Не минулося. Спершу Олена ще сумнівалася. Почекала ще. Так. Більше сумнівів бути

не могло. Олена вагітна.

– Так по-дурному, – шептала. – Безглуздя яке! Що ж робити?

І мліло серце, паленіло лице. Що вона вдома скаже? Що скаже? Не так просто було Олену вивести з рівноваги, але тепер вона була у справжній паніці. Їй ні з ким було навіть

просто порадитися. Зареклася після того вечора йти до Зойки, але мусила йти. Бо до кого

ще? Більше ні до кого… Мусить.

Зойка зустріла її, наче нічого не сталося. Вона довго не могла второпати Оленчиного

переляку, а коли нарешті до неї дійшло, голосно розреготалася.

– Ото знайшла за що журитися. Я свою невинність втратила ще в одинадцять років, у піонерському таборі, з піонервожатим. І, як бачиш, живу. І живу непогано. Так навіть краще: ніяких перепон. Хто ж знав, що ти і досі ще така дурна?

– Я не думала, що ти така…  І Зенка мені підсунула…  свинуватого.

– Ну, моя мила…  Хто ж тебе просив стільки пити?  Кожна дівчина сама за себе вирішує,

з ким їй спати, а з ким ні. А Зенко – класний хлопець. Я з ним і сама не проти. Та я не в його стилі. А від тебе він у захваті. Між іншим, він за тебе питався.

– Питався? – Оленка на мить ожила.

– Питався, чи ти б не хотіла ще з ним зустрітися. Могли б у мене, могли ще кудись піти.

– А ти не могла б сказати йому, що я вагітна?

– Ну, люба, на такі речі Зенко не клює.

– Але ж я справді вагітна.

– Так… це халепа. Але Зенко на тобі не жениться.

– Не жениться? Звідки ти знаєш?

– Та я вже знаю. Він казав, що шукає наречену „упаковану”.

– Як це „упаковану”?

– Щоб машина була, бабки, фазенда і таке інше.

– Так…   Але ти скажу йому. Чуєш? Скажи.

– Та я скажу. Але толку з того.

– Що ж мені робити, Зойко? Мене ж вдома заб’ють.

– Всіх за таке не гладять. Як на мене…  у тебе два виходи: робити аборт або терміново когось заарканити, скоренько з ним переспати і щоб він женився.

– Аборт!  Але ж сором який!

– Ну, моя люба, без сорому тут не обійтися. Аборт – сором, родити – сором, а як когось

заарканиш, а потім він дорахується, то, думаєш, не соромно буде? Ще й гляди, аби по шиї

потім не надавав. Так що вибирай. А на Зенка не розраховуй: він не такий.

– Аборт…  Але ж то грошей скільки треба.

– Авжеж, що треба. То ж підпільно.

– Але ж у мене нема.

– Позичити, звичайно, десь можна. Але як ти потім віддасиш?

– Не знаю. Нам зарплату, сама знаєш, все більше трудоднями платять.

– От бачиш.

Пішла Олена від Зойки з гірким серцем. Попленталася додому. Це було її перше справжнє горе, і вона не знала, що мала з ним робити.

На роботі побачила Тараса.

„А він не такий вже й поганий, – подумала, – і набагато кращий від того нероби Зенка, того…”

І їй забракло слів. А ще подумала:

„Мусиш, Олено, перейти і через те, якщо вже так у тебе склалося”.

– Ти наче сумна якась, – сказав Тарас. – Нічого не сталося?

Олена вдавано зітхнула.

– Спробуй тут не бути сумною, коли всякі  Карасики більше звертають увагу на телят, ніж

на тебе.

І посміхнулася. Ну вже та зеленоока посмішка! Вона, не цілячись, влучала в самісіньке серце.

– Що там сьогодні у нашому клубі? – запитала.

– Якийсь індійський фільм. Може підемо?

– Може підемо, – проспівала Оленка. – Якщо встигнемо. Ще он скільки роботи.

– Я допоможу тобі, – кинувся Тарас. – Ми удвох скоренько.

А сам наче молився, щиро і благально:

„Лиш би не передумала, лиш би…”

Та Оленка не передумала. Вона не мала права передумувати. Тепер вона йшла до своєї

мети, використовуючи всі свої дівочі чари, всю свою принаду, все жіноче вміння, що,

приспане, визрівало десь на дні зелених очей чи у потаємних куточках серця.

Три місяці вагітності – це вам не що!… Незабаром Олена мусить добре маскувати свого живота, що ростиме і ростиме. Але маскуй чи не маскуй, колись-таки все відриється, проявиться. Що тоді? Тарас же не дурень…  А-а, потім якось буде. До того часу Олена вже має бути замужем. Мусить! Але найперше треба якось з Тарасом… Конче

треба. Але ж як? Він такий не сміливий. І як дивиться на неї! Наче молиться!..  Бідний хлопець. Він же нічого не знає…

„Тільки куди ж з ним піти, щоб?.. Нема куди. Може до Зойки? Ні, до Зойки не можна…

А чому, власне, не можна? Нехай  знає той вепр… А чи  треба йому те знати?..”

– Оленко,  ти знову про щось задумалася. Що там у тебе? Може, я чим допоміг би?

– Та це я так, нічого. Вдома трохи проблем. Знаєш, у нас сім’я велика, то всякі проблеми.

– То правда. Ми удвох з матір’ю, та й то… Я навіть собі не уявляю, як це, коли стільки дітей. Це ж кожного нагодуй, одягни.

Отак розмовляючи, Тарас з Оленкою переробили всю свою роботу, впоралися раніше

та й гайнули до клубу. Кіно було, як всі індійські фільми, розраховане на масового глядача. Страждання, горе, переживання, сльози, а потім щасливий, солодкий, аж нудкий кінець. Напротязі всіх своїх страждань героїня не забувала увесь час міняти сукні, бути

ефектною і прекрасною. Вона навіть плакала ефектно. А найголовніше все-таки щасливий

кінець. Глядачі полегшено зітхають і розходяться.

– Ну, як тобі? – спитав Тарас. Олена засміялася.

– В житті так не буває.

– Чому? А може буває. Ну, не в нас, а за кордоном.

„Який він ще наївний. Зовсім хлопчик…” – подумала Олена.

 

 

Олена сама провокувала Тараса на близькість, але робила це непомітно, делікатно. І

сталося. Все дуже просто. Вони з Тарасиком на вихідний пішли у ліс. Нарешті…

„Тепер треба буде вичекати ще з місяць і…  Скільки ж я ще зможу скривати? Не дурень

же Тарас… А може, все йому чесно розповісти? І що тоді? А як відкинеться?..  Ні-ні, того робити не можна. Нізащо!”

 

Все йшло добре. Вони з Тарасом зустрічалися. Він любив її до нестями. А вона?..

Іноді Оленці здавалося, що вона його також любить. Здавалося…

– Ні, він хороший, – умовляла себе Оленка, а перед очима бачила Зенка. Вона ладна була

плювати в той виринаючий образ, бити його, топтати ногами. Але він таки був, існував,

не дивлячись на всю Оленчину зненависть.

 

 

Дійшло і до весілля. Вдома не заперечували. Спробували б! А чого ж і заперечувати?

Один син у матері, хата добра, нова, хлопець, як видно, працьовитий. Нехай іде дівчина.

Кого ж їй ще чекати?

Відшуміло весілля, відгуло. Молоді були гарні, як намальовані. Олені все ще вдавалося маскуватися. Тільки свекрівка помітила. Помітила та й посміхнулася: молоді тепер поспішають. Що ж, в добрий час!..