Після сніданку Люба відразу ж подалася до своєї альтани. Назустріч їй піднявся

усміхнений Олесь. Він чекав на неї, і був явно схвильований. Дівчина заясніла, засяяла

вся – і їхні усмішки зустрілися.

– Пішли? – спитав Олесь.

– А це далеко?

– Ну…

– То ходімо.

І вони пішли. Дійшли до моря, пороззувалися і пройшли по воді попри берег. Далі вже

сіріла скеля.

– Сюди, – сказав Олесь. Підйом був стрімкий, але не настільки, щоб Люба не могла його

здолати. Зі скелі суцільною стіною звисав дикий плющ. Олесь розгорнув плющ – і Люба

від захоплення тихенько скрикнула. За завісою з плюща був великий грот. Вони увійшли.

– Яка розкіш, – сказала дівчина. На імпровізованому кам”яному столі стояла пляшка

солодкої води, а поряд у пластиковій пляшці, з якої був зрізаний верх, стояли троянди.

– Ой, – не переставала дивуватися Люба. Вона так і продовжувала стояти посеред того

Олесевого царства. А Олесь тим часом розгортав плющ, роблячи маленьке віконце, аби

сонце проникало до них, освітлюючи їхню яскиню. Від променів сонця стіни грота

заясніли, заблищали, наче вони були з чистих діамантів.

– Та це ж казка! Як ти її знайшов?

Люба й не помітила, як перейшла на “ти”, і це вийшло якось само по собі, природно і

гармонійно.

– Ну… хто шукає, той знаходить.

– А ще думаю: як цього дива не знайшов ніхто досі? Адже це ось тут, зовсім близько

від людей.

– Бо люди не туди дивляться. Глянь, я прихопив для тебе збірочку поезій Миколи

Вінграновського. Це тобі має сподобатися.

Вони читали, розмовляли, розповідали одне одному про себе, про свої міркування,

всякі кумедні історії, і їм здавалося, що вони знайомі вже дуже давно. Світило сонце,

плюскотіло море, долинала музика і людські голоси.

– Знаєш, Любо, мені лячно навіть взяти тебе за руку, аби тебе якось ненароком  не образити, не скривдити. Ти якась… ти зовсім не така, як всі.

– І ти не такий.

– От ми й обоє ” не такі” зібралися.

– Але незабаром нам треба буде роз”їхатися.

– Як? А-а, так. Закінчуються путівки. Послухай, Любо… а тобі не страшно подумати,

що ми можемо більше ніколи не зустрітися?

– Страшно.

– Але ж можна і не роз”їжджатися.

– Як це?

– Дуже просто. Як це роблять ті, що одружуються.

Сонце пронизувало їх зачарований замок, хлюпотіло море, кричали чайки, звідкілясь

долинала музика.

– Чому ти мовчиш? – запитав Олесь.

– Мені здається, про таке говорити ще рано.

– Чому рано? Мені здається, що ми знайомі вже сто років. А може ми з тобою були

знайомі ще в минулому нашому житті?

Люба усміхнено глянула на хлопця.

– Ти в таке віриш?

– А чому б і ні? Мені інколи здається, що я це вже колись переживав. І що грот цей

я колись вже бачив. Може й тому я його так легко знайшов?

– Але ж це вірування не християнське.

– То й що? А ти впевнена, що ми все ще християни?

– А хіба ні?

– Думаю, що ні. Ми віримо у рік Дракона, Змії чи ще там кого, читаємо гороскопи,

ходимо до екстрасенсів. Я вже не кажу про ті пакості, що декотрі роблять, навіть

не згадуючи про християнські заповіді.

Час летів непомітно. Майже одночасно обоє глянули на годинники і засміялися.

– Ходімо, – сказав Олесь, – якщо ми не хочемо залишитися без обіду.

– Якщо чесно, то звідси не хочеться йти.

– Наступного разу я спробую передбачити і такий варіант. Тоді треба запастися провіантом.

Вони вийшли, замаскували диким плющем своє “віконечко” і тим самим шляхом

повернулися до санаторію.

 

 

– Де ти була? – кинулася до Люби Галина. – Ми з Сержем тебе з самого ранку шукали.

– А навіщо я вам була потрібна? Удвох же краще, ніж утрьох. Терпіти такого не можу.

Почуваєш себе ідіоткою. Або вже великий гурт – тоді нормально. Або удвох.

– А ти була у великому гурті? – єхидно спитала Галина.

– Ні, я була удвох.

– Любка, познайом.

– Ні, тоді це вже знову буде утрьох.

– Ховаєш? Це не чесно.  Я свого Сержа відразу тобі показала.

– А він знову твій? Вітаю. Я рада.

Галина опустила очі.

 

 

Тепер Люба цілими днями була з Олесем. Вони зустрічалися вранці і бродили

сливе не цілий день. Олесь знав багато цікавих місць і щедро ділився тим скарбом з

дівчиною, знаходячи в її душі щирий відгук, а на личку не менш щире здивування.

Відпочивати від спеки вони завжди йшли у свій грот за плющеву завісу, і завжди

зітхали з полегкістю, що його й досі ніхто не відкрив.

Але все колись закінчується, і перебування в санаторії за путівкою – також.

Сумно добігав їхній останній день. Востаннє зайшли вони в свій грот. Завтра буде вже

не до того. Завтра Олесь вже їде, а Люба залишається ще на один день.

– Ти ще завтра зможеш прийти сюди, – сумно сказав Олесь.

– Ні, я не прийду. Без тебе тут буде зовсім сумно.

– Що ж ми будемо, дівчино, з тобою робити? Отак роз”їдемось – і все? Адже природа

дарує такі зустрічі, напевно, раз на сто років. А може й на тисячу. А якщо людина не

змогла чи не схотіла скористатися з такого дарунку, то це вже її особиста справа. То

як же ми?..  Ти мовчиш, Любо?

– Бо я не знаю, що тобі сказати.

– Скажи хоча б, що ти хочеш, аби я їхав.

– Я й справді не хочу, щоб ти їхав. Та що з того? Ти ж однак поїдеш.

– Бо мушу. Але тут є одна втішна обставина.

– Яка?

– Івано-Франківськ не так уже й далеко від Львова. Я приїду у Львів – і ти покажеш мені

всі свої потайні місцини.

– У мене у Львові немає ніяких таємниць.

– Чому так? Адже Львів – прекрасне і цікаве старовинне місто. Там мають бути потайні

куточки чи алейки.

– Може й є, але я їх не знаю. Я, Олесю, вдома, щоб ти знав, зовсім нікуди не ходжу.

– Дивно. Ти не схожа на відлюдницю. А з друзями?

– У мене немає друзів.

– Дивно, дуже дивно. Певно, я, дівчино, не все ще про тебе знаю. Не все ще ти мені

про себе розказала.

– Не все.

– Так… я не хочу лізти в душу, але… у тебе була якась драма?

– Не драма, Олесю, а трагедія. Та це тобі не треба. Якщо буде колись така потреба,

то я розкажу.

– Я смію надіятися, що ти дасиш мені свою адресу і телефон?

– Так, звичайно. Але…

– Але? Хіба ще можуть бути якісь перешкоди навіть у тому, щоб дати свою адресу?

А я й не подумав… А може, у тебе є хтось?

– Ні, Олесю, ні. Нікого в мене нема. Я дам тобі і адресу, і телефон, але я б хотіла, аби

ми з тобою переконалися, що ми обоє хочемо тієї зустрічі. А тому…  почекай,

Олесю, до весни.

– До весни? Як це? Адже зараз літо!

– То й що! А ти однак почекай до весни.

– Цебто… чекати до кінця літа, осінь, зиму – аж до весни?..

– Саме так.

– Вибач, Любо, але це якісь причуди. Навіщо самим у себе красти майже рік?

– Щоб пересвідчитися, що…

– Я й так знаю, що я люблю тебе, бо таких дівчат більше нема на світі. Їх просто таких не буває. Навіщо мені чекати до весни?

Вимовлені так зопалу слова, певно, були несподіванкою навіть для самого Олеся,

заставили обох почервоніти.

– Розумієш, Олесю, тут, біля моря, під тим палючим сонцем, почуття видаються мені

якимись несправжніми.

– Ти сумніваєшся в мені чи в собі?

– Ні, Олесю, не те, зовсім не те… я просто хочу, щоб почуття пройшли через будні.

Тільки тоді вони…

– Знаєш, Любо, ти і справді не така, як усі.

– Це добре чи зле?

– Не знаю. Але я зовсім не хочу так довго чекати.

– Доведеться. Така моя умова.

– Ну, якщо ти наполягаєш, тоді…  але ж це безглуздя. Нам треба хоч зрідка бачитися.

– Значить, ти не впевнений в собі.

– Я впевнений. Я буду, як дурень, чекати до весни, а ти візьмеш за цей час та й вийдеш

заміж. Чекай, Олесю, тоді аж до весни.

– Не вийду я заміж.

– Ну, ти як собі хочеш, але я все ж інколи буду тобі дзвонити. І зовсім не обіцяю, що

не приїду до Львова, не дочекавшись весни.

– Ну…

Вони попрощалися наступного дня. Олесь поїхав. Як заклинання, вимовлялися останні слова:

– Почекай до весни.