В суботу приїхала Ганна. Вона страшенно хвилювалася.

– Ну? Як ти тут?

І пильно вдивлялася в змарніле Петрове лице.

– Та нічого, освоююся.

– Ти ще сам не ходиш? Ще не з палкою?

– Ще ні. Ще мене Ромко водить. Але скоро вже буду сам ходити. Та тут і ходити нема що.

– А хто такий Ромко?

– Та є тут один такий. Теж сліпий. Послухай, Ганю, а чого ти так теї палки боїшся? То для

сліпого найперша справа. Ти знаєш, скільки тут у місті машин? Коли вулицю переходить сліпий з палкою, на нього і водії увагу звертають, і люди завжди допоможуть.

Ганна зітхнула і промовчала.

– Як там діти?

– Та нічого. Бешкетують. За тобою питають. Та й в селі питають. Я їм розказую – віри не ймуть: як ото, щоб сліпі та працювали? Вже у матері питалися, чи не здала я тебе часом у

дєддом?

– Куди? – не зрозумів Петро.

– У деддом. Ну, є детдом – для дітей, а є деддом – для старих та інвалідів всяких.

– Вони що там подуріли?

– Ну, бачиш…

– Треба буде якось поїхати. Показатися. Та й за дітьми вже скучив.

Вечеряли всією кімнатою. Всього Ганна навезла. Були тут гриби, і вареники, і

курка печена. Була і пляшка своєї. Воно то, звісно, не можна. Але як же ж без неї, клятої?

На кожному кроці треба. А “казьонки” не накупишся. Хлопці пили, їли, хвалили господиню, а Ганна  дивилися на них, і жаль брав її за серце – аж сльози витискав. Бо до

Петра вона вже звикла. А тут он їх скільки. І в кожного своя доля, свій біль. Дмухала на

Петрові побиті пальці. Їй так вони боліли, ще дужче, ніж би її власні. Петро посміхався:

– Нічого, Гандзуню, заживе. Зате скоро я вже аванс одержу, ми з Ромком собі на пиво

підемо. Правда, Ромку?

– Та підемо. А чом би й не піти?

– Ромко тут у мене за професора – головний консультант. Не знаю, що б я і робив без нього.

– Та що б робив… Бив би по пальцях, як і б’єш.

Говорили, жартували, сміялися. І не вірилося Ганні, що всі вони – сліпі, покривджені

долею. І ніхто не може нічим їм зарадити. Тільки вони самі собі. Мусили жити попри все.

І не просто жити, виживати, існувати, а жити цікаво, щоб компенсувати те, що вони

втратили не з своєї вини.

– Ми з понеділка підемо з Ромком…  Словом, хочу до тих бандуристів проситися, що ми

з тобою слухали. Пам’ятаєш? Мені страшно йти: а раптом не візьмуть? Але ж можуть і взяти. Уявляєш?

Ганна дивилася на свого чоловіка і не впізнавала його. Наче його лихо минулося. Зовсім

відмінився чоловік. Тішилася за Петра. Але й прикро вразило її те, що у нього тепер своє

життя, інше, ніж у неї, далеке і від неї, і від їхніх дітей, і від села. Жінка боялася того,

відчувала в тому якусь небезпеку, але не знала, як їй бути. Вона не хотіла стояти осторонь.

А що зробиш? Нема у них стільки грошей, щоб знімати квартиру. Та ще й з дітьми.

Доведеться чекати. І мабуть довго. Петро щойно влаштувався. Хто йому так відразу

дасть квартиру? Ніхто не дасть, хоч би й вона була. Ганна так задумалася, що не чула,

про що казав Петро.

– Ей, жінко, ти що там, на зорі задивилася? Чи на Ромка? На Ромка не задивляйся, бо у

нього четверо дітей.

– Та от… думаю.

– Сама ж колись казала:  нехай кінь думає. Чи ж не мені казала?

– Ой, Петруню, ніякий кінь тут нічого не придумає. Думаю я про нас з тобою. І що воно

з нами буде?

– Не журися, жінко. Все добре буде. Дай мені тільки на ноги стати. Витягну я тебе з того

колгоспу. І наші діти там робити не будуть. Але мусиш трохи почекати.

– Доки, Петре? Аж доки наша молодість мене?

– Не знаю, Ганно. Від мене тут не дуже що й залежить.

– Доки сонце зійде, роса очі виїсть, – не даремно ж кажуть…

І сумно зітхнула.

 

 

Минав час. Він складався з буднів і свят. Як відомо, все більше з буднів. Петро

став добрим робітником. З часом тарний цех ліквідували, і Петро перейшов на іншу роботу – кращу і заробітнішу. Колишній ансамбль бандуристів виріс у капелу, і Петро

там співав, вкладаючи всю свою душу у пісні. І пенсію він одержав – таки правду тоді

Ромко казав. Дні складалися у тижні, тижні в місяці, а місяці в роки. Петрові таки нарешті

поталанило: йому виділили трикімнатну квартиру. Ганна з дітьми переїхала до Львова.

І це добре, бо Ганні таке життя нарізно давно набридло. І їздити до Петра їй теж набридло,

та мусила. Бо як він там самотою? Діти повиростали. Але в них з Петром вже у Львові

народився син Василько, так що тепер дітей було троє – всі гарні та здорові. Жили не

гірше за других: Петро непогано заробляв, мав і пенсію. Коли Василько підріс, на роботу

пішла і Ганна. Все у них ладилося. В хаті їхній був затишок. Ніколи не звучало тут лихе

слово.

А тепер-от всією родиною їхали на село, у свої рідні Вовчки. Було літо, стояла

спека. Власне, їхати вже не було до кого. Бабусю Мокрину поховали. Могли відвідати тепер лише її могилку. Діти захотіли на село. Їхали тепер у свою хату-пустку, що досить

міцно ще стояла у садку, що геть позаростав бур’янами. Ганна хату не занедбувала: кожного року весною перед Великоднем приїжджала виліпити та вибілити її знадвору

і зсередини. Вже й доня їй допомагала.

Село дуже змінилося. Воно опустіло. Старі вмирали, а молоді втікали: хто вчитися,

а хто на заробітки. Сумно тепер було в селі. Куди оком не кинь – кругом хати-пустки з

позабиваними вікнами. В своїй хаті Ганна не дала позабивати вікон.

– Це ж ніби очі людині зав’язати. Не треба. Хай вже так.

– Пусто на селі. Як побачиш дитину – аж серце стрепенеться. І брати Ганині завербувалися кудись, залишивши старого батька напризволяще. Самотою живе старий Мерехта.

А сини його десь там і поженилися, і дітей годують. А до села і не приїжджають – не

тягне. Так що Мерехта і внуків своїх не бачив. А сам їхати не зважиться – старий вже

став, всю свою силу дорешти стратив. А горів же колись.

– Ех, – каже старий часом сам до себе. – Була сила, як мати носила. Колись був господар,

мав коні, мав поле. А тепер що? Одне слово – колгоспник…

Он він стоїть, старий Мерехта. Сперся на ворота і на дорогу дивиться, немов виглядає кого. Ганна ще здалеку побачила його.

– Он батько стоїть, – сказала. – А постарів як! Підійдіть, діти, поздоровкайтеся. То ваш дідусь.

І діти, як ті голуб’ята, знялися та й вперед побігли. І Василько за ними підтюпцем – аж

Ганна засміялася.

– Добридень, діду, – разом. І малий щось там  лепече. Мерехта очі витер – чи то від сонця засльозилися, чи так від чого.

– Доброго здоров’я, – відповів дітям. – А звідки ви знаєте, що я – ваш дід?

– А нам мама сказала.

– А ти чий такий? – поклав руку на голівку Василькові.

– Петлів, – відповів хлопчик.

– Ах, ти ж, розумнику, – похвалив старий.

– Це наш, – пояснив Богданко. – Ви його ще не бачили, бо він у Львові народився.

– Та я всіх вас бачив тільки здалеку, – сумно сказав Мерехта і знову витер очі.

Аж тут підійшли Ганна з Петром.

– Слава Ісусу Христу, – привіталися.

– Слава навіки, – відповів. І в його очах вже не було колишньої злості.

– Приїхали? То добре, що приїхали. А от сини мої не їдуть. Там десь до чужих земель

поприростали. І до села їм байдуже, і до батька. Заходьте, відпочиньте з дороги у холодочку. Обідом нагодую, молоком напою. У мене в хаті ще, дякувати Богу, не пусто.

Не змовляючись, всі завернули у двір. Загавкали собаки. Василько злякався та й заплакав.

Петро взяв його на руки.

– Не бійся, малий, – сказав Мерехта. – Собаки прив’язані.

Насварився на собак, а старшим дітям сказав:

– Але підходити до них не треба – можуть вжерти. Звірі, а не собаки. Так і має бути.

Собака – не кіт, щоб його гладити. Ну, розказуйте, як ви там живете у городі.

– Та живемо, як усі.

– Що ж у вас там? Нічого не росте – ні яблучка, ні вишеньки?

– На базарі, тату, все росте, аби гроші, – це вже Петро обізвався. Вперше за довгі роки

подружнього життя з Ганною, ще й татом назвав. Ганна пильно дивилася на батька.

Чекала вибуху гніву. Але Мерехта був вже не той, що колись. Він дивився спокійно на

дітей та внуків зволоженими очима.

“Невже старість та самотність так змінили батька?” – думала Ганна і подумки дякувала Богу за таку його милість.

За обідом випили по чарці, по другій і по третій. За третьою чаркою Мерехта

сказав до Петра:

– Ти, зятю, на мене зла не тримай. Сам тепер маєш дочку. Виросте – тоді зрозумієш, як

хочеться їй добру пару знайти. Біда тільки в тому, що те розуміння у нас, у батьків,

не таке, як у дітей. Ну, вип’ємо, щоб наші баби там у гробі звеселилися – твоя мати і

моя стара. Вже й мені скоро до них.

– Що ви, тату, таке кажете!

– А що, дочко? Мої річники вже майже всі там.

– Ну, тату, ви, Богу дякувати, ще при силі та при здоров’ї, – сказав Петро. – Таким і до

ста не гріх.

– Ну, дай Боже!

По обіді Мерехта сказав:

– А тепер, дочко, йди та перебери все те манаття – і своє, і материне – може, щось і тепер

тобі згодиться. То забирай. Нащо воно мені? А все це надбавалося роками. Ніхто й фантини дурно не дав. Заробляв, гарував, а виходить, що даремно. Все це нікому не потрібне.

– Чому, тату, не потрібне? – сказала Ганна, аби щось сказати. Жаль їй було батька.

Постарів дуже.

Ганна увійшла у свою кімнатчину – і аж серце їй зайшлося: все тут було, як і раніше: нічого не змінилося. Прибрано, чисто, речі стоять на своїх місцях, навіть вазонки

так само стояли по вікнах. Здавалося, що тільки вчора Ганна вийшла крадькома з тієї

кімнати. Навіть невловимий запах сухих волошок і чорнобривців, здається, стояв ще той,

тодійшній, що був за її дівування. Стояла тепер серед тих речей, овіяна спогадами, а за її

плечима стояв старий батько.

– Що, дочко? Згадуєш? Погане не треба згадувати. Хай йому біс! Тільки на межі життя

і смерті починаєш розуміти, що все на світі – тлін. Сама знаєш, як я колись горів у роботі,

не з’їв і не спив, днював і ночував в полі і вас змалечку до роботи заставляв. А нащо?

Що з того?

– Не кажіть так, тату. Якби не так, то може повиростали б ми  лежнями та транжирами.

– Добре, дочко, що хоч ти це розумієш. Я вже старий і дивлюся на життя з-за обрію. Сиджу тепер серед того всього, надбаного тяжкою працею, – і мало втіхи. Сиджу, як

той відлюдник: до мене ніхто і я ні до кого. Господар! А чому, дочко? Не знаєш? А я

знаю. Бо дивився все життя на людей спогорда. Багатством своїм пишався. От Бог і покарав мене. А люди й одвернулися. Бо добра я нікому не зробив ні на пазюр. Чого

ти так на мене видивилася? Не той батько став? Так, не той. А змінився я, від коли

померла стара, мати твоя. Відійшла якось тихо, непомітно, як і жила. І не повіриш.

Отут я заплакав. Я, Мерехта, заплакав. Коли коней забирали, не плакав, поле забирали –

не плакав, а тут заплакав. Бо зрозумів суєтність того світу, бо зрозумів, що мати твоя

була єдина, котрій я ще був потрібний. Хоча, якщо по совісті, то від мене вона добра

не зазнала. От і виходить, що кругом я завинив. Ти з хати втекла, у чім була, як дідорванка

якась, а твій посаг лежить у шафі та скрині. Для кого лежить? Для мене? А мені нащо?

Доки жила стара, просушувала все, назад складала і плакала. Ох, як плакала. І сварив я її,

і соромив. Та де там!

Ганна також плакала. І не втирала вже тих своїх сліз, і котилися вони та й котилися,

ніби там десь у її душі било якесь джерело, а з нього витікали сльози.

– Не плач, дочко. І прости мені, якщо зможеш. А зараз берися до роботи, бо нерано

вже. Складай все, що бачиш.

– Куди ж я, тату? Як я заберу?

– Не гризися. Візьму з колгоспу машину – голова мені дасть. Я ще трохи сторожую на

колгоспному городі. Завеземо на станцію та й здамо в багаж. А там вже ти собі помаленьку доставиш.

Ганна найбільше боялася, щоб  Петро не схарапудився і не зруйнував мир між батьком і дочкою, що по стількох роках нарешті встановився. Петро з дітьми ходив по садку, і

було чути, як вони там галасали.

– Ви б, тату, виглянули, що вони там роблять. Аби чого не коїли. Богданко вже великий,

але й у нього розум ще не виріс.

– Та нехай там собі. Що вони там накоїти можуть? Яку грушку зірвуть чи яблуко. Нехай

і в мене дитячі голоси пощебечуть, а то, ніби я й не жив на світі. А ти складай, складай.

У скриню складай. Я ще зараз з гори валізу принесу. А решту – в клунки, в клунки.

Слухай, а може б ти і шафу забрала? Шафа добра, стародавня, дубова, з різьбленням.

Знаний майстер робив. Вже скільки років, а стоїть, як нова. І ще сто літ простоїть. Не

те, що тепер роблять: добре пальцем штурхни – і проткнеш наскрізь. Ну, та то я вже

сам покерую. Ти головне – складай.

“Аби тільки Петро нічого не казав” – думала Ганна і ледве що не молилася. Вона не була

жадна до багатства. Вона не хотіла засмутити свого батька, що ходив щасливий, жвавий,

наче до нього знову повернулася його молодість. А Ганна складала. Деякі речі вона зовсім

забула і аж не вірила, що вони колись були її. А деякі добре пам’ятала: як вони купувалися і як вона їх любила. Дещо мама, видно, вже потім доклала. Купила, певно,

що й батько не знав, та й поклала у її скриню, все ще сподіваючись, що та скриня колись-таки потрапить до неї. Все пахло маминими руками, маминою турботою. Килими і килимки, ліжники, розкішні капи, простирадла, вовняні рядна, були й прості – на

щодень, – все, що могла собі дозволити господарська дочка.

– І подушки, і перини, – ходив слідом за нею батько. – Все нове. Ніхто до нього й не доторкався. Хіба мати – на сонце виносила.

Ганна хотіла сказати:

– Нащо мені все це?

І не могла. Не могла того сказати своєму старому батькові.

По тому, як все вже було поскладане, Мерехта виніс невеличку лаковану скриньку

і ключик до неї.

– Отут, дочко…

І відімкнув. Ганна аж рота відкрила від подиву. Там лежали і виблискували золоті перстені, ланцюжки, кульчики і браслети. Все це було витонченої роботи, вочевидь,

дороге. Тут лежали і її коралі, котрі вона одягнула раз чи два. Мерехта замкнув скриньку

і протягнув Ганні.

– Тату, не треба. Все це вам ще згодиться.

– Мені? А для чого? На порошок і на мило я ще зароблю. А у тебе он діти ростуть. Ти

не сумнівайся. Все це нажито чесно. Все це я власноруч купував. Не для того, щоб хизуватися, а тому, що довіри до грошей не мав. Скільки раз нас вже дурили з тими

грішми. От я і… на, сховай у свою торбинку. Увійде? О, бачиш, якраз стане. Згадаєш

колись свого лихого батька, що хотів втопити твою бідну голову, віддавши тебе за Гайдукового сина. Он спився вже дорешти, по під чужими плотами валяється.

До хати вбіг Богданко.

– Мамо, казали тато, щоб ви вже йшли.

– Скажи, що я зараз вже йду.

– А може б ви тут зосталися? Місця досить.

– Ні, тату. Треба ще там глянути. Ми ще зайдемо. Будемо ще тут трохи, то ще й вам

набриднемо. Щоб на курорт їхати, грошей бракує, то ми вирішили тут собі курорт влаштувати.

– Добре вирішили. Бо що там на тому курорті? Розпуста одна та грошам горе.

Сідало сонце. Треба було вже йти. Ганні жаль було батька, що зоставався,

сивий, самотній. Та Мерехта дивився весело на онуків, особливо на малого Василька.

– Ото козарлюга росте, – сказав гордо. – Що, Васильку, будеш козаком?

– Буду, буду, – лепетав хлопчик, – а дорослі посміхалися. І любо було, і тихо на серці,

наче на землі не було ніяких лихоліть, що пережили всі вони.

– Ми завтра зайдемо, – сказала Ганна і вийшла з Петром на дорогу. А попереду бігли

їхні діти, а Василько їхав на коні з прутика. Сідало сонце і золотило вершечки дерев.

Ганна оглянулася. Її батько стояв, спершись на ворота і дивився їм услід. Сумними вікнами дивилася батьківська хата. І в ту хвилину сонце вдарило у шибку – і хата

раптом повеселіла, засміялася. Це означало, що все у них буде гаразд. Надходив вечір.