.

– Я поганий? Я п”яний? А через кого я п”яний? Га? Через кого? А може, через

тебе?  Ти про те не подумала?

– А чого я маю про тебе думати? Геть мені! Зараз же!

– А я нікуди не піду. Клич міліцію. Тут моя жінка, тут моя дитина.

І хитнувся в мій бік, тягнучи до мене руки. Я з усіх сил пхнула його в груди, він

заточився і сів на лавку. Я шепнула Надійці:

– Біжи швиденько за дядьком Семеном. Скажи що я його кличу.

Дівчинка метнулася з хати, а я з огидою дивилася на свого колишнього хлопця, із-за

котрого я ледве зі світу не пішла.

„Господи, і це ж я його любила, – дивувалася я сама з себе. – Але ж не був він

такий… не був!”

Та всі добрі спогади чомусь розгубилися. Переді мною сидів чужий бридкий

жалюгідний чоловік, до котрого навіть жалю не було. А він тим часом говорив,

намагаючись якось керувати язиком.

– Дарино, ти не дивися, що я п”яний. Я прийшов до тебе. Не йди за Миколу. Давай

поженимся. Я не буду пити, от побачиш.

– Нема чого про те й говорити. Пізно, Василю.

Увійшов дядько Семен.                                                                                                                                                                                                                                        –    – Добрий  вечір, – привітався. – А ти, Василю, що тут забув? Чи тебе хтось кликав?

– А що? Я не маю права? Тут моя дочка. І моя жінка. Хто мені…

– Ану-но… гибай звідси. Он бачиш того костура? То зараз на тобі й поломлю. Жених.

– Та я що? Я по-доброму хотів.

Василь ледве встав. Дядько Семен виштовхав його за двері.

– І щоб сюди – ні ногою! Чув? Дорогу забудь!

– Всі проти мене, – бурмотів Василь, докидаючи кілька матюків.

Дядько Семен зачинив двері і повернувся до хати.

– Ото бачиш, Дарино, яке лихо тебе обминуло. То й жалкувати нема за чим.

– А я й не жалкую.

– А з Миколи пляшка – так йому й скажи. А де він?

– Та в район поїхав. Щось там ще треба купити. Але й добре, що його не було. Тут би

без бійки не обійшлося. Я дякую Вам, дядьку Семене. І вже вибачайте.

– Та чого вже там. Пляшка з Миколи – і квит. А на весілля, якщо не покличете, сам

прийду. Так і знайте.

– Та ж як би ми Вас та не покликали?

– Дивіться мені. Бо я й сам прийду. І неодмінно нап’юся. Як оцей.

І дядько Семен, п’яно похитуючись, заходив по хаті – аж Надійка засміялася.

Пішов дядько Семен, подарувавши на останок свою добру усмішку.

Гірко мені було після тих Василевих відвідин, але я собі думала:

„То добре, що він прийшов, що я побачила його таким. Він зруйнував спогад. Бо, чого

гріха таїти, через всю гіркоту вихоплювався часом щемливий трепет і верби, і місяць, і

річка… Тепер не буде. Не буде тих коротких спогадів. І водночас було трохи сумно,

було жаль за тими щемкими спогадами, за тими вербами, за річкою… Та  в моєму

житті все так…”

Та на мене чекало ще одне випробування: треба було, і конче треба було, йти до

матері. Я і так десь в глибині відчувала провину, що досі не пішла до неї. Вона ж таки

мати. Щось там сказала кривдне. То й що, що сказала? Може й мала на те право. А як

і не мала… Я картала себе подумки: таки треба було піти, а я й досі не пішла.

Тепер мусила. Перед весіллям… Микола хотів іти зі мною.

– Давай разом і підемо: нехай поблагословить. Вона ж таки мати.

Що було колись … Подумай тільки: як це було давно … Вже й твоя Надійка он яка

виросла.

– Стривай, Миколо. Спершу піду я сама, а вже потім …

Чуло моє серце, що того «потім» не буде. А хотілося вірити.

Пішла. Серце калатало, що, здавалося, чутно було на всенький куток. Загавкав

собака: значить, нового мати завела. Бурко не загавкав би. Та вже ж роки … Нема вже,

мабуть, Бурка. Господи, і про що я тільки думаю! До чого тут Бурко?..

Двері відчинені – значить, мати в хаті. Заходжу. Боже мій, зараз впаду. Стала на

порозі. Очі забігали по хаті. Тут зовсім нічого не змінилося. Хіба що хата без мене

стала менш чепурною. Вишивані рушники час бив же попрати … Знову я думаю казна-що. Але це була тільки мить. Мати саме застеляла постіль, бо то було ще зарання.

Розпрямилася, худа і рівна, як свічка.

– Добридень, мамо! – я з порога. І вже увійшла до хати, і вже хотіла кинутися, щоб

обняти її…

– Чого прийшла?

– Я, мамо, заміж іду. Хотіла, щоб благословили.

– Чула, чула. Нового хабаля знайшла. Ганьба на все село.

– Яка ганьба, мамо? Ми до шлюбу збираємося.

– Ще й може, вельон одягнеш, перелюбнице? То так і знай: я власноруч під церквою

з тебе його зірву і ганчіркою тебе накрию. Так і знай. Колись ще й стригли таких, щоб

не світила косою.

Я так і впала перед матір”ю навколішки і залилася сльозами.

– Простіть мене, мамо! Простіть і благословіть. Я ж таки Ваша дочка.

– Нема в тебе матері. Твоя мати отам, у відьомському кодлі. Іди собі. Набралася

відьомського духу та й прийшла у мою чисту хату. Іди геть!

– Мамо, не треба так. У мене в хаті образи висять.

– Гляньте ви на неї! Чи ви чули? У неї в хаті! А пес хату мав? Твоя хата он там, в

лозах. Крім байстрюка, у тебе нема нічого.

Я встала, обтрясла спідницю, ще раз глянула на матір і вийшла. Мої очі були вже сухі,       але на душі було так, наче я щойно поховала близьку мені людину. Назустріч мені яснів усмішкою Микола, але побачив мене і заховав свою                                                                                               усмішку. Добре, що йому нічого не треба було казати: він і так все зрозумів. Нехай потім,

колись…

 

Побралися ми з Миколою перед Михайлом. Просила його, щоб без весілля.

Візьмемо тихенько шлюб – та й усе. Не захотів.

– Чому і кого ми маємо боятися чи соромитися? Ми з тобою, Даринко, нічого не

вкрали. Весілля – раз на віку. Хіба можна його не відсвяткувати? Все село і так знає

про нас з тобою. То нехай вороги позаздрять, а друзі порадіють.

Коли стояла в церкві, дивилася пильно, чи не побачу своєї матері. Не побачила,

бо її не було. Сльози затремтіли у мене на віях. Микола глянув непорозуміло.

– Матері нема, – шепнула йому. Знизав плечима: що, мовляв, поробиш?..

А весілля співало, крутилося, їло, пило, танцювало. Я почувалася щасливою.

Одне тільки смутило: мати сидить десь у хаті сама. А може й плаче. Ні, певно, не

плаче. Камінне серце має моя мати. Господи, наверни до мене її любов, бо мені так

її бракує. Кажуть, що Бог милосердний, він прощає нам наші гріхи. Чому ж і досі не

простила мій гріх моя мама?

 

… І прости нам провини наші,

як і ми їх прощаємо

винуватцям нашим…

 

Хотілося розказати ще про одну жіночу долю. Без політичних амбіцій, аж наче

поза часом відбуваються події. Це зовсім не тому, що я така аполітична і що мене

нічого не хвилює. Мені просто хотілося сказати, що жіноча доля не завжди залежить

від суспільного устрою, від політичних баталій. Від того може лише залежати становище жінки, її матеріальний стан. А жіноча доля від Шевченкової Катерини і до

наших днів, здається, не дуже й змінилася. Звичайно, розкованість сучасної жінки, її

обізнаність, зрештою, дозвіл на аборти справу дещо змінили, але емоційний бік,

стосунки з хлопцем, з чоловіком, з матір”ю, з оточуючим світом, – все це не залежить

ні від часу, ні від суспільного устрою. Все це залежить лише від людської доброти.

Правічна жіноча сльоза… Осушімо її.