ОСІНЬ БЕЗ ПРИСМАКУ

 

– Лесуню, Лесуню, – почула, явно почула Леся у сні голос своєї покійної бабусі.

Вона могла б заклястися, що її бабця стояла отут, біля її постелі. Та Леся чомусь

зовсім її не боялася, хоча навіть у сні усвідомлювала, що її бабуся давно вже померла.

В житті ж Леся страшенно боялася покійників, цвинтарів і всього, що було хоч якось

Зв’язано зі смертю. Леся не була ще в тому віці, коли смерті і покійних вже перестають

боятися. Зі смертю просто миряться, як з чимось неминучим, чого не можна ні уникнути,

ні відвернути. Страх перед смертю минає потім, це приходить з роками. А Лесі щойно

за сорок – вік, коли ще мріють, кохають, прагнуть бути коханими.

Але бабуся стояла. Вона не йшла. Вона явно хотіла щось сказати. Але що? Леся

майже фізично відчувала її присутність, хоч і спала, здавалося, міцно-міцно, як у

дитинстві колись на селі в бабусиній хаті.

– Лесуню, – знову озвалася бабця. – Ти чуєш мене?

– Чую, – сонно промурмотіла Леся, хоча й у напівсвідомості ворушилося, що не можна

розмовляти з мертвими. Хтось колись їй про те казав. А бабця продовжувала:

– Лесуню,  дитино моя, ти зовсім за мене забула.

І якась глибока ніжність огортає Лесине серце, і вона стає маленька-маленька, як тоді,

колись…

– Ні-ні, бабцю, я за вас не забула. Я про вас часто згадую, бо ви до мене добрі були.

– Не забула, кажеш? А чого ж ти тоді не прийдеш на мою могилку? Ти ж знаєш, що

я любила тебе.

– Знаю, бабцю, знаю.

І сльози зрошують її очі, лице, подушку.

– Не плач, Лесуню. Я не прийшла, щоб тобі дорікати. Я просто сумую за тобою.

– Мене, бабцю, будні засмоклали. Тато хворіє, мама також вже нездужає. А ще робота,

та й не одна. Ні вихідних у мене нема, ні свят – самі тільки будні.

– Я знаю, дитино. Не працюй так тяжко, пошкодуй себе, бо більше тебе нікому пошкодувати.

– А як же, бабцю, не працювати? Грошей на все треба.

– Гроші – це тлін, дитино моя. Усе на світі – тлін, окрім Бога, молитви та ще гарної

книжки чи пісні. Знаєш, я й досі шкодую, що не мала колись доброї освіти. Скільки

б я книжок гарних прочитала. Та що вже тепер про те жалкувати? Моє вже минулося.

А твоє… раз на тиждень зроби собі свято. Вберися гарно та й іди до церкви. Ти ходиш

до церкви?

– Зрідка, бабцю.

– Е, не можна так, моя дитино. Хіба ж я так тебе вчила?

І Лесі раптом стає соромно. Але звідкілясь виринає усвідомлення, що це – сон. Бабця

відпливає кудись, відпливає. Тільки її тихий голос ще долинає. Тихий-тихий, як шелест

сухого листя.

– Мені вже треба йти. А ти не забувай за мене. І прийди на мою могилку. Так годиться,

дитино.

– Прийду, – тихо шепоче Леся у сні, а чоло її зрошує рясний піт.

 

 

Вона ніяк не могла прокинутися. Не могла вигулькнути з того тяжкого сну.

Над нею стояла мати і торсала її за плече.

– Лесю, вставай! На роботу спізнишся. Он глянь, котра вже година.

– Зараз, – безтямно шепоче Леся. – Я тільки на могилу до бабці піду. Так годиться.

– Що ти мелеш? Яка могила? Вставай! Плете казна-що! Та я в твої роки в таку пору

вже на роботі була. Спробувала б я спізнитися! Порозпускали вас. Мене не було кому будити. Сама вставала. Ти чуєш мене? Вставай.

Леся заледве розплющує очі, безтямно водить ними по кімнаті. Мати сердиться.

– Ти може вночі на яку дискотеку ходиш? Чи на помелі літаєш? Що ніяк встати не

можеш. Бо що інакше?

– На помелі… літаю… – сонно каже Леся і встає.

– Холодно.

– Дивися на неї! Холодно їй! Вибачай, п’єца нема. Якась дідьча мати придумала таке огрівання, що не гріє. Тільки грошам горе. Ти думаєш, мені не холодно? А татові? Ми

хоч в русі, а він…

Леся вже остаточно прокинулася і тепер вешталася по хаті, шукаючи то те, то інше.

– Чого гуздраєшся? – сварилася, хоч і не злостиво, мати. – Та скоренько зібралася – та й

побігла. У вас, у молодих, ніякої дисципліни. От як я була в твоїх літах…

Леся не витримує.

– Я вже те чула. Я вже запам’ятала, що ти була і мудра, і працьовита, і скора, і взагалі… а

я і дурна, і ледача, і повільна. І в кого тільки я така вдалася? Ти не знаєш?

Настрій зіпсовано. А попереду ще цілий робочий день. Згадка про роботу не додавала їй гарного настрою. А що там доброго на тій роботі? Холодно, аж вільгосно, пісні обличчя працівників, Єлизавета Петрівна з самого ранку неодмінно прийде напідпитку і буде дивитися в нікуди порожніми очима…  Ні, на роботу, як на свято, Леся не йшла, до чого закликала колись радянська ідеологія. Свою роботу вона не любила і без жалю попрощалася б з своїм колективом, в якому пропрацювала вже стільки років. Але куди вона піде, коли з роботою зараз так сутужно? Леся в житті своєму тільки те і вміє, що друкувати на своїй друкарській машинці. А машинки ті незабаром певно-таки зникнуть, відійдуть у небуття, бо вже їм на зміну прийшли комп’ютери. А що вона тоді? Ет, що про те думати? У двірники подасться. А що? Добра робота. Метеш собі вулицю – і

ніяких проблем. Хоча, певно, і у двірників також є свої проблеми. І начальники над ними,

звісно, є. Отакі, мабуть, тупі, дубоголові, як у неї. Хоча ні, її шеф не дубоголовий, ні.

Нещодавно навіть захистився. Вона ледве з розуму не зійшла, доки ту мудру дисертацію

друкувала і передруковувала. Про що вона? А ні про що. Але дуже мудра. Така, що й

дурень не второпає, а розумний зробить вигляд, що все збагнув, бо буде соромно зізнатися, що й він, як той дурень, не добере ніяк, що воно і до чого.

Леся так задумалася, що аж здригнулася, коли хтось доторкнувся до її плеча.

Звела очі. Маршрутка була переповнена. Поряд з Лесею стояв молодик з нахабним виразом на обличчі і з презирством до всього світу в каламутних очах.

– Я кажу, що таким симпатичним жінкам не годиться їздити в такому смердючому транспорті. В ньому тільки свиней перевозити.

Леся відвернулася до вікна. Вона не любила встрявати у подібні розмови. Не любила вона

і отаких дженджуристих молодиків, що десь, певно, просидів у барі за північ, пропиваючи

мамині чи татові гроші, а зранку десь, мабуть, голова болить, то й чіпляється до всіх.

Леся й сама не любила тих переповнених маршруток. Але що вдієш?

А в маршрутці їхали люди, невиспані, знервовані. Вони пчихали, кашляли, сперечалися про політику, кляли владу, лаяли Верховну Раду, – словом, все було, як

завжди зранку, нічого нового. Молодик знову торкнув її за плече.

– Послухайте, мадам…

– Що вам потрібно? Відчепіться.

– Ні, почекайте… Хіба я вас образив? Я тільки хотів сказати…

– Мене це зовсім не цікавить, що ви хотіли сказати. Я не збираюся ні розмовляти з вами,

ні вас слухати.

Сердилася сама на себе, що таки не витримала і дала втягнути себе у ту дурну суперечку.

От! Ледве не проїхала. І стала проштовхуватись до дверей. Люди незадоволено буркотіли:

– Спить, спить, а потім штовхається.

– Пані не спала, а розмовляла з молодим чоловіком.

 

Але маршрутка вже спинилася. Леся вийшла, якась пом’ята, якась роздратована, розтріпана, наче та маршрутка пожувала, пожувала її, а потім виплюнула на брудну вулицю того захваленого центру такого суперєвропейського міста Львова. Все сьогодні було проти неї: і мама, і маршрутка, яку вона так довго чекала, і той молодик, що невідомо чого до неї причепився, і ті люди, що обурювались, коли вона проштовхувалася до виходу, і та осінь, холодна, мокра, жорстока і страшна. І тут Лесю, наче щось кольнуло, в саме серце кольнуло – сон. Бабця…

Відколи Леся пам’ятає своє дитинство, то в її спогадах постає село і бабусина хата на горбочку. Мама привезла її маленьку сюди, бо сама мусила ходити на роботу. Лесі

тоді було щойно дев’ять місяців. Тут і на ніжки зіп’ялася, ходити вчилася, перші синці

набивала, – все тут, на селі. Її працьовита бабуся увесь час щось робила. Її натруджені руки ніколи не знали спокою. Вони самі шукали для себе роботу. За малою Лесею доглядали, її пильнували, їй не дозволяли після дощу бігати босоніж по калюжах, як, скажімо, сусідській дівчинці Іванці. Іванка бігала боса по найглибших калюжах, не боялася в прохолодну погоду бігати без хустки і напівроздягненою. Леся також бігала з нею, але в хустині і в черевичках. А наступного дня Іванка прибігала кликати Лесю бавитися, а Леся вже лежала хвора і мусила пити молоко з маслом та медом, а того вона терпіти не могла.

А які в бабці були гуси! Таких гусей не було ні в кого. Чисті, чепурні, наче бабця сама тих гусей в купелі щодня викупувала. А гуси, здавалося, горді такі були, що вони –

на все село такі, кращих і не шукай.

А ще була тітка Оля, котрій на той час було ледве шістнадцять літ. Власне, вона найбільше виховувала Лесю, вчила, що можна робити, а що – ні. Наука була дуже проста:

зробила Леся щось не так – тут-таки й дістала – спосіб старий, але цілком певний. Так

Леся знала, що не можна ні писати, ні малювати по стінах, не можна брати в тітоньки

Олі її парфуми і мальовидла. Багато чого не можна робити. От, скажімо, коли тітонька

Оля вбрала Лесю, бо хотіла взяти її з собою до клубу на танці, то Леся мала чемно і

непорушно чекати, доки вбирається тітонька Оля. Має стояти, як лялька, аби крий Боже

не замаститися, бо тоді…  Ну, ви вже знаєте, що мало бути тоді. Леся також те знала.

І слухалася. Бо як інакше?

Тому й не дивно, що, коли Леся згадує своє дитинство, то бачить нахилене над

нею лице бабусі Марії, її добрі і мудрі очі. Все вміла її бабця, тільки-от  читати не вміла.

І писати. Була неписьменна. А як вона шкодувала, що не вміє прочитати тих цікавих книжок.

– О, якби я вміла, то я б всі ті книжки перечитала. А так що?.. – казала. Та вже ніколи

було вчитися: гляділа дітей, а потім внуків. От і її гляділа. Зате, як треба було написати

комусь листа, бабця мусила йти до когось і диктувати. То вже так того листа укладе,

що другий письменний так не придумає.

А Леся росла собі. Серед того сільського привілля, де всі люди один з другим

віталися, бо знали одне одного з пелюшок. Леся знала, що у неї десь там далеко у

великому місті є мама. Та мама іноді приїжджала до неї. Леся чекала її, часом навіть

виглядати виходила, бо мама завжди привозила їй щось смачне: цукерки, печиво,

апельсини. Це було смачно і вартувало того, щоб чекати свою далеку маму. Але на тому

її інтерес до мами закінчувався, бо її справжньою мамою була бабця.

А якось до неї приїхав тато. Це викликало у дівчинки чимале здивування. Ти диви!

То виходило, що у неї ще й тато є! Ото дивина! Але тата Леся навіть трохи побоювалася,

бо більше звикла до жіноцтва. Але то добре, що у неї є ще й тато, бо у других дітей також

були і мама, і тато. А чому б у неї не мало бути? Правда, у других дітей були ще й братчики і сестрички, а в Лесі не було нікого. Двоюрідні були, а от рідних…  Було образливо. Бо їй теж хотілося мати братика чи сестричку. Коли чула від дітей, що чиясь мама поїхала в лікарню і привезла хлопчика чи дівчинку, тоді у Лесі виникало таке

непереборне бажання мати когось, що дівчинка починала… Ні, не брехати, це була

її маленька фантазія, у котрій втілювались всі її бажання. Вона казала, що вже ось-ось

її мама теж поїде в лікарню і привезе їй братика чи сестричку. А може й обох. Вона так

часто про те говорила, що їй не йняли віри. Зате дівчинка сама щиро вірила у те, що

говорила. І другі також починали їй вірити. Та минав час, а в неї так і не було ні

сестрички, ні братика. І від того робилося сумно.

Так було до того часу, доки Лесі не прийшла пора йти до школи. Лесю забрали

до Львова. В тому було мало втіхи. Леся їхати не хотіла. У тому великому Львові все

для неї було чуже і не таке, як у бабусі. Там на селі вона всіх знала, а тут було повно

чужих  людей. А машин стільки, що годі було перейти через дорогу. Не те, що на селі.

Там був рай. А тут халупа була високо, не те, що в бабці: ступила крок – і вже надворі.

Та ще й ту міську халупу постійно треба було зачиняти. І ні в якому разі не можна було

пускати чужих людей. Ото дивина! Там у бабці такого не було, і до того важко було

звикнути.

Тут у Лесі, крім мами, був ще тато. Він був дуже сильний, вмів усе робити, все

лагодити. Леся спершу його трохи навіть побоювалася, але незабаром звикла, бо її тато був дуже добрий, і коли вони залишалися удвох, дозволяв їй бавитися всім, чим вона

хотіла і чого їй не дозволяла мама: маминими перстенями і навіть грішми.

-Тілько не дри, – казав тато. І вона не дерла. А потім все клалося на свої місця.

В школі Лесі спершу не подобалося. Вона дуже вирізнялася з-поміж усіх дітей.

Діти сміялися з неї, бо вона не вміла розмовляти по-міському, а розмовляла так, як її

бабця. І їй хотілося на село, до бабці, бо там дівчинка була вдома, а тут…  А тут ні.

Часом їй снилося, що вона бігає з Іванкою по найглибших калюжах, і той сон приносив

їй таку насолоду, що кращої й не треба. А прокидалася вона знову у місті, і треба було

знову йти до школи.

Розмовляти по-міському Леся з часом навчилася. Звикла і до халупи, що була

високо, звикла зачиняти двері і не пускати чужих людей. Але ніяк не могла звикнути,

що це її дім. Ні, це не міг бути її дім. Її дім був там, на селі, у бабці.

Що більше проходило років, то ріднішим ставав там кожний куточок, кожна

місцина. Звісно, все за той час змінилося. І на селі також. Поженилися, заміж повиходили

ті, з ким вона тоді бігала. Та й бабці вже нема. А на серці щемко так було, коли все те

згадувала.

– Не знати, де зараз та Іванка, – думала Леся і зітхала.

– І коли я нарешті поїду вже на те село?

Леся й справді не знала, коли вона нарешті вибереться на село, не знала, коли вона піде

на могилу своєї бабці, котра її так любила.

– Мабуть, що ніколи, – зітхнула. – А як я поїду? Як залишу тата хоча б на день?

І від того сумно так зробилося, наче в неї силоміць відібрали щось таке їй до болю

дороге, таке святе.