Люба поверталася до Львова, спокійна, впевнена в собі. Вони знову їхали з
Галиною в купейному вагоні. Галина то плакала, то щебетала про свого Сержа, то
тішилася, то переживала, бо вона поїхала, а Серж зостався з тим коркодилем. Нарешті
Галина спитала:
– А ти чого мовчиш? Чому нічого не розповідаєш про свого… як його там?
– Його звати Олесь. Але він ще не мій. А розповідати я не люблю. Та й розповідати,
власне, нічого.
– А твій Олесь хоч раз повів тебе в ресторан чи бар?
– Ні.
– От жмот!
– Я не люблю ходити в такі місця.
– Ну так. Ти ж у нас черниця. Але куди ж ви, черничко, увесь час ховалися з вашим
кавалером, що вас ніхто й не бачив? Вже Серж так хотів побачити, а так і не вдалося.
– А яке діло Сержу до нас?
– Ну просто. Розумієш, його трохи заїло, що ти його бортанула.
– Ну й мова у тебе, скажу тобі! І зовсім я його не “бортанула”. Просто він мені
не довподоби. Не в моєму стилі. Розумієш? Але зараз це вже не має ніякого значення.
– Той твій Олесь обіцяв тобі писати, дзвонити?
– Я сказала, щоб почекав до весни.
– До весни? До якої весни?
– До наступної.
– Навіщо?
– Щоб переконатися, що…
– Ото дурна! Та якщо він гарний, то котра-небудь дівчина на нього око покладе і –
ищи, свищи, як кажуть росіяни.
– Що ж, то так і буде.
– Ну ні! Я не така дурна! Якщо я буду знати, що я вагітна, відразу даю Сержу телеграму,
він приїжджає – і ми розписуємось. А якщо ні, то ще трішки почекаємо, доки Серж
владнає всі свої справи. Не до весни, звичайно.
– Ну, у кожного складається по-своєму.
Вдома помітили переміну в Любиному настрої. Батьки були раді. Сподівалися
на те – так і вийшло. Потай чекали, що прийде лист або хтось телефонуватиме. Але
листів не було і до телефону Люба не кидалася. Батьки нічого не могли зрозуміти, але
питати ні про що не хотіли. Однак донька була жвава, життєрадісна, посміхалася, вся
аж світилася, немов була у леті, немов силоміць стримувала себе, щоб не відірватися
від землі.
– Що б це мало означати? – дивувалася мати.
– Нехай означає, що хоче, аби їй добре було, – замріяно сказав батько.
Минав час, але веселковий настрій у Люби не зникав. Хоч інколи їй все-таки
робилося сумно. Тоді картала себе: сама собі муки додала. І навіщо вона все це
придумала? “Почекай до весни!” Які дурниці! А якщо Олесь її забуде? І сумно,
і лячно робилося дівчині від тих думок.
Якось у місті несподівано зустріла Галину. Відколи вони приїхали, дівчина
Любі не дзвонила: напевно, загубила номер телефону. Люба собі з того не смутилася.
Галина з усіма своїми проблемами була їй просто неприємна. Дівчата були такі різні.
Але, зустрівши Галину отак випадково в місті, Люба навіть зраділа, бо це їй знову
нагадало море і Олеся. Дівчата зупинилися, а потім присіли в скверику.
– Ой, Любко, як добре, що я тебе зустріла. Розумієш, я загубила твій телефон.
– Ти ще не замужем? – спитала Люба, аби щось спитати, і кинула оком на Галині руки:
чи нема обручки. Обручки не було. Люба розуміла, що запитання дурне, але вже запитала – то що тепер?
– Що ти! Той Серж виявився таким негідником. Коли з”ясувалося, що я таки вагітна,
я, як ми і домовилися, дала йому телеграму: “Негайно приїжджай”. І що ти думаєш?
Він набрехав, надурив мене, як малолєтку – дав не свою адресу. Телеграма повернулася,
бо “Тут такий не проживає”. Я набралася нахабства і подзвонила в санаторій. І ти знаєш,
що мені сказали? З таким прізвищем у них відпочиваючих не було. Уявляєш, який
негідник? Дав чуже прізвище!
– Це ще кращий варіант, – сказала Люба. – Він міг дати прізвище когось з відпочиваючих.
Це було б ще гірше.
– Я таке пережила, таке пережила!
– Але вже все владнала?
– Так, звичайно. Своїм – ні слова. Але дівчатам мусила сказати. Була у скруті, грошей
не мала і ще як на лихо загубила твій телефон. Уявляєш, як я натерпілася?
– На другий раз не будь така довірлива. У нього ж на лобі було написано, що він – пройдисвіт.
– А чому ж ти мене не попередила? Я ж така ще недосвідчена.
– Я не попередила? Я тільки те й робила, що застерігала тебе. А пригадай-но, із-за чого
ми розселилися.
– А, так. Я й забула. Але, знаєш, це ти мала стати його жертвою. Він цілив у тебе.
– Цілив у мене, а попав у тебе. Нічого собі! Мене такі жевжики ніколи не цікавили.
– А як твій Олесь? Дзвонив? Приїжджав?
– Ні. Я ж йому сказала, аби почекав до весни.
– Ет, він вже, мабуть, і думати забув.
– Може бути й таке. Хоча чомусь я йому вірю.
– А-а, всі ми їм віримо. Так що ми з тобою, голубонько, однаково нещасні. А в тебе все
гаразд? Ти не завагітніла?
Люба спалахнула.
– Галю, може ти й не повіриш, але у нас нічого такого не було.
– Всі так кажуть, коли пронесе. А я не вірю, щоб бути з хлопцем наодинці і – нічого.
Не вірю.
– Як собі хочеш.
– Тоді він або тюхтій, або імпотент.
– Він просто порядний хлопець.
– А такі бувають?
– Іноді трапляються. Просто ми з тобою дуже різні і наші хлопці – також.
– Ти хочеш сказати, що ти – порядна, а я – ні?
– Ні, я зовсім не те хотіла сказати, але…
– Хотіла б я знати, як твій порядний хлопець поведе себе далі.
– Як захоче. Як йому його серце підкаже.
Вони попрощалися. Як кажуть в таких випадках: зустрілися без радості, а
розійшлися без печалі.