Обійшов плугом раз, другий, а коли йшов далі, щось раптом як гримнуло, як блиснуло…

Петро впав, ще не розуміючи до ладу, що з ним. Останнє, що він бачив – його кінь, розірваний на шматки, і сонце, що виглянуло з-за хмар. І думка:

“Я загубив коня. Що ж тепер буде?”

І тиха мла заступила сонце, свідомість, світ… Петро впав у забуття. Скільки він так лежав,

ніхто того сказати не міг. Погода того дня була якась непевна, то й  людей у полі мало було. Десь в обідню пору привезли його на возі до матері: на, мати, тішся.

– Живий, живий, не побивайтеся так. Тільки покалічений дуже. А коня нема. Міну виорав

собі на лихо. З війни там лежала. Скільки ще їх  лежить у нашій землі, чекаючи своїх

жертв? Виходить, що війна ще не скінчилася. Та не плачте так, Шепетихо. Так йому,

видно, на роду написано. Та й що ті сльози? Його треба в лікарню, але я не можу завезти.

Жінка моя, либонь, родити надумала… То я поїхав.

Петро поворухнувся – і мати кинулася до нього.

– Пити, – прошелестів пошерхлими губами. Мати напувала, як могла, як уміла. Маленького вміла, а великого – ні. Руки їй тремтіли, і вода лилася синові на груди. Коб фершалка скорше прийшла, щоб хоч перев’язала по-людськи. Тоді вже можна і в лікарню,

в район. Буде просити когось, може ж таки ублагає, може хтось змилується. Пішла б до

Мерехти: у нього і віз зручний, і коні добрі, та він чогось вовком на неї дивиться та обходить її стороною, добрий день не сказавши. І чого б це? Що вона йому зробила?

– Ганю, Ганнусю, – здригнулася. Її син марить.

“Так ось воно що, – подумала. – Так ось чому Мерехта сердиться. Ще б пак! Господар!”

– Ганю, поцілуй мене. Я тебе не бачу. Чому я тебе не бачу? Хтось мені світ заступив.

Марив Петро. Тяжко плакала Шепетиха.

 

Вона довго сиділа в коридорі районної лікарні, аж доки до неї вийшов вже сивий втомлений лікар. Він уважно вдивлявся в замучене і згорьоване її обличчя, а потім тихо

сказав:

– Засмучувати вас не хочу, але й втішити не маю чим.

– Що? – кинулася.

– Заспокойтеся, – поклав їй руку на плече. – Ваш син буде жити – і це головне.

Шепетиха перехрестилася. А лікар продовжував:

– Він ще дуже слабкий.  Втратив багато крові. Але це нічого. Хлопець він молодий, здоровий – виживе. Жити буде. А от бачити… ні.

Шепетиха вся стерпла, заціпеніла, сльози знову так і побігли струмочками по її вже

зморшкуватому обличчі.

– Я розумію вас. Але…

– Може… хоч світло, хоч сонце, – протягнула руки в молитві до того сивого чоловіка

в білому халаті.

– Я не хочу вас дурити. Зовсім… не буде бачити. Це страшно, але ми не Боги.

– Але ж він ще такий молодий.

– Світ бачити всі хочуть: і молоді, і старі, але… повірте, мені дуже жаль…

Вже хотів йти, але ще спинився і тихо сказав:

– Повірте мені… є такі матері, що були б раді, аби їхні сини хоч сліпими, хоч кривими

повернулися додому. А їх нема. Пробачте… але я теж втратив сина.

І пішов, не оглядаючись. А Шепетиха ще довго дивилася йому вслід. Він вже зник за дверима кабінету, а вона все дивилася та й дивилася, наче хотіла там щось побачити.

А що – це було відомо тільки їй одній…

 

 

Ганя ще не чула про лихо, що спіткало Петра. Ті чутки якось до неї ще не дійшли.

Вона тільки постерегла, що, коли йшла по селі, то всі чомусь пильно на неї дивилися,

аж дівчину диво брало. Покрадьки заглянула в дзеркало: може де вимастилася чи що.

Ні, нічого.

“Чому ж вони на мене так дивляться? – подумала. – Але хіба комусь заборониш? Нехай

дивляться”.

Потім дивувалася: як же їй серце не підказало, що сталося лихо? Не підказало. Весела,

вона збиралася до Стрільчихи в садок, щоб зустрітися там з Петром. Ще вловила злісні  і

насмішкуваті погляди батька і двох її братів. І знову здивувалася:

– Що з  ними сьогодні?

А впоравшись, таки пішла до Стрільчихи. Прочекала там до темної ночі, аж холод  її

перейняв – вечори і ранки ставали по-осінньому холодні, – та Петра не було.

“Щось трапилося. Але що? А може, Петро іншу засватав? Тому й брати так над нею

підсміювалися. Хлопці – вони такі. Від них всякого можна сподіватися. Їм вірити не можна. Але ж мій Петро не такий. Йому можна вірити. Його очам, його пісні”.

Йшла додому і все оглядалася: може наздожене. Не наздогнав.

Вранці за сніданком старший брат Василь таки не витримав і насмішкувато, потираючи руки від задоволення, сказав:

– Що, сестричко? Каюк твоєму ухажору? Другого доведеться шукати.

Ганя глянула на нього скоса, а серце закалатало тривожно, як церковний дзвін на сполох.

І думка:

“Вони порішили Петра”.

Стрималася, вдала з себе спокійну і спитала:

– З яким ухажором? Якщо з Гайдуковим Іваном, то не ухажор він мені зовсім, царство йому небесне.

– Що мелеш, дурна? – гримнув батько. А Василь так ущипливо:

– Невже так-таки нічого й не знаєш?

– А що б я мала знати?

– Та ж твій любезний Петро міну виорав на свою дурну голову.

Ганя зблідла і поклала ложку.

– Туди йому й дорога, – буркнув батько.

Більше вона вже нічого не чула.

“Петро помер, – думала з жахом. – Так ось чому…”

– Очуняй, дурна! – це батько. Ганя чула його голос, але не чула слів.

– Геть стеряється дівка. І нащо було варнякати? Тепер з неї цілий день роботи не буде. Ти,

Василю, як баба. І хто тебе за язик тягнув?

– А що я такого сказав? – виправдовувався хлопець. – Однак від когось почує.

І раптом вона зрозуміла батькові слова, бо він їх майже прокричав у неї над вухом.

– Очуняй, дурна. Живий твій Петро, живий! Щоб йому…

“Живий! Живий! Нехай там що, але живий! Боже мій, чого ж я тут сиджу? Він там…  а я сиджу!”

І стрімголов вибігла з хати. Ще чула якісь образливі слова, що доганяли її і догнати не могли, та не слухала тих слів, бо вона була від них така далека.

 

 

Вже й не пам’ятала Ганя, як добралася до лікарні. Застала там стару заплакану

Шепетиху. Кинулася до неї, як до рідної, а та наче й не здивувалася.

– Що з ним, тітко Мокрино?

Та глянула на дівчину невидющими очима:

– Сліпий…

– Хто сліпий, тітусю?

– Петро… сліпий. Зовсім…

І заголосили обидві, як над померлим. Вийшов лікар і став на них гримати.

– Чи ви подуріли, чи що з вами? Тут хворі лежать, лікарі працюють, а ви голосите. Тут  у

кожного своя біда. Думаєте, тільки у вас?

– Пустіть до нього, – залебеділа Шепетиха.

– Сьогодні не пущу. І не думайте, і не просіть. Він після операції. Йому спокій потрібний, а не ваші плачі. А ви?.. – запитально глянув на Ганю. – Жінка?

– Ні… дівчина, – і зачервонілася.

– Зайдіть до мене в кабінет.

В кабінеті нестерпно пахло ліками. Ганя розгублено сіла на стілець. Виглядало так, що дівчина сама потребувала лікарської допомоги. Була бліда і, здавалося, ось-ось

втратить свідомість.

– Заспокойтеся і візьміть себе в руки. Мушу вам сказати все, як є. Ваш хлопець більше

ніколи не зможе побачити, яка ви гарна. Він назавжди залишиться сліпим.

– Але жити він буде?

– Буде. Жити він буде. Але ще одне…  У нього спотворене лице. В обличчя вп’ялися

маленькі осколки. Що змогли, ми витягнули. А декотрі, найдрібніші, будуть жити разом з ним. Від його краси і сліду не лишилося. Ти, дитино, – лікар і не помітив, як перейшов на

“ти” і на батьківський тон.

– Ти, дитино, краще знайди собі іншого хлопця. Бо молодість любить красу.

– Ні, – тихо і безслізно сказала Ганя. – Аби він тільки жив. Я буду йому за няньку, а коли

одужає, стану його поводирем.

Лікар з недовірою пильно глянув на дівчину.

– А може це тобі так здається? Знаєш, такі речі краще робити відразу, бо потім можна

хлопцеві завдати ще тяжчого болю. Так що ти добре подумай.

– Ні, лікарю, мені не здається. Я добре подумала. Я люблю його.

– Але це не та романтична любов, що в зеленому садочку. Це любов трудна.

– Знаю.

– Тоді ще раз подумай, аби не завдавати хлопцеві ще одної рани.

– Мені нема чого думати. Петро мій.

– А батьки твої? Як вони?

– Я вже давно стала супроти їхньої волі. Вони хочуть силою віддати мене за багача.

– Он воно як! Звичайна історія. Я знав пару, коли зряча дівчина вийшла за сліпого. І вони

були щасливі. Це було в часи війни. Але, щоб ти знала, це дуже нелегко.

– Знаю.

Очі у дівчини були сухі. В них палала любов і жертовність.

– Нам би тільки… якось розписатися. Тут, не в сільраді. Щоб батьки не перешкодили.

– Не спіши, дочко. Ще треба, щоб твій хлопець на те погодився.

– Він погодиться. Він мене любить.

– Ой, доню, ти ще дуже молода, ще так мало знаєш життя. Чи ти знаєш, яка це для нього

трагедія? Не хочу тебе лякати, але декотрі не витримують і накладають на себе руки.

– Господи! Відведи і не  допусти такого.

– То давай разом з тобою боротися за твого Петра. Я як лікар, а ти… тільки, якщо твердо

вирішиш. Але, щоб ти знала, при ньому жодної сльози, жодних зітхань, окрім тих, що від

кохання. Бо інакше – ти його уб’єш. Затямила?

Дівчина кивнула.

– То дай я потисну твою руку. І дякую тобі.

І лікар міцно потиснув дівочу руку, ще ніжну, але вже спрацьовану.

– Ходімо тепер до матері. Їй теж нелегко. Мусиш думати тепер і про неї. І вони вийшли в

коридор, де на них чекала убита горем Мокрина Шепетиха.