Минали роки зі своїми веснами та літами, осенями та зимами. Над Настиною хатою

шуміли вітри, гриміли грози, пропливали дні, місяці і роки. Ріс Михайлик, гарний та розумний. І навчала його Настя молитися Богу, бачити красу і бути добрим до квітки,

пташини і людини. Вже перестали дивуватися, що хлопчик Настю називав мамою. Побільшало з роками клопотів у Насті. Росла дитина, росли і клопоти. Хотілося, щоб хлопчик і ходив, як другі діти, і щоб їв не гірше від других, щоб ніхто не дорікнув Насті, що вона збиткується над чужою дитиною. Хоча який же він їй чужий? Внук же! А тепер і син… Люди все знали. Знали вони і те, що рідна мати відкинулася від Михайлика, і їй було байдужісінько, чи він хворіє, чи він здоровий. Всі з того спершу дивувалися, а

потім дали собі спокій, бо скільки можна дивуватися. Ріс Михайлик. І найдивнішим було те, що Сергій став для хлопчика найбільшим опікуном і найріднішою людиною після Насті. Не знати, чому так сталося. Адже Сергій був ще молодий і нежонатий, а вже з такою серйозністю поставився до долі малого.

– Сергію, – гукав Михайлик, задиханий і схвильований, – Сергію, там у голуба крило…

Розумієш, голуба кіт схопив, а я відбив у кота, але… але…

І хлопчик заплакав.

– Цить, не плач. Давай сюди свого голуба. Будемо його лікувати.

І вони удвох схилялися над пораненою пташкою.

Або:

– Сергію, а мене Василь Ковшик набив.

– За що набив?

– Я не знаю, він не казав.

– А ти ж що?

– А я нічого. А що я? Хотів іти до його батька, а хлопці кажуть, що я – стукач. Сергію,

а що таке стукач?

– Ет, то дурне. Але, Михайле, це нікуди не годиться. Ти мусиш навчитися давати здачу, щоб всі тебе боялися зачіпати. Забіякою бути не треба, але, коли хто лізе, то треба йому відбити охоту. Добре, цього разу я сам поговорю з Василем. Але наступного разу, коли

він полізе, мусиш сам. Може спершу й дістанеш, доки добре навчишся, то не без того,

але мусиш себе захищати. Це тобі завжди пригодиться, де б ти не був. Ходімо, покажу.

Тільки не плакати.

І вже чулося з садка:

– Захищайся! А тепер нападай! Сміливіше! Ноги! Ноги! Як я казав!..

Настя втрутилася:

– Сергію, нащо ти вчиш його битися?

– Щоб вмів себе захистити, щоб справжнім хлопцем був. Одному здачу дасть – більше ніхто не займатиме. В містах є всякі спортивні гуртки, а тут же їх нема, то мушу я хоч щось йому показати.

– А ти ж де навчився?

– Та є у мене товариш. Він у Львові вчиться. Тепер приїжджає до баби, то мені дещо показує.

– Ой, не люблю я тих бійок. Дивитися не можу.

– А хто їх, мамо, любить? Для того й треба вміти захищатися.

– Та він же ж ще малий.

– Нічого не малий. Правда, Михайле, ти не малий?

– Ні, мамо, я не малий.  Сергію, а коли ти мене на рибу візьмеш?

– А ти риби не злякаєшся?

Михайлик сміється.

– Та ні, не злякаюся.

– А якщо вона буде отакенна?

І Сергій показав, яка величезна рибина може їм трапитися.

– Такої риби не буває, – засміявся хлопчик.

– Чому не буває? Ще й не така буває.

І почалися напівказкові розповіді з рибальського життя. Настя слухала, слухала їхні розмови та й думала:

„Хлопцеві батько потрібний, а його нема. Добре, що Сергій з ним отак…”

– Михайлику, а ти знаєш, що Сергій твій дядько?

– Сергій? Дядько? – здивувався хлопчик. Настя хотіла малому пояснити, чому так, але

затнулася на півслові, бо треба було казати про маму, а вона того не хотіла. Ні, про маму

хлопчик знав. Знав, що вона десь є, але йому ніяк не могли пояснити, чому вона з ними не

живе і чому ніколи не бере Михайлика до себе. Михайликові казали, що його мама багато

працює і їй ніколи. Але Михайлик знав, що й у других дітей мами багато працюють, але

живуть зі своїми дітьми. Та зараз хлопчика зацікавило нове відкриття, що Сергій – його

дядько.

– Дядьку Сергію, – сміявся малий, – а що, ти і справді дядько?

– Мамо, ну для чого Ви? – дорікнув Сергій матері. – Ще мені тільки того бракувало!

– Нехай привчається, – казала Настя.

– З мене ж сміятися будуть!

– Так що, Сергію, – не вгамовувався Михайлик, – я і справді маю тебе так називати? Дядько Сергій! – і хлопчик зайшовся  голосним сміхом.

– Розумієш, Михайле…  якщо чесно, то так воно і є. Але, сам бачиш, я ще зовсім молодий.

Я ще не маю жінки, і вуса в мене ще не виросли. Давай так: як тільки у мене виростуть вуса, так відразу ти мене і кликатимеш дядьком. Добре?

– Добре.

Михайлик задумався, а потім спитав:

– А чому у дядька Івана вусів нема, а його дядьком кличуть?

Настя і Сергій засміялися.

– Ага! Попався! – сказала Настя і тут-таки поспішила на виручку сину.

– У дядька Івана вусів нема. То правда. Зате у нього є жінка і троє дітей.

– І лисина он яка, – докинув Сергій.

– А у тебе, Сергію, буде багато дітей? – з усією серйозністю спитав Михайлик.

– Не знаю, – почервонів Сергій. – А ти ж як хочеш?

– Я хочу, щоб багато. Я буду з ними бавитися.

– Е, хлопче, до того часу ти вже виростеш і не захочеш бавитися з моїми дітьми.

– Чому не захочу? А от ти вже який виріс, але бавишся зі мною.

– Та хіба ж ми бавимося? Ми, брат, з тобою займаємося серйозними справами. От на рибалку підемо. Це ж хіба гра? Це серйозна справа. А зараз ти йди бавитися. А увечері, щоб скоренько ліг спати, бо я тебе вранці о шостій розбуджу, будемо бігати.

– Ще що видумай! – обурилася Настя. – І чого йому так рано вставати? Ще навстається.

– Я ж сказав: ми з Михайлом бігати будемо, потім на велосипеді поїдемо до річки, скупнемося, доки вода в річці ще чиста, – і все це до сніданку. А тоді вже снідати.

– І що ти, Сергію, вигадуєш! Ніби він за цілий день ще не набігається!

– Е, мамо, це не той біг. Це біг спортивний. Правда, Михайле?

Хлопчик кивнув.

– А що за видумки купатися вранці? Там ще вода зовсім холодна. Ще простудиться дитина.

– Ніколи не простудиться, якщо буде загартований. Йому, мамо, ще до армії йти. Якщо буде добре підготовлений, то й в армії легше буде.

І що ти йому скажеш? Виходило так, що Сергій був у всьому правий. Настя скрушно хитала головою. Може й так. Хіба ж вона знає? Вона вже стара стала, немічніє з кожним днем. І куди вже їй до спорту! У неї інша гризота: що буде з Михайликом,

як її нестане?..

 

 

Сергій привчав Михайлика і серйозно працювати. І той слухався його беззаперечно.

Він гарно малював і розумівся на кольорах, захоплювався їх гармонією або відчував  дискомфорт, коли щось було не так.

– Я, мамо, сам дивуюся, – сказав матері Сергій, коли Михайлика поблизу не було. – Він же

ще малий. А кольори знає краще за мене. Я йому кажу: „Бери голубий, так добре буде”, а

він мені: „Може й голубий, але потрібний інший відтінок”. І потім виявляється, що він був

правий. Адже він для такого зовсім ще малий. Просто диво! Він, мамо, вже давно всі букви знає. Тепер ми вчимося писати. І головне – це він без всякого примусу, у напівгрі. От, мамо, який наш Михайло. Не дуже й хвалю: боюся захвалити. Роблю вигляд, що так і

має бути.

– Шкода, Сергію, що ти не вчився. З тебе вийшов би добрий вчитель.

– Ой, мамо, вчителів і без мене досить. Треба ж комусь і мою роботу робити. Добре зремонтувати машину чи трактора – тут теж кебети треба. Дурнів, мамо, скрізь вистачає.

І скрізь вони тільки заваджають. Піду-но я, подивлюся, що там Михайло робить: щось його не чути. Аби чогось не вчучверив. Він може.

Коли настала пора хлопчикові йти до школи, прибігла Ліда. Вона принесла своєму хрещенику новенький ранець, а в ньому навіть більше того, що було треба такому маленькому школярикові. А ще принесла кольорову книжку казок.

– Читай, розумнику, – сказала. – Ми всі гуртом тебе й вивчимо. Тільки вчися добре.

– А мати і не здумає, – тихо сказала Настя.

– Облиште, мамо. Не треба. З тим вже нічого не зробиш. Не треба себе гризти. Робимо, що

можемо, – і добре.

– Якби не Сергій, то й не знаю, що б я робила.

– Нас же виховали – і нічого.

– Тоді батько був. Та й я, доцю, молодша була. А тепер… що вже я?..

 

 

Коли Михайлик закінчував третій клас, Настя злягла. Вона знала, що це вже приходить її час: своє відходила. Пора до Гарасима. Пора. Молилася пошепки. Просила

Матір Божу бути дитині заступницею.

– Бо ж воно, Царице Небесна, сиротя. При живій матері. Не карай її тяжко, Господи.

Вона плакала і знову молилася.

Підкликала якось Сергія:

– Сину, знаю, що Михайлика ти не скривдиш. Але, прошу тебе, запиши на нього півхати,

щоб воно мало свій кут.

– Добре, мамо. Але Михайло тут сидіти не буде. Йому в місто треба, вчитися. А тут що?

Семирічка, та й то…

– Подбай вже про нього, сину. Христом-Богом молю.

Не довго й слабувала Настя та й померла. Лягла поруч з Гарасимом – та й усе. А Сергій з Михайлом залишилися удвох. Льонка дослужував армію десь у Росії і була мала

надія, що він сюди повернеться. Так і писав у листах, що буде собі тут роботу шукати, а там, як все буде добре, то й жінку.

Довго думав Сергій, як їм далі жити. Радився і з Лідою, із Михайлом. Як з дорослим,

розмовляв. Ліда приходила на ті розмови. А всім іншим було не до них. Кожен клопотався

за своє.

 

Новий навчальний рік Михайлик зустрічав вже в інтернаті в селі поблизу Тернополя.

Родиною вирішили, що так буде краще, і переконали в тому Михайлика. А може й не зовсім переконали. Тільки тепер хлопчик зрозумів, що він зовсім самотній. Ну звичайно,

Сергій і тьотя Ліда… Вони люблять його. Люблять, але у них є свої клопоти. Сергій, певно, незабаром жениться. У нього будуть свої діти. А він, Михайло, що?..  Довкола все

було чуже: обстановка, вихователі, діти, галасливі, непосидючі. І нема тут у Михайлика

власного куточка, де б він міг відпочити від того суцільного галасу і біготні.

Інтернат мав свою школу і два спальних корпуси: один для молодших школярів, включаючи шості класи, а другий для  старших.

Михайло спокійно сидів собі і гортав привезену з собою книжку. До нього

підійшов рослий, міцний хлопець, очевидно, шестикласник.

Сумніву не було, це був лідер: самовпевнений, владний. Таке ще мале, а вже хтось його запевнив, що йому можна все. Михайлик ще не знав усіх тих нюансів дідівщини, що водилася по наших інтернатах та й, чого гріха таїти, в армії. Михайло спокійно сидів і гортав книжку. Борис зупинився навпроти і зміряв Михайлика  грізним поглядом.

Довкола почали збиратися цікаві спостерігачі: зараз, мовляв, Борко буде нового виховувати.

– Малий, ти чуєш?

Михайлик підняв голову.

– Це я до тебе, до тебе. Встань, коли з тобою старший розмовляє.

Михайлик, продовжуючи  сидіти, спокійно сказав:

– А ти що, вихователь?

– От я зараз тебе виховаю, – грізно насувався Борко. – От біжи зараз же і почисть мої шкари.

– Ше чого! А ти сам що, безрукий?

Борко вхопив Михайлика за сорочку, аж та затріщала, і поставив його на ноги. Михайлик

не втратив спокою, тільки очі в нього потемніли.

– Слухай, не лізь, – тихо сказав Михайлик. Сергій вчив його першим бійку не починати.

– Що? – заревів Борко і кинувся на Михайла з кулаками. Удар прийшовся понад брів”ю.

Але тут-таки від майже непомітного помаху Михайлової руки Борко охнув, матюкнувся

і скрутився. Хтось з глядачів крикнув:

– Ого! Новий дає!

Борко, оскаженілий від того крику, кинувся на Михайла. І знову один невловимий рух –

і Борко вже лежав на підлозі.

– Полеж, відпочинь, – сказав спокійно Михайло і, взявши свою книжку, спокійно відійшов

геть.  Як же він був вдячний Сергію, що той трохи-таки чомусь його навчив.

Борисів престиж лідера був підірваний. І подумати тільки, хто зважився! Якийсь новенький! Недоросток!  Борис  затаїв на Михайла злість.

– Ну, почекай, жабеня. Ти ще не знаєш Борка. Це тобі так не минеться.

В класі вчителька спитала:

– Михайле, чому у тебе гуля?

– Вдарився, – сказав Михайло. Він знав, що між хлопцями не годиться скаржитися

на когось.

– Ти що, забіяка? – спитала вчителька.

– Ні, я перший не лізу, але здачу дати можу.

– Це його Борко, – сказав котрийсь з хлоп’ят.

– А-а, Борко, – байдуже сказала вчителька, наче так і мало  бути, і продовжила заняття.

В тому було щось образливе, наче і вчителька також визнавала невиправдане „лідерство”

Борка.