Республіканський будинок звукозапису та друку Утос

Провулок Т. Шевченка 4

Київ-1, 01001.

«Шлях до покаяння» по Україні: Чернівці, Вінниця, Житомир, Черкаси, Біла Церква Київської області,Львівську бібліотеку та авторці, що проживає у Львові одна книжка

Тетяна Фролова

До читача

Шановний читачу, надсилаю до вашої бібліотеки свою книжку «Шлях до покаяння», видану власним коштом. Ми з моїм чоловіком Лайошем Молнаром спромоглися видати лише сім екземплярів. Один залишили собі, один віддали у львівську бібліотеку і лише п’ять екземплярів розсилаємо по Україні, туди, де читачі ще не втратили цікавості до брайлівської книжки. Надсилаємо і вам. Дуже надіємося, що ви зустрінете цю книжку з теплом і розумінням, адже я – одна із вас. До видання книжки «Шлях до покаяння» не долучилися ні спонсори, ні ще хто-небудь. Ця книжка не принесе нам ніякого прибутку, зате принесе моральне задоволення від того, що її читатимуть такі ж, як ми. Хай щастить вам і моїй книжці.

З повагою – Т.Фролова.

 

До читачів.

Дорогий читачу» запропонована вам книжка «шлях до покаяння» охоплює три невеличкі збірочки оповідань і повістей: «тернова доля», «шлях до покаяння»і «випала роса». Людські долі, нелегкі і часто трагічні. Персонажі жили і живуть. Художнього домислу майже немає. Хіба що десь змінила ім’я, десь щось переставила. Хочу, щоб мою книжку читали, щоб полюбили моїх персонажів, бо вони- це ми.

Можна так сказати, що здійснюється моя заповітна мрія, все, що я маю, що я написала, видати шрифтом Брайля. Щоб все,- до того ще далеко, але хоч щось. Ще чекає на ваш суд моя поезія, оповідання для дітей, казки. Це, може, вийде колись, згодом, якщо будемо живі та здорові. А поки що «шлях до покаяння».

Я розкриваю перед вами душу і переливаю з неї в свою книжку все добро , все тепло, всю любов і людяність.

Тетяна Фролова.

 

ІНДУС

 

І чого воно так буває, що одному, як заведеться, то тільки на добро, а другому – на саме тільки безталання? І вже, як би він не борсався, не виборсається: до гробової дошки тягтиме його за собою, куди б не йшов, куди б не їхав. От взяти хоча б нашого Федора. І не ледачий чоловік, та й то сказати – швець! А що вже швець – то на все село: другого такого і не шукай. А що вже чоботи робить – як малює. А то буває, що баба якась принесе таке гноття, що й з кошика виймати стидається.

• Може б Ви, Федоре, щось зробили. Хоч трохи якось… а то мій харцизяка вже як рве, то рве – і латати нічого. Подивиться Федір, подивиться, плюне спересердя та й сяде робити. А молодиця потім дивиться і не вірить, що то її чоботи: як новесенькі! Отакий-то наш Федір. І що ви думаєте? Бідує, що страх. І жінка господиня, і діти не від ледачого батька – а от… Хата валиться, одна стіна геть зовсім впала – гноєм позакладав, то так і живе.
• Федоре, – питає хтось із селян, – коли Ви своїм дітям чоботи зробите?
• Своїм дітям? А хіба у мене діти є?
• Є, не гнівіть Бога. Онде аж четверо настаралися, а всі босі.
• Хіба ж я винен, що вони босі родяться? Та й не мої то діти, а жінчині. То вона їх, як кролиця, водить.
• Е, не кажіть так на свою жінку: Варка у Вас дуже порядна. Я б і позаздрив Вам, якби своєї не мав.
• А я хіба кажу, що ні? Я тільки за дітей кажу. Бо тільки баба знає, чиї у неї діти. А хлоп що? Чиї бички б не скакали, а телятко наше.

Тут від плити сердито обізвалася жінка:

• Ти, Федьку, помовчав би вже, а то як візьму копистку, то прийдеться другу робити, бо ту поломлю на твоїй дурній макітрі.
• О, завела свій грамофон. Ні, оцей – точно мій, – показав очима на свого найменшого, клаповухого хлопчика, що як дві краплі води був схожий на Федора. – Це мій, нікуди не сховаєш.
• То чому Ви хоч йому чоботят яких не зробите? А то всі босі ходять – страх дивитися.
• Навіщо їм чоботи? Вони що, панські? А онде горобці босі скачуть – і нічого. Де ж я на них всіх чобіт наберу? А одному зроблю – іншим обідно буде…

Федір замовк, замислився, бо щось вже дуже хитре видумував, аби залатати чергове гноття.

• От зараз поладжу Федорі чоботи – вона й пляшку принесе, бо за таке дрантя стидно більше брати.

Федора сиділа тут-таки на ослоні:

• Та вже ж принесу, бо й справді дрантя, вже викидати хотіла.

Аж тут увійшла молодиця, впустивши до хати сивий клубок холоду. Вона була в новенькому кожушку, запнута великою картатою хусткою.

• Добридень, – привіталася, спогорда окинувши оком тих, хто сидів у хаті. – Чи готові мої чоботи?
• Готові, Надіє Пилипівно, готові.

Було видно, з якою поштивістю говорив з нею Федір. Це була жінка сільського священника – жінка добра, але ціну собі знала. Не дозволяла називати себе матушкою, як тут велося. Казала, що тепер не ті часи.

• Та Ви присядьте на хвилинку, я зараз…

Молодиця витерла хустинкою і без того чистий ослін і присіла. Федір облишив Федорине латання і вийшов до комірчини. Незабаром повернувся, гордо тримаючи в руках нові блискучі чоботи. Очі присутніх так і прикипіли до них.

• Чоботи добрі. Бланкова підошва, хромовий верх. Носити – не зносити. Ще й на рипах.

Чоботи і справді були незвичайні, оздоблені якимсь дивовижним візерунком.

• Дякую, – тільки й сказала Надія Пилипівна, ніяк не виявляючи свого ставлення до нових чобіт.

Без зайвих слів чи похвал вона виклала на стіл четвертак сала, дві хлібини, торбинку круп, а в другій, більшій, явно була мука. Ще й пляшку меду на стіл поставила. Ще раз подякувала, попрощалася та й хутенько пішла. Всі заворожено дивилися на ті скарби, а Федір гукнув до жінки:

• Вари, жінко, пироги. Салом засмажиш, а Федора пляшку принесе. Еге, не пропадемо. Васильку, меду хочеш? Чекай, мама зараз тобі дасть. Стара, та ж іди-но сюди!

Аж тепер вийшла жінка, худа, зморщена, у полатаному, але чистому фартушку, в якихось чудернацьких капцях. Вона стояла і заворожено дивилася на принесене багатство, а потім взялася прибирати все те до кухні і було видно, як у неї тремтіли руки.

• Мамо, дайте меду, – попросив хлопчик і пішов за матір’ю.

Федір гордо підкручував вуса.

• А Ви думаєте, що Федір – так собі, всяке дрантя латає. Федір ще й не таке може. Жаль тільки, що такі закажчики не часто трапляються.
• Е, Федоре, не кажіть. Все село знає, який Ви добрий чоботар. Нові чоботи і дурень зробить, а от старі, як, скажімо, Федорині полатати – не кожен зможе.
• Е, Свириде, неправда Ваша. Дурень чобіт не зробить, якщо він і справді дурень. Щоб добрі чоботи зробити, скажу я Вам, тут кебети треба. Кожне ремесло потребує добрих рук і розумної голови.
• Та я що? Це просто примовка така. А чоботи дітям таки зробити треба. То ж діти. Ще, крий Боже, простудиться котре…
• А чого вони мають простуджуватися? То панські простуджуються. А де Ви таке бачили, щоб швець в чоботях ходив? Це ж відомо. А тим паче шевцеві діти. Та я подумаю. Пристидили Ви мене, то, може, щось їм і зліплю.

 

Отак жив собі Федір у своїй хатині і з своєю родиною. Землі у нього не було, худоби також. Старий хлівчик біля хати, а в ньому з п’ятеро качок, а на вишках з десять курок.

Аж гульк – до колгоспу прийшли записувати. Спершу до Федора і заходити не хотіли: вже така голота, що колгоспу від таких користі ніякої. Та уповноважений гарикнув:

• Ви що, не розумієте політики партії? Поголовна колективізація.

Зайшли. А він – нізащо! Хоч ти його ріж. Вже і агітували, і сварили, і просили, і сміялися з нього – ні та й годі.

• Дітей пишіть, жінку пишіть, якщо хочете, а мене ні.
• Та, Федоре, – урезонював його Максим Заєць, що мав, певно, бути за голову. – Та що ж ти втрачаєш? Ні крови в тебе нема, ні коня, ні плуга, ні рала, ні землі. Та саме для таких, як ти, і є колгосп.
• Ні. Ще мої мама казали: ”Сину, як ото прийдуть записувати, то перший раз – можеш записатися, другий раз – не варта було б, але ще можеш, а третій раз – нізащо не записуйся, бо то погибель, то – на все життя!” В піонерах я вже був, до комсомолу мене записали, хоч я і не хотів. А тепер – нізащо!
• Так то твоя мама, певно, про партію говорила, – посміхнувся майбутній голова. – А ми тебе не в партію, а до колгоспу записуємо.
• А мені один біс, що ваша партія, що ваш калхоз. Сказав ні – значить, ні. А жінку і дітей можете писати. Ей, бабо, в калхоз хочеш?
• А я що в тому знаю? Ти – голова, от і рішай.

Федір засміявся.

• Тепер не я голова, а он Максим. Правда, Максиме?
• Та то ще не відомо. То ти як, Федоре?
• Сказав же – ні.
• Так ти нам поголовну колективізацію зриваєш. Ну, що тобі стоїть?
• Ви краще мене не сердіть, люди добрі, а йдіть собі з Богом та в добрий час.

І пішли ні з чим.

Через кілька днів викликали Федора в сільську раду. Пішов. Щось довгенько не повертався. Варка вже хотіла йти за ним. Та Федір повернувся, понурий, неговіркий, наче по дорозі розгубив усі свої жарти. Хлопи казали, нібито його там били, але сам Федір не признавався, певно, боявся, аби гірше не було. Сказав до Варки тихо:

• Знаєш, жінко, як нас тепер будуть називати?
• А як?
• “Індусами” – от як!
• А що то таке ті “гиндуси”?
• Не “гиндуси”, а “індуси”, дурна ти бабо. А що то таке, я й сам не знаю. Так називають тих, хто в калхоз не записався.
• А може б ти, Федоре, записався до того калхозу? Дивися, другі позаписувалися – і нічого.
• Побалакай мені.
• А що, коли в Сибір або ще куди нас запроторять?
• То й що? І там люди живуть. І наших, між іншим, чимало.

І Варка замовкла. Мовчав і Федір. Сказав лише, що має багато роботи, то щоб Варка нікого не пускала, і чобіт нікому він зараз ладити не буде.

• Скажеш, що у мене – терміновий заказ.

Цілий тиждень робив Федір. Робив і при лампі. Аж Варка сказала:

• Стільки гасу спалиш, що й не заробиш на нього.
• Цить, стара, – гарикнув Федір і продовжував свою роботу.

В неділю дуже раненько побудив Федір свою челядь:

• Вставайте, лежні, вже до церкви дзвонять.

Діти, заспані, здивовані, стояли посеред хати, щулячись від холоду і не знаючи, навіщо батько їх так рано побудив. А Федір пішов до своєї комірчини і виніс з неї аж шість пар новеньких чобіт. Сім’я отетеріло дивилася на свого господаря. А він був якийсь усміхнений, просвітлений, як на Великдень.

• Ну, чого повитріщалися? Тримайте. А то не годиться сім’ї “індуса” босій ходити.

І поставив перед кожним пару нових чобіт.

• І ти, жінко, тримай. Ти у мене також не з гірших! “Індуска”! І щоб всі мені сьогодні в церкві були. Ми ж не безбожники якісь. І я піду. А я що, не господар? Господар, “індус”, і собі чоботи зробив, щоб не казали, що швець завжди без чобіт ходить. Дурна примовка.

Чоботи всім прийшлися якраз. Діти дивувалися, як це тато без примірки так вгадали. Федір задоволено посміхався:

• Що я ваших ніг не знаю? Надивився вже…