Шлях до покаяння 2006 рік

Попросилася до Кривого Петра, що возив пошту, аби підвіз до станції. А там на поїзд. Питала в людей. Недовго й їхала. Але ще треба було йти пішки. Йшла через ліс кілометрів, певно, з п’ять. Добре, що хтось лижню проклав. Дерева стояли в снігу по пояс, а на верхівках мали пишні снігові шапки. Добре, що день, був, а то лячно було б в тому білому царстві. Іноді білка дивилася на Наталку цікавими намистинками. “Господи, краса яка! А то за тією роботою ніколи й вгору глянути. І зими як слід не бачила”. Незчулася, як і прийшла. Ото, певно, він і є, отой госпіталь… Так, він і є. По прибраних доріжках ходив якийсь чоловік у військовому. Був з паличкою. Наталка спершу не зрозуміла, що з ним. Йде ніби рівно, але якось невпевнено… А-а, він сліпий. І як вона не помітила? Зі спини бачила. А тепер придивилася. То й що, що сліпий, він певно, знає.

  • Добридень Вам, – привіталася Наталка.
  • І Ви будьте здорові.

Зупинився. Тепер Наталка могла добре його роздивитися. Був високий, гарний, під чорним вусом і розкішним чубом. За такими дівчата мліють. Мав десь років під тридцять.

  • Вам допомогти? – спитала Наталка, трохи ніяковіючи.
  • Ні, дякую. Це я звикаю. Вчуся, так би мовити, ходити.
  • Хіба до такого можна звикнути? – хотіла так спитати, але не спитала: боялася вразити чоловіка. Замість того запитала про інше, про найголовніше.
  • Скажіть…

В роті їй пересохло, ніби нестерпний жар спікав її зсередини.

  • Скажіть… а Ви часом не знаєте, де тут Іван Синишин?
  • Синишин? – пожвавішав той. – Музикант?
  • Музикант?.. Не знаю. Музикою либонь не був…
  • А-а, навчився, значить. Тут всього навчишся.

Раптом спохмурнів, і сувора тінь лягла йому на обличчя.

  • А Ви Синишину хто будете?
  • Жінка.
  • А Ви знаєте, що він без обох ніг? – питав суворо, неначе був тут за суддю.
  • Знаю, – майже пошепки сказала Наталка.
  • Будете забирати?
  • Буду… якщо згодиться…
  • Ще б не згодився! Але Ви добре подумайте. Бо потім йому буде ще важче.
  • Подумала.
  • Тоді ходім. Тільки той… поменше сліз. Хоча це неможливо… Гості тут у нас бувають не часто. Хіба піонери. Ті бувають. Приходять, вірші розказують, пісень співають, а потім ідуть. І настає тиша. Кожен про своє думає. От тоді Іван і дістає свою губну гармонію. І грає, бісів син, ніби й родився з нею. І людям веселіше стає. Та й кусок хліба при біді можна заробити.
  • Як? – злякано спитала Наталка.
  • А дуже просто: заграє людям – а вони…
  • Та Ви що! – Наталка аж зупинилася.
  • Та я нічого. Таке наше життя. От і прийшли. Почекайте, спершу я.

Постукав паличкою по дверях:

  • Ей, хлопці, до нас гості. Приготуйтеся, тут дама.

Шурхотіння, легка метушня за дверима.

  • Ну… тепер заходьте.

Наталка увійшла. Біля крайнього ліжка стояв… так, стояв її Іван. Худий, сивий, з залисинами, та вона його відразу впізнала. Впізнала б і на краю землі, бо тільки він один умів так посміхатися. Але ж… як він стоїть? Опустила очі вниз: ага, дерев’яні ноги… чи ще з чогось зроблені…Вона чула щось таке, але ніколи не бачила. Все це тривало тільки мить. Наступної миті Наталка бухнулася до ніг своєму чоловікові.

  • Іваночку, лебедику! Прости мені, я не винна. Прости! Або вбий мене.
  • Ти що, Наталко? – Іван стояв розгублений і суворий. – Хіба ж так зустрічають свого чоловіка-героя? Чи, може, ти… вже й не жінка мені? А де ж діти? Чому їх не привезла? Я ж просив…

Наталка плакала і обіймала ноги свого чоловіка.

  • Ну, годі, Наталко. Сльози – не цілюща вода. Вставай та розказуй. Не соромся: тут всі свої. Вони тут всякого наслухались.

Наталка встала, допомогла сісти Івану, сіла сама. Готувалася до тієї зустрічі, та від хвилювання всі слова порозгублювала.

  • З дітьми все гаразд. Ростуть, пустують. Там такі шибеники, що…

Аж тепер посміхнулась і стала на диво гарною. Аж палата заясніла.

  • Дякую, горличко, що синів зберегла. Чому ж не привезла?
  • А не привезла, бо хочу тебе додому забрати, соколе мій, якщо ти…
  • Ого! А я думав, що ти заміж вийшла, що так побиваєшся. Але подумай, Наталю, я – каліка.
  • Не кажи так, соколе мій. Буду твої ноги кожного дня сльозами вмивати. Але, благаю, вислухай мене і прости. І ви всі слухайте і будьте моїми суддями. Я мовчала. Я нікому не казала про свою кривду, в вам скажу. А ти вір мені, Іване, бо не брехала я тобі зроду-віку і тепер не брешу. Повір і прости, якщо зможеш.
  • Та не мотай душу, кажи вже.
  • Він прийшов уночі, п’яний. Я відчинила, бо думала: потреба яка… а він знасилував мене. Тепер у мене дитина. Ще одна дитина.

Настала мертва тиша. Наталка вже не плакала, тільки дивилася на свого Івана і, як приречена, чекала вироку.

  • Хто? – нарешті прохрипів Іван.
  • Микита Цвіркун.
  • Ота комаха? Отой покидьок?.. Ти снилася мені в окопах. Ти приходила до мене, коли я непритомнів від лютого болю. Ти приходила і клала руку мені на лоба – і я оживав. Коли за мною прийшла смерть, ти звідкілясь вийшла і стала між мною і смертю. І смерть відступила. І я вижив. І ти прийшла до мене, коли я, знівечений, але не зломлений, не думав вже побачити тебе. І щоб якийсь покидьок, якась нікчемна комаха зруйнувала моє щастя?

Тут обізвався понурий сивий чоловік, що лежав у кутку:

  • Ти, Іване, вір своїй жінці і прости. Вона щиро говорить. І забрати тебе прийшла не із-за твоїх орденів. Бо що з них толку?
  • Не журись, Наталко, не плач. Виростимо і нашу четверту дитину. Хто там у нас?
  • Петрик, – крізь сльози усміхнулася Наталка.
  • А комаху я уб’ю, це точно. А зараз… давай, що там у тебе в кошику. Я ж знаю, що він не порожній.
  • Та вже не порожній. Хоч зараз у нас не дуже.

І Наталка почала ставити на стіл вареники, сало, курку, яйця, коржики, велику чорну хлібину і… тут Наталка зашепотіла щось на вухо Іванові. Він засміявся і підморгнув хлопцям.

  • Давай, Наталко, нам все тепер можна.

І Наталка поставила на стіл пляшку горілки.

  • Ого! Та ж тут ціле багатство. Моя жінка – то господиня, за те її й люблю.

І він либонь вперше по стількох роках обняв свою Наталку.

  • Горличко ти моя!
  • Гірко! – гукнув хтось з чоловіків. І справді, вже стільки тої гіркоти випало на долю кожного з них. Тим солодший був вистражданий їх поцілунок. То не був пристрасний поцілунок молодості. То був поцілунок великої любові, що витримала всі випробування.
  • Горличко моя, – шепотів їй Іван, – і це вже було зовсім, як в молодості, бо так називав він її з найпершого їхнього дня.
  • Ти, Наталко, не думай, що я лежнем лежатиму. Ого! Я навчився і чоботи робити, і по дереву різьбити, і ще багато чого. Так що заживемо, Наталко, не гірше, як другі, а то й краще. А ту комаху я все-таки уб’ю.
  • Плюнь і розітри, – сказав сивий чоловік, що був серед них найстарший.
  • Із-за якоїсь козявки будеш собі життя псувати.
  • А мені нічого не буде: я – контужений. І іменний пістолет у мене є.
  • Забудь, кажу тобі, – аж розсердився чоловік.
  • Всіх покидьків не перестріляєш.
  • Але прагнути до того треба.
  • Вгамуйся, Іване, і не лякай молодицю. Бачиш, як пополотніла, – докинув лагідний чоловік, що був без обох рук.
  • Він і так буде тебе боятися. А зараз тобі треба думати про те, щоб машину дали, щоб додому швидше достатися. Дорога важка, і темніє швидко.
  • Куди йти за машиною? – похопилася Наталка.
  • А от сліпий тебе проведе. Іди з нею, Семене, до головного.

Шумів тихо ліс, розгойдуючи свої засніжені крони. Шумів і дивувався, бо він все знав, отой старий сосновий ліс. Наталка везла додому свого чоловіка. Обабіч сиділи два санітари, щоб допомогти при потребі. А позаду залишався госпіталь, а в ньому – люди, для котрих війна ніколи не закінчиться.

 

Іван заново вчився ходити. І це було зараз для нього найголовніше. Це було дуже нелегко – керувати не своїми ногами. Ні, в хаті він вже ходив, а от на двір ще не потикався – слизько було. Дуже чекав весни, коли вже нарешті просохне. І таки дочекався. Завесніло, зазеленіло.

  • О тепер вже й можна, – сказав про себе Іван і почав збиратися.
  • Ти куди? – нажахано спитала Наталка, спостерігаючи те збирання.
  • Маю одну пильну справу…

І те, як він це сказав, впевнило Наталку, що він іде до Микити.

  • Іване, не треба, благаю тебе.
  • Що? Шкода? – грізно запитав. І Наталка зблідла і залилася сльозами.
  • Як ти можеш так говорити? – плачучи казала вона. – Я б і сама його… та дітей шкода, і своїх, і Микитиних.

Іван рушив до дверей.

  • Почекай. Я піду з тобою. Як же ти сам?
  • Не заваджай, Наталко. І не сердь мене, бо я й так сердитий. Я сам…

І пішов. Повільно, важко, налягаючи на милиці. Ішов довго, старанно вибираючи, куди йому ступити. І таки прийшов. У дворі загавкав пес, але на той гавкіт з хати ніхто не вийшов.

  • Невже нема? – з жахом подумав Іван. Він підійшов до вікна і голосно затарабанив у шибку:
  • Гей, комахо, виходь, я прийшов.

І Микита вийшов. Білий, як стіна, стояв на своєму порозі і дивився на Івана.

  • Знаєш, чого прийшов? – спитав той.
  • Знаю.
  • Значить, все було так, як мені розказала Наталка?
  • Так.
  • Значить, вона не збрехала?
  • Ні, не збрехала.
  • Ну… тоді прощайся зі своїми і молися Богу.
  • Прощатися не буду, а то здіймуть лемент, а молитися також не буду, бо в Бога не вірю.
  • Ну, як хочеш.
  • Тільки не тут. Ходімо звідси, а то діти полякаються, – попросив Микита і ще більше збілів.
  • Я не збираюся тут з тобою розгулювати.
  • Ну, ходімо хоч в садок.
  • Добре, ходімо.

Микита йшов попереду, а за ним – Іван, суворий, спокійний, наче мав виконати неприємну, але конче потрібну справу. Стали під яблунею.

  • Отут… – тихо сказав Микита і подивився довкола. Садок вже квітував, але ще не на повну силу. Та ця яблунька, рання, викохана Микитою, вже стояла у всій красі, пишаючись своїм цвітом, ніби кажучи:
  • Що це ви надумали? Дивіться, яка краса…
  • Як гарно, – прошепотів Микита самими лише губами. Та й Іван на якусь часинку сам замилувався тією красою, наче забувши, навіщо сюди прийшов. А потім, ніби згадавши, зітхнув і знехотя почав цілитися в Микиту, повільно, старанно.
  • Та скорше ти, таку твою… – не витримав напруги Микита. Але тут почувся жіночий і дитячий лемент.

 

Наталка кидалася по хаті і не знала, що їй робити.

  • Господи, він накоїть лиха, неодмінно накоїть.

Накинувши одежину, запнувшись хусткою, вона побігла до Микитиної хати, навпростець, через городи, що ще чорніли в чеканні людських рук. Наталка бігла, нічого не бачачи перед собою: аби тільки встигнути. Мала встигнути, мусила встигнути, бо ж Іван таки йтиме повільніше.

Встигла. Причаїлася за рогом будинку. У скронях гупало, серце калатало так, що, здавалося, його мали почути. Вичекала, коли чоловіки пішли у садок. Метнулася до хати. Наталка вбігла в хату, розпашіла, очі їй страшно горіли, хустка злетіла, волосся маяло. Як навісна. Марія поралася біля плити, двійко дітей доїдали свій сніданок.

  • Маріє, скорше, летімо, біжімо, може ще встигнемо, може ублагаємо. І ви, діти, біжіть. Вони пішли в садок. Скорше.

Марія було подумала, що Наталці щось зробилося. Чи не занедужала молодиця? Може, тому Іван Микиту викликав?

  • Добридень, Наталко! – намагалася бути спокійною. – Сядь та спочинь, та й розкажи толком, що тебе так налякало.
  • Ой, швидше, бо він його уб’є.
  • Хто уб’є? Кого?
  • Та Іван твого Микиту.
  • За що б він мав його убивати?

Та Наталка тих слів вже не чула. Вона чимдуж вибігла з хати, Марія з дітьми за нею, хоч нічого з Наталчиних слів так і не зрозуміла. Вже добігали, як угледіли страшну картину: під яблунею стояв білий, як полотно, Микита, а Іван цілився йому в груди. Марія так і кинулася Івану до ніг, яких у нього не було. Вона обливала слізьми Іванові милиці і голосила, і заводила, наче Микита лежав уже мертвий, аж страшно було:

  • Іване, лебедику, пожалій дітей, не сироти. Чи ще мало сиріт війна наплодила? Пожалій, лебедику. Що він таке тобі зробив? Ой, не вбивай.

Лементіли діти, плакала Наталка, під яблунею все ще стояв білий, як полотно, Микита, але Іван вже в нього не цілився. Він опустив свій пістолет і дивився на знепритомнілу Марію. Потім плюнув, розвернувся і пішов геть, кинувши на прощання Микиті:

  • Живи, комахо.

Наталка кинулася допомагати Марії, заспокоювала переляканих дітей. Під яблунею все ще непорушно стояв Микита. Наталка побігла наздоганяти свого чоловіка, що вперто і наполегливо долав свою важку дорогу. Наздогнала, пішла поруч. Він глянув на неї і втомлено посміхнувся. З його обличчя зникла суворість і напруга, воно знову ставало молодим і гарним. В Наталки потепліло на душі. А навколо квітували сади, і весна кликала людей до праці, до життя, до любові. Десь неподалік туркотіла горличка.

 

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + 15 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.