– Куди ви? – ще почула Люба його голос, але не відповіла, навіть не глянула в його

бік. Увійшла в море, поплавала, а коли виходила з води, то побачила Олеся. Він саме

засовував у свою купальну шапочку невеличку книжечку і сказав Любі:

– Дивіться уважно. Я відкриваю вам свою таємницю – свій безлюдний острів Робінзона.

– Тут, здається, самі відкривачі позбиралися, – якось неприязно сказала Люба, перебуваючи під впливом розмови з Сержем.

– Що ви сказали?

Люба похопилася.

– Вибачте. Просто я щойно розмовляла з одним негідником і ще під впливом негативних

емоцій.

– Навіщо ж ви спілкуєтеся з негідниками? Життя і так надто коротке. Навіщо ж тратити

дорогоцінний час на всяких… типів?

– Іноді це від нас не залежить.

– Бачите он ту скелю? – показав Олесь. Та скеля була далеко за буйками.

– Ой, це ж далеко.

– Не так вже й далеко. Це мій острів. Я туди допливаю, видряпуюсь та цю скелю – зверху

вона зовсім плоска – і там лежу собі з книжкою. А наді мною літають чайки. Кричать,

дивуються, як я сюди потрапив. Я їх іноді годую, розмовляю з ними. Мені жаль, що я вас

не можу запросити на свій острів. Пливти далеко, а окрім того, скеля дуже крута.

– Мені також жаль, що я не зможу там побувати і так зблизька поспілкуватися з чайками.

– Нічого. Давайте зустрінемося завтра після сніданку у тій альтані…

– Котру ви мені так люб”язно подарували.

Олесь посміхнувся.

– Давайте зустрінемося – і я вам покажу ще одну дуже цікаву місцину, найкращу.

– Теж безлюдну?

– Так можна сказати. Поки що туди ще нікому не вдалося забрести. Люди ж, як правило,

дуже неуважні. А може їх просто не цікавлять такі місцини.

Люба якусь хвильку повагалася і погодилася. Ні, Олесь… це не Серж, йому можна було

довіряти.

– Ну, я поплив.

Люба довго дивилася, як плив Олесь, тримаючи над водою голову.

“Це щоб книжку не замочити” – подумала дівчина і посміхнулася. Потім раптом він кудись зник, і Люба захвилювалася. А ще потім побачила його – він дерся на стрімку скелю. А потім вже його не бачила – вочевидь, він вже лежав на своїй скелі, читав книжку

і розмовляв з чайками.

– А на що це красуня так задивилася? Я вже стою та й стою, все чекаю, коли нарешті

до мене звернеться ваш ясний погляд.

Поряд стояв Андрій Семенович і дивився на Любу своїми масними очима.

“Тільки тебе мені тут і бракувало” – подумала дівчина, а в голос сказала:

– Так… дивлюся…  А чому ви один? Де Марія Степанівна?

– Увы! Мы разошлись, так в море корабли.

– Як же це? – здивувалася Люба. – У вас же все так гарно було.

– Було – та й загуло. Превратности судьбы. Та й, якщо чесно сказати, застара вона для мене. Мені б отакий цвіточок, як ви…

Любу така мова неприємно вразила. Їй захотілося сказати якусь грубість тому самовпевненому розбещеному чоловікові.

– А чому ж ви думаєте, що для молодої дівчини ви не застарий?

– Ну… мужчина – він, як той дуб.

– Хоч трухлявий, але все-таки дуб.

– Це грубість, моя рибонько, але я вам прощаю, бо ви мені дуже симпатична. Ваша грубість – це, як дитячі пустощі. Я думав собі… от зустріну вас – і ми підемо з вами,

де трави похилі, де в росах ясна далина.

– Боюсь, що ми з вами нікуди не підемо.

– Це що, жіноча солідарність?

– Ні, просто ви для мене, вибачте, застарий. Я теж хочу цвіточок…  Якби я вже йшла

туди, де трави похилі, то з кимось молодшим.

Любі хотілося якось принизити того нахабу. Їй раптом стало жаль ту виснажену жінку,

котра, очевидно, зараз переживала своє велике горе. Ця жінка й не підозрювала, що

справжнє горе її обминуло, бо від такого чоловіка для жінки втіхи, мабуть, не багато.

– То що, красуне? – долинув крізь задуму до Люби голос Андрія Семеновича. – Може,

все-таки…

– Ні. І не в”язніть.

– Це навіть дуже образливо чути від такої інтелігентної дівчини.

– То йдіть собі і не наражайтеся на ще більшу грубість.

Андрій Семенович знизав плечима і відійшов.

 

 

Люба застала Марію Степанівну заплакану і нещасну.

– Ой, Любонько, – заридала жінка, – ти знаєш…

– Знаю, – поклала їй руку на плече дівчина.

– Звідки знаєш? – кинулася та.

– Я його бачила. І, ради Бога, не побивайтеся так за ним, він того не вартує. Їй-Богу!

– Чіплявся?

– Аякже!

– І що ти?

– Якби ще трохи, то я його послала. Така гидота!

– А що казав про нас?

– Що казав?..    Разошлись, как в море корабли.

– Зрозуміло. Він же ніколи не розкаже, через що…  Я розумію, що це тобі ні до чого,

але… Ні, ти тільки послухай… ми з ним не раз говорили… Він же ж запевняв мене,

що хоче зі мною одружитися.  Сама розумієш… я й розказала йому, що вже зібрала трохи

грошей. От він і підкотився до мене: позич, мовляв, Марійцю, мені тисячу чи дві. Ми ж уже, вважай, як чоловік і жінка. А у мене, мовляв, проблеми:  заборгував я. Якщо не поверну борг, мене й убити можуть. Я, звісно, трохи налякалася.

– А як же ти, – кажу, – заборгував таку велику суму? Ти ж не п”яниця. Під що ти набрав

таких богів?

– Та я, – каже, – думав на заробітки їхати, а з того нічого не вийшло.

– А якщо не вийшло з тими заробітками, то чому ж ти відразу гроші не повернув?

– Ну… так вже якось склалося.

Спершу я перейнялася його горем, повірила, запереживала, замалим і грошей не дала.

А потім подумала собі: людина,  маючи такі борги, спокійно їде собі відпочивати на море.

І це мене якось вразило. І вирішила я… словом, взяла я цукерки, пішла в адміністративний

корпус до реєстраторки і ублагала її показати його паспорт. Тільки ти того нікому не кажи, бо їй влетить… А виявилося ось що… Зовсім він не з Сумської області, як казав,

а з Чернігівської. А крім того… не повіриш. У нього жінка і двоє дітей. Отак! Це ти добре

казала, що у нього масні очі. Так і є. Ти молода це помітила, а я, стара, геть чисто здуріла.

– Яка гидота.

– Отак, Любонько. Гляди ж, не попадися на його лестощі.

– Ні, я не попадуся. Може другий хто, тільки не я. Все. Забудьте і більше не плачте. Мов і

не було нічого. Добре, що ви все це вияснили.

– Це ти правду кажеш.