ГОРЛИЧКА

 

Туркотіла горличка

на зеленім дубі –

нема того голубонька,

що так її любить.

Туркотіла горличка,

сумно туркотіла,

бо другого, нелюбого,

вона не хотіла…

 

Пісня так і роїлася в Наталчиній голові, подумки співалася, витискаючи з очей сльози. Наталка б заспівала її на повний голос, як співали вони ту пісню удвох з чоловіком, та була ніч, спали діти, а довкола – тиша, хоч вовком вий. Наталка була ще молода і гарна, дарма що у неї аж троє дітей – три сини, як соколи… Іван колись називав її горличкою. Це було для них обох магічне слово, що стало ключем до їхнього кохання. А тепер…

 

Нема того голубонька,

котрий її любить…

 

Здавалося, що сліз вже нема, що всі вже виплакала, а вони все були та й були, все капали та й капали на подушку. Наталка й не витирала їх. А навіщо? І так ніхто не побачить: довкола – глуха ніч. Темна – ні зірочки на небі, ні вогника в селі. Темна ніч, як Наталчине життя. Сопли у запічку діти – Кирилко і Данилко. Найменшенький, Грицуньо, спав на печі – там, може, хоч трохи тепла залишилося, що за день прокинула кількома віхтями соломи та оберемком-другим сухих прутиків. І то не для тепла палила, а щоб яку страву зварити дітям. Як далі жити – не знала Наталка. І ніхто того не знав, бо такі часи настали. Тяжкі часи. А коли вони легкі були? Для неї – ніколи. А тепер полегші й не чекала. З тих пір, як загинув Іван… вже скільки часу пройшло, як ту “похоронку” одержала, а все ще плаче, як згадає. А як його не згадаєш, коли троє дітей? Сиротятами ростуть… Що з того, що мати є… Та й сама молода ще. Не нажилася, не налюбилася з своїм Іванком, що був для неї добрим чоловіком, бо таки любив її. Ох, як же любив!..

Наталчині думки обірвав легенький стук у шибку… Либонь причулося… Ні, не причулося. Стук повторився, тихий, вкрадливий. Хто б це міг бути?.. Ой, вже набоялася вона тих стуків у вікно, ой, набоялася – аж досі лячно. Тепер наче й боятися нічого, та все ж…

 

Накинула спідницю та блюжчину, підійшла до вікна. Світла не світила.

• Хто там? – спитала тихо, до самої шибки, аби не побудити дітей.
• Це я, відчини, – тихий чоловічий голос.
• Хто це “я”?

Бо й справді не впізнала.

• Та я, Микита… відчини, тоді й впізнаєш.

Це був їхній бригадир Микита Цвіркун. Тепер вона либонь і впізнала. Та чого йому треба серед глупої ночі? А може, щось трапилося? Бо чого б тоді він?..

• Я зараз, – метнулася до сіней. І навпомацки відчинила, стала на порозі.
• Що трапилося? – тихенько спитала.
• Та нічого… – усміхнувся Микита і дихнув їй в лице самогонним духом.
• Ішов повз твою хату – дай, думаю, зайду…

І він безсоромно вхопив молодицю за груди, а потім міцними руками обхопив її всю і притиснув до себе. Наталка шарпнулася у злості – та де там! Тоді вона вивільнила руку і з усієї сили вліпила Микиті намордника. Той явно не чекав такого і отетерів, а тим часом молодиця вирвалася з його цупких обіймів і вскочила у сіни. Хотіла хутенько і двері зачинити, та не встигла – Микита ногу свою підставив.

• Ні, голубонько, почекай. Микиті ляпаса? Мені ляпаса? Я не такий. Я, знаєш…
• Сам винен. Нема чого по ночах ходити. Випив – то йди спати.

Наталка взялася за сінешні двері, та Микита знову вхопив її за стан і злісно вп’явся слинявими губами в її губи. Молодиця заборсалася, запручалася, та руки в Микити були сильні – бика втримував…

Зганьблена, спаплюжена, знівечена і розчавлена, зачинила нарешті сінешні двері і лягла на свою подушку, що ще не просохла від Наталчиних сліз і була холодна та неприємна. Знадвору почула, як п’яний Микита доспівував свою пісню:

На зеленом ковре мы сидели,

целовала Наташа меня …

Що їй робити? Ні, жити вона більше не може, не хоче. А гріх? А такою жити хіба ж не гріх?.. А дітки? Що з ними буде? Заберуть в дєтдом? А хіба той дєтдом може замінити матір? Не може. А Грицуньо ще зовсім маленький… І плакала, і билася об подушку головою, затискала лице в подушку, щоб не чули діти її плачу, а то ще поперелякуються. Ледве дочекалася світанку. А як дочекалася, то й встала. Наче заморочена, не знала, що їй почати. І по воду до криниці лячно було йти: здавалося, всі уже знають… Пересилила себе і таки пішла по воду, потім розпалила – і теплий дух пішов по хаті. Та він не міг зігріти Наталчину душу. Понакривала дітей. Мусить жити. Бо що вони без неї?..

Лиш розвиднілося – на порозі став Микита. Наталка здригнулася. Вся підібралася, відступила в кут до рогачів.

• Ти чого наче боїшся мене? Я ж не вовк.

Мовчала. З ненавистю дивилася в його набрякле від випитого вчора обличчя.

• Боятися не треба. Ти жінка ще… ого! Та й мене чорт не взяв…

Микита бридко хихикнув.

• То ми собі… ладком…
• Іди геть, – сказала тихо, щоб не побудити дітей. – Чуєш? Іди геть, бо розвалю тобі голову.

І Наталка почала озиратися довкола, ніби й справді шукала, чим би Микиті розвалити голову. Стояла, бо нічого підходящого під руками не було. Лише обіперлася на лопату, котрою саджала хліб у піч, і пильно зорила за Микитою.

• Ти що, здуріла? – ніби аж здивувався той.

Тепер при вранішньому світлі Микита ніби й не здавався таким дужим. Наталка прикидала, чим би й справді його огріти, якби прийшлося. Та, окрім лопати, нічого такого не було. Та він наче й не збирався до неї підходити. Лише словами, як багнетом у груди.

• Ти думаєш, я не бачу, як ти бідуєш?
• Не твоє діло.
• А чом не моє? Я – бригадир – то й виходить, що моє.
• Іди звідси – просичала, ледве стримуючись, молодиця. – Кажи, що треба по роботі, та й іди.
• Та я піду. Чого ти й справді?.. Соломи тобі привезу, дров. Ніхто й не скаже нічого – вдова погиблого.
• Геть, – закричала Наталка і, вхопивши лопату, рушила до Микити. Данилко спросоння відкрив очі і виглянув із запічка.
• Мамо, що таке?
• Спи, спи, сину. Ще рано.
• Ага, з вами заснеш, – буркнув хлопчик, натягуючи на себе рядно і стару кожушину.

Микита вже давно вийшов, грукнувши спересердя сінешніми дверима, а Наталка все ще стояла посеред хати з лопатою в руках, забувши, що збиралась робити. Півдня молодиця не сміла на люди витикатися: їй здавалося, що всі все знають. Але мусила – то й пішла. І нічого. Все як завжди. Заспокоїлася потрохи. І що це вона справді? Микита не буде пашталакати: у нього жінка і двоє дітей. А Бог… Бог все бачить і знає, що Наталка не винна. Проклятий Цвіркун (так дражнили Микиту). Треба було скорше забути ту нічну пригоду та й жити своїм життям. Наталка спершу так і зробила, та… спочатку молодиця і не зважила на затримку. Не дуже й пам’ятала свої цикли – потреби такої не було. Та й вік вже підходив. “Може, минається” – подумала. Та не минулося. І коли Наталка це зрозуміла, то жахнулася. І було від чого. Чоловік загинув на фронті, все село знало, як Наталка за ним побивалася, і – на тобі! Четверта дитина… жалю не було б, якби і справді згрішила Наталка з кимось путнім із своєї вини…

• Господи, за що ти так тяжко караєш мене? Ти ж бачиш, ти ж знаєш: і дня не минає, щоб не плакала я за своїм Іваном, щоб не молилася за упокій його душі. За що, Господи?

І плакала гірко. І ніхто не міг її потішити. Та й кому про те мала казати? Само скаже. Кілька разів у вікно крадькома стукав Микита – видно, тверезий був. Не обізвалася. Ламала голову: що їй робити? Намірилася піти до бабки Козихи, кажуть, вона в таких випадках знає, що робити. І не могла. Що вона їй скаже? Так, мовляв, і так: я так побивалася за своїм чоловіком, що з горя завагітніла. Допоможи, бабо Козихо. Чи як? І потім знатиме ціле село… Ні, Наталка не піде. А село? Село і так знатиме. Ось ще трохи – і знатиме… І опускала голову, йдучи повз людей, наче завинила перед ними. А вона не завинила. І перед чоловіком своїм не завинила, і перед Богом. Цікаві молодички намагалися у Наталки якось що-небудь вивідати: і сяк, і так підходили, і добрими, і співчутливими прикидалися, а вона мовчить – анітелень… А якось дорогу їй заступив Микита:

• Що, Наталко, кращого знайшла? Я, значить, тобі не прийшовся? Не такий, значить? От би я хотів знати, з ким же ти злигалася.
• Відійди, бузувіре. Ні з ким я не злигалася.
• Ну, молодице, у святого Духа я не вірю.

Микита зло сміявся і не давав Наталці пройти.

• Ступися, лукавий чоловіче! Ще й смієшся? Щоб ти на кутні сміявся! Не займай мене!
• Що? Ти ще й сердишся? На мене? Я ж хотів по-доброму… І поміг би…

Наталка розвернулася і пішла у протилежний бік, аби лиш відчепився від неї її лютий ворог. Якби вона могла, то, певно, убила б його, а так… а так матиме від нього дитину. Як же вона зможе ту дитину пестити? Зможе. Що воно винне? Микита перебив її думки, бо наздогнав Наталку і вхопив її за плечі.

• Ні, почекай. Ти скажи, я хочу знати, кого це ти знайшла кращого за мене.

Наталка обернулася і з тої люті і від свого безсилля плюнула йому в лице. На таке Микита не сподівався і аж розгубився.

• Ти що, здуріла?
• Ступися. А як вже так дуже хочеш знати… це – твоє…
• Е, не треба. Не вішай на мене. Щоб з того одного разу, ще й так… і дитина? Це ти брешеш.
• Брехала твоя мати і тебе навчила! Облиш мене і не чіпляйся. Я ж тебе не займаю.

Прийшла додому, розпашіла і люта, мов вовчиця. Як їй тепер жити? Та жити мусила, бо діти…

Родила Наталка вдома. Тоді ще породіть до лікарні не брали. Роди приймала баба Козиха.

• Хлопчик! Жвавенький такий, нівроку. Хай здоровий росте.
• Син, – прошептала Наталка і заплакала.
• Чого плачеш, небого? – спитала стара. – Тобі тепер не можна, бо й воно плакатиме. Не плач. Добре, що здоровенький. Такий твій талан. Нічого, дасть Бог, виросте. І хай росте, бо стільки вже того люду на війні перебили, не при дитині згадуючи… хай росте. А як назвеш?
• Ще не знаю.
• Е, треба знати. І з хрестинами не тягни: хай дитина має свого ангела-хоронителя, то й буде ним опікуватися.

Наталка довго думала, як назвати свого четвертого сина, що прийшов у цей світ некликаним і небажаним. Спершу хотіла було назвати Іваном, та схаменулася: як можна! Таки ж гріх…

• От вийду на дорогу, кого першого з чоловіків зустріну, так і назву.

І першим зустрівся Наталці Кривий Петро.

• Добридень, – привітався лагідно. – Чи дужа?
• Та, Богу дякувати…
• Як сина назвеш?
• Петром і назву.
• А… чому Петром?
• Бо тебе першим зустріла.
• Та воно… ще хтось собі щось подумає…
• Чого б думати мав! Всі тебе знають, як облупленого, – в’їдливо кинула Наталка та й пішла геть. Всі справді знали Кривого Петра, що у нього дітей не було. Та й жінка його не раз плакала і тихцем скаржилася бабам на Петрове чоловіче безсилля: що є чоловік, що нема… І дивись, також боїться, аби хтось часом на нього не подумав. Цур тобі, пек!

І знову приходили на вивідки цікаві молодички. Нічого не вивідали: ще маленьке, що в ньому розбереш? Прийшов і Микита. Приніс гелетку муки, поставив на лавці:

• Новонародженому. Нехай галушки їсть та росте здоровий.
• Дякую, – крізь зуби процідила Наталка. Саме діти були в хаті. Що мала сказати?
• Ану, дай гляну, – просвітлено усміхнувся Микита.
• Не можна. Ще зурочиш. Ми ще у виводі не були.
• Що я відьмак який чи що?
• Гірший від відьмака. Ти – упир, не при дитині згадувати.
• Перестань, – відмахнувся Микита і ступив до колиски. Довго і прискіпливо дивився на дитину, а потім сказав:
• Знаєш… а може й моє. От чортова баба!
• Ну-ну мені! Біля колиски дурне молоти!
• Та я нічого… хлопчик. Гм! І ми чогось варті! Ще ого-го! Як той казав…

Вдома у Микити росли дві доньки. А він же так хотів сина. Та чи ж можна вірити тій клятій молодиці? Так ніби нічого такого про неї не чути. Та хіба ж вона признається? Запала клята баба Микиті в душу, ой, як запала. Ще коли дівкою була. Та вона Івана вибрала. А тепер-от…

Хлопці вже гайнули на двір. Микита сів на лавку і тихо, щоб не розбудити дитину сказав:

• Ну, чого ти дивишся на мене, як Ленін на буржуазію?
• Сказала ж: не мели дурне при дитині.
• Так я ж нічого.
• Слухай, Микито, іди собі. Не в’язни. І дай мені спокійно жити.

Микита виглядав дуже сумирно, навіть трохи було його жаль. Тільки не Наталці. Вона дивилася на нього з лютою ненавистю.

• Наталко, ну ти ж молодиця добра і тиха. Ну, звідки в тебе стільки злості? Ну, винен я, винен. То що ж мене тепер убити чи як?
• Повіриш, я б з радістю це зробила, якби тільки могла. І дітей жаль. Я тебе прощу, якщо в тебе лишилася ще крапля совісті, якщо не втопив ти її всю дорешти в самогонці, іди звідси. І більше не приходь. І не перестрівай мене на дорозі. А то, їй-Богу, в твою партію поскаржуся і розкажу все, як було.
• Ну-ну, не дурій. Я вже йду. Я хотів по-доброму.
• І муку свою забери.
• Ото вже, Наталко, ні. Що люди скажуть? Я її з колгоспу виписав. Ти заслужила. Та й діти. Так що тут все по закону. Ну, я пішов. Не гнівайся на мене.

 

Зима цього року видалася сніжна. Вже стільки того снігу намело. Старші люди казали, що такої зими давно не було. Наталка гримала на своїх хлопців:

• Сиділи б вже трохи в хаті. Чобіт на вас не настарчиш.

Та де там! Яка там хата, коли на дворі стільки снігу! І в подерті чоботи встелялися солом’яні устилки, ноги замотувалися онучами – і гайда на ковзанку. А ти, мамо, їсти вари, бо як набігаються твої соколики, то тільки за вухами тріщатиме. Зітхала. Петрик по хаті топає, з хлібом носиться. Люба дитина. Аж страшно подумати Наталці, як вона хотіла, щоб його не було. Вона ловить хлопчика і цілує. Той радісно сміється і бігає, бігає по хаті.

Наталці чутно, як хтось у сінях тупає ногами, обтрушуючи сніг з чобіт. Увійшла поштарка. Давно її не було в Наталчиній оселі. Бо хто їй пише?

• Тітко Наталко, Вам лист.

Взяла в руки – і сіла знесилено на лавку. Поштарка пішла, а Наталка не могла вдруге зняти лист до очей. Руки їй тремтіли. “Здалось, ну, звичайно, здалось”, – переконувала себе Наталка, аж доки таки не відкрила того листа. Відкрила – і скрикнула: почерк був Іванів, її чоловіка. Мати Божа, царице Небесна! Чи це вона вже з розуму сходить? Ні, не сходить… Читала…

“Добрий день, а може, вечір, дорога моя родино, жінко Наталко і сини мої, Данило, Кирило, і Григорій! В перших рядках свого листа повідомляю, що я живий…”

• Живий! Живий! – безтямно повторювала Наталка, аж Петрика перелякала, і він заплакав. Тицьнула йому коробочку від своїх окулярів – дитина забавилася.

“… що я живий і здоровий, хоч і знаходжуся зараз в госпіталі. Я тут вже давно, а як для мене, то здається, що цілу вічність. Не хотів Вам писати і думав, що не напишу вже ніколи, бо я тепер каліка. Я, Наталко, без обох ніг. Нас тут багато таких, що добровільно позбавили себе дому. А є й такі, від котрих жінки відказалися. Їм ще тяжче. Догляд тут добрий, гріх би мали скаржитися. Їсти дають і постіль чиста. Та додому, до своїх дуже хочеться. Я, Наталю, тебе не хочу неволити, не силую тебе, щоб ти мене, каліку такого, забрала собі на тяготу. А може, ти вже й заміж вийшла. “Похоронка” вже давно прийшла… я не виню тебе – війна. Ти молода, тобі треба жити. Та дуже мені хочеться побачити дітей. Привези мені їх, якщо можеш, подивлюся на них та й на тебе, моя горличко, – а тоді – хоч і вмерти. Пробач мені, що своїм листом порушив твій спокій. Передай мій низький поклін всім сусідам і знайомим, хто ще знає і пам’ятає мене. Ваш…”

Голосила Наталка – аж відлуння йшло. Поряд плакав наляканий Петрик – не зважала, не заспокоювала. Довго так в хаті стояв плач і лемент. Потім Наталка раптом стихла, заспокоїла дитину, встала, перехрестилася:

• Прости мені, Господи, що молилася я за Івана як за мертвого. Я не знала, що… Слава Тобі, Господи, що він живий… Допоможи мені, царице Небесна!

Витерла сльози, заховала лист за образ. Поки що вона про нього нікому нічого не скаже, бо хто знає, як Іван… вона поїде сама. Завтра поїде. Але ж треба щось зібрати: не поїде ж з голими руками, бо там же він не один. В хаті було поночі. Треба було світити світло та мудрувати хлопцям якусь вечерю.