Зима в цьому році залягла якось відразу і міцно. Сніг випав глибокий. Я дививилася з вікна на безмежну білість снігів і мені здавалося, що такої білої і чистої зими
я ще зроду не бачила. Тітка Текля боялася, щоб я йшла навіть по воду.
– Ще впадеш, крий Боже. Краще я сама.
А увечері ми обидві сідали біля столу, тітка Текля зі скрині діставала якусь
тканину і починалося дійство. Ми розстеляли ту тканину на столі, тітка Текля
прикидала, що з неї можна зробити, і ми починали краяти і шити. Шили пелюшки,
сорочечки, чепчики, всяку всячину. Я дивувалася: і звідки тітка Текля знає все те
шиття, коли у неї своїх дітей не було? Але я про те в неї не питала. Дивно, та я сама
вже поринала в ту роботу і все частіше задумувалася: хто ж там в мені? Дівчинка чи
хлопчик?.. Потім ми вишивали на сорочечках і каптурцях якісь квіточки, а тітонька
тим часом казала:
– Треба, щоб у нас все було готове. А то потім де взяти? В городі по магазинах є того
всього, хоч гать гати. Але там дорого. Та й краще, коли мати сама своїй дитинці все
зробить. Це – як оберіг.
– Невже Ви, тітусю, не знаєте, хто в мене буде? Маєте ж Ви знати.
Тітка Текля сміється:
– Не будь така цікава. От буде, тоді й знатимеш. – Зітхнула. – Що Бог дасть, дитино. Не
треба заглядати у Божі таємниці.
Минуло Різдво з кутею і колядою. І посівальники вже засіяли щастям-здоров’ям,
вітаючи всіх з Новим роком. Вже й воду освятили, вже все, здається, у нас було пошите
і поскладане, а я все ще ходила та чекала. Аж…
І народилася у мене дівчинка. В ті часи породілі вдома народжували. Тоді по селах ще не було ні лікарів, ні лікарень. Приймали знаючі бабки. Везти до району? Хто
повезе по таких снігах? Доки доїдеш… Тітка Текля нікого кликати не стала.
– Довірся мені, доцю. Я все зроблю, як треба.
Тітка Текля сама і дитину прийняла, і коло мене чаклувала. Сама рум’янок варила,
сама купіль готувала.
– Ти лежи, тобі ще не можна. Я сама.
А коли вперше мені дитину до грудей приклала, мене раптом охопила така ніжність,
що я ледь не заплакала: Господи, яке ж воно крихітне. А потім пройняв мене жах, аж
кров у жилах захолола: а я ж хотіла, щоб його не було! Господи, прости мені, грішній!
Тітка Текля, наче зчитувала мої думки.
– Нічого. Тепер все буде добре. Дівчинка міцненька, здоровенька, Богу дякувати. Як
назвати хочеш? Дитинка має знати своє ім’я.
– Хіба вона вже щось може знати?
– Авжеж. Та й ангел-хоронитель має готуватися прийняти її під свою опіку. Охрестимо і стане він біля неї на сторожі. Так що думай про ім”я.
– Надія, – майже пошепки сказала я.
– Надія, Надійка… Це гарне ім”я. Нехай здорова росте.
Я чекала, що прийде мати. Невже її серце до сих пір не зм”якло? Невже вона й
досі не простила? Не простила, бо не прийшла.
Зате прийшла Ярина. Вона впустила в хату клубок холоду, доки проходила в двері з
багатьма пакунками. Тітка Текля замахала на неї руками.
– Скорше зачиняй двері, бо холод до хати йде. Спершу загрійся, а потім вже підходь до
них.
– Ой, яка вона гарнюсінька, – защебетала Ярина.
Та тітка Текля її зупинила:
– Ти що! Не можна! Не можна так казати. От що то молоде! Подивися вгору, потім
сплюнь: тьху, яке погане!
– Хіба ж так можна казати на таку крихітку?
– Ти роби, що велять.
І Ярина мусила все зробити, як вимагала тітка Текля.
– Я не вріклива, тітко Текле. Коли я приймаю від квочки курчат, то всі виховаються, ні
одне не пропаде.
– Це тобі не курча.
– Я розумію.
– І можеш мене тепер називати бабою. Я вже маю онучатко. Тепер я вже справжня баба.
Всі посміхалися. І я також. Хіба ж я могла смутитися серед тих добрих людей? А
Ярина щебетала, наче тая ластівка.
– Ой, Дарино, всі дівчата до тебе хотіли прийти. А моя мама сказала, що не можна, бо
холоду до хати нанесуть. Ото мене й вирядили. Ось дивися.
І вона почала розгортати пакунки. А там… чого тільки не було: і калачі, і цукор, і мило,
і привезені з міста дитячі одяганки.
– Боже мій, як ти все це несла? Тут же цілий віз!
– Признаюся тобі. Микола Качуришин на санчатах під хату підвіз. А сам завстидався
та й утік.
Засміялися. Тітка Текля поналивала обом запашного напою.
– І з чого Ви, тітко…
– Бабо… баба я. Розумієш?
– І з чого Ви, бабо, таку смакоту варите?
– Е-е, дочко, то ціла наука. На нашій землі всяке зілля росте, тільки треба його знати.
Треба знати, коли яке зілля збирати, як його зберігати, як його і варити. А все це –
здоров”я. Не мала я кому свою науку передати. Тепер-от є Дарина. У неї б це вийшло.
Та я вже не встигну.
– Та що Ви таке кажете! – ми обидві в один голос.
– Так, так, відчуваю, що не встигну. Та зараз не про те. Зараз радіти треба: дитина
народилася.
Надійка спала. В хаті панувало тепло, спокій і, здавалося, що тут ніколи не
було ніяких гризот. Бо таки й не було. А що було, забулося, наче то йшлося про когось
іншого, а не про мене. Та чи ж таки забулося?..
А Яринка крутилася на стільці, ніяковіла, наче хотіла щось сказати, та
не знала як. Щаслива і умиротворена, я того й не помічала. А Яринка ніяк не хотіла
руйнувати мій тихий рай, але таки не витримала.
– Вже й не знаю, Дарино, чи тобі казати… Та однак від когось знатимеш. То вже
краще від мене…
– Що там?
Я аж привстала з подушок.
– Тільки ти не хвилюйся. Тобі не можна. Але мушу сказати… Василь жениться.
Шпигнуло в серце. Тітка Текля напустилася на Ярину:
– Якби знала, що ти з такою звісткою, була б тебе не пустила. Хіба можна їй зараз
таке? Ще молоко пропаде.
Ярина спаленіла і опустила очі.
– Я думала…
– Якби ти думала, то не пашталакала б чого не слід.
– Не треба, тітусю, – обізвалася я. – Я вже перехворіла. Це добре, що Яринка… Бо якби
хтось чужий, тоді… А так я вже буду готова. Все добре… І на кому ж він жениться?
– Така Марія з хутора. Ти її, либонь, не знаєш. Вона в село щось не дуже вчащала. Десь
трохи в місті вчилася, а потім покинула те вчення та й сидить у батька на хуторі. Ні
краси, ні розуму. Зате батько багатий.
На диво я була спокійна. Сльози тиснулися, та я їх тамувала. Все так і мало бути. А в
мене є Надійка. Вона спить, вона ще зовсім маленька, і я мушу для неї жити.
– Ти мовчиш? Тобі зле? – затурбувалася Ярина.
– Ні. Я думаю… Що ж, нехай йому щастить. Коли весілля?
– В неділю. Дружбів мусив брати тамтешніх, хуторянських, бо з наших хлопців ніхто не
не хотів іти.
– Нехай йому таланить.
А тітка Текля все дивилася та й дивилася на мене, намагаючись збагнути, як я прийняла
ту звістку.
Під весну тітка Текля щось занедужала. Схудла, мало що й їла. Сама собі трави
варила.
– Тітусю, – просила я, – то може ж таки до лікарів вдатися? Вже просохли дороги. Я
попрошу Миколу Качуришиного, то він Вас завезе.
– Ой, дочко, що ті лікарі знають? Якщо я вже сама собі не допоможу, то ніхто мені не
допоможе. Тоді вже треба вмирати.
– Навіщо Ви так?
– Не хочеться, звісно, але якщо треба… Ніхто в нас про те не питає. Та й вік прожила
чималенький. Вже от на Петра і Павла вісімдесят виповниться.
– А я б не сказала.
– Та й я б не сказала, якби хто питав, – засміялася тітка Текля. – Та, кажи чи не кажи, а
роки своє беруть.
Влітку тітці Теклі стало вже зовсім зле, та про лікарів вона і слухати нічого не
хотіла.
– Жаль мені, що не побачу вже я, як моє онучатко ніжками світ мірятиме.
– Не кажіть так. Що я без Вас робитиму?
– Тепер з тобою все буде гаразд. Тільки менше дослухайся до людського поговору.
Люди – як люди: що вітер несе, те й вони підхоплюють. А зараз, Даринко, ось що я
тебе попрошу: біжи та поклич тітку Танасиху і дядька Семена.
Це були наші сусіди. Люди статечні, ще не старі, але вже й не молоді. Тітка Танасиха
жила справа від нас, а хата дядька Семена стояла за нашим городом. Вони й не здивувалися, що їх було кликано, а відразу й прийшли. Тітка Текля лежала, худа і бліда,
і важко дихала. Біля неї стояв кухоль з якоюсь настоянкою, але те їй, видно, вже
не допомагало.
– Добридень, сусідко, – привіталися, увійшовши.
– Вам не легше? То, може, й справді по лікаря послати?
– Е, люди добрі, від смерті ліку нема.
Тітка Текля відпила з кухля і продовжувала:
– Доки людина живе, то про смерть не хоче думати, а вона, клята, думай про неї чи не
думай, приходить та й…
– Що Ви, Бог з Вами!
– Не перебивайте мене… Я вже чую її холод у себе за плечима. Доки здоровша була, до
натаруса не пішла. А тепер-от хочу вас просити, щоб, на випадок чого, були моїми
свідками. Хату і все, що в хаті, залишаю я дочці своїй Дарині та онучці Надії. Не хороми у мене, та все ж на голову не капає, та у скрині не порожньо. Захистіть їх перед
людьми, а я вже захищатиму перед Богом, якщо він допустить мене до себе.
– Та ми її скривдити не дамо, – казав дядько Семен.
– Вона ж, як сирота, хоча й при живій матері, – зітхнула тітка Танасиха.
Я плакала і цілувала холодні, але ще живі руки тітки Теклі.
– Не плач, доцю, – і вона погладила мою косу. – А ви, сусіди, якщо скривдила вас коли,
простіть мені.
– Хай Бог прощає. І ти нас прости, – в один голос мовили дядько Семен і тітка Танасиха. Це був цілий ритуал. Я сходила слізьми. Добре, що дитина спала.
Тітка Текля втомилася. Вона подякувала сусідам і закрила очі – заснула. Ми тихенько розійшлися. А через два дні, вранці, тітка Текля померла. Відійшла тихо, наче
не хотіла нікого тривожити.
Поховали тітку Теклю – і я залишилася зовсім одна. Ні, не одна: у мене була моя
донечка, моя Надія, моє тихе щастя. От коли мені пригодилася мамина наука: і город, і господарка, – все на мені. А ще ж дитина. Іноді, як шалена, я починала цілувати свою
Надійку. Цілувала і плакала. Добре, що воно ще нічого не розуміло.
– Господи, а її могло ж і не бути. І мене могло не бути, якби не тітка Текля. Я зітхала
і молилася за упокій душі тітки, тобто баби, Теклі.
Снилася мені. Наче жива-живісінька. Каже нібито:
– Даринко, доню, завтра наніч прикрий огірки, бо приморозок буде. Щоб не пропали.
Встала вранці та й думаю: „Чи ж то правда, що приморозок буде?”
Та й таки огірки прикрила. А виявилось – правда.
„От, – думаю, – не забула за нас бабуся Текля. Вона і там про нас думає”.
Та й перехрестилася.
Зайшов якось Микола. Я не мало здивувалася з таких відвідин.
А він, трішки ніби присоромлений, був заклопотаний, що лиш присів на крайчик
стільця, ніби в якусь хвилю мав зірватися та й бігти вже. Протягнув мені велику гарну
ляльку.
– На, це для Надійки.
Я засміялася:
– Вона ще маленька для такої ляльки.
– Нічого, виросте… А ти, Дарино, ось що… Може, допомогти щось треба. Ну, з кіньми
чи так… То ти скажи. Я… – і зашарівся-зашарівся, – я допоможу. Ти тільки мені
скажи.
А сам зорив та й зорив, як я вештаюсь по хаті.
– Дякую тобі. Добре. Коли що, то я скажу. Дякую.
Та й пішов. Того дня я вперше по довгім часі глянула на себе в дзеркало. Глянула – і
засміялася.
– Так… нічого молодичка, – сказала сама до себе та й засоромилась: ще й року не
пройшло від смерті баби Теклі.
Надійка вже ходила, щось пробувала говорити. Вона дзвіночком дзвеніла і в хаті,
і в городчику, а то стежечкою бігла собі прямісінько до хати дядька Семена.
– Ти куди? – ловила я її майже під сусідською хатою. Дядько Семен посміхався:
– Здорова була, дівко! А ти, Дарино, чого не пускаєш дочку сусідів відвідати?
– Така похатниця, що спасу нема.
Та й завертала втікачку додому, лякаючи то вовками, то циганами, аби без мами нікуди
не важилася йти.
Забігла Яринка. Весела, балакуча, вся в роботі та й клопотах: заміж наосінь збиралася. Якби все не так склалося у мене, то певно була б я Яринці за дружку. А так…
Пропало моє дружкування.
А то якось прийшла Ярина принишкла і наче знічена.
– Ти що, Яринко? У тебе щось трапилося? – стурбувалася я.
– Ні…
Побавилася з Надійкою, а вже потім сказала:
– Знаєш… мати твоя заходила.
– І що?
– Сказала, що, якби ти попросилася, то вона б тебе прийняла. А… ти вже вибач, але
вона так сказала… А байстрюка, каже, можна у дєтдом здати. Я, каже, вже питала. І
для таких маленьких також є дєтдом.
– Яка страшна жінка, – жахнулася я і поцілувала свою Надійку, а вона засміялася.
– І це моя мати!..
– То що їй сказати? – знічено спитала Яринка.
– А-а, нічого не кажи.
– А як питатиме?
– Скажеш, що я на твої слова нічого не відповіла.