Шлях до покаяння 2006 рік

 

За Михайликом приїхав Сергій. Який же той Михайлик був щасливий! Очі в нього аж

світилися. Додому! Валіза вже давно була складена. А в тій валізі лежав Михайликів найцінніший скарб – його живий малюнок.

Цього року на Різдво ніхто вже до них не приїжджав: вечерю нести ні до кого було. Зате їх всі кликали до себе в гості. Всі, крім Олени. Ліда дивувалася. Вона казала своєму

Грицькові:

– Невже їй не цікаво глянути на свого сина: яким він став, чи виріс, чи змінився, розпитати, як йому ведеться в тому інтернаті…

Грицько зітхнув:

– Та як йому ведеться – це ясно і без розпитувань.  Як в армії: по дзвінку вставай, по

дзвінку лягай… і неодмінно дідівщина. Я мав товариша з дитячого будинку, то я вже знаю. Тільки в армії ти дорослий, в тут…

– Боже мій! – жахнулася Ліда. – А може ж в тому інтернаті не так…

– Та чого там не так? Просто Михайло не розказує. І правильно робить, бо що це дасть?

Поохають всі, пожаліють, а йому однак туди назад повертатися  треба. А ти подивися на нього, як він подорослішав. І сліду нема від колишнього хлопчика. Хіба тоді, коли з малою нашою бавиться. Ти думаєш, це від легкого життя?

– Тепер я день і ніч буду про це думати.

– І однак нічого не придумаєш. Сказано – сирота…

– Але ж Михайлик – не сирота! У нього ж є мати!

– Йому від того не легше…

Якось  у якійсь потребі Ліда забігла до Сергія. Михайла не було вдома: поїхав

до Христі. Сергій сказав:

– Я, звичайно, свиня. Але я однак тобі покажу. Тільки умова: не плакати.

– Що там таке?

– А ось зараз побачиш.

І Сергій виніс з другої кімнати бережно загорнутий малюнок. Ліда остовпіла.

Вона не могла нічого сказати і, здається, якийсь час навіть не дихала.

– Боже мій! – нарешті зойкнула вона. – Та він же – талант! Рідкісний талант! Йому

вчитися треба. Малюнок живий! Він… дихає!

– Ти не про те… талант – це так… Але він цей малюнок пережив. Він його вистраждав. Як

йому потрібна мама. Більше, ніж кому іншому.

– А вона… Слухай, Сергію, може спробувати поговорити з нею?

– Ні, це без толку. Якщо її серце досі не озвалося, тоді…

– Тоді його просто нема.

– А якщо нема… то що толку з нею говорити?..

 

Але все колись закінчується. І канікули також. І така вже закономірність, що все гарне минає швидше. От канікули. Чекаєш їх, чекаєш, а вони тільки мигнули – і вже їх нема –

закінчилися. Чекай тепер других. І знову вже пора збиратися в дорогу, хочеш того чи не

хочеш. І нічого тут не поробиш. Але тепер у Михайла не було того остраху перед інтернатом, з яким він вперше переступив його поріг. Михайло відчував, що навіть вже скучив за декотрими своїми товаришами, особливо за Вольдемаром.

Їхав з важкими торбами, в котрих було повно всякої смакоти.

– Для твоїх, – казала Ліда. – Аякже! Щоб знали, що ти здому приїхав. Не будеш же їсти сам, під ковдрою.

А Сергій, збираючи Михайла, сказав:

– Я знаю, що інтернат – сувора школа для тебе. Але кожен рано чи пізно її проходить:

хтось – в армії, хтось – на роботі, а тобі ось випало…

Малюнок свій Михайлик залишив вдома. Не хотів з ним розлучатися, але дорожив тим малюнком і боявся за його долю. А раптом ще комусь в голову стукне поглумитися над тим малюнком і заодно над Михайлом. Діти в інтернаті, як правило, травмовані, а тому

неперебачувані. А ще раз, знав Михайло, свого малюнка він не відновить – не зможе.

Віз з собою безліч всяких дрібних інструментів, різних шайб та ще всякої всячини.

А Вольдемару у подарунок віз фотоапарат – упросив Сергія купити. Це була мрія Вольдемара, нездійсненна мрія, бо у нього з рідні була лише немічна тітка, що ледве животіла у своєму селі. Ні, це не було запобігання перед сильнішим. Це була радість від того, що посміхнеться його товариш.

 

 

Спливали роки. Ріс Михайло. Ріс і вчився. Вчився легко, без особливої напруги.

Чомусь буває так, що того, кому симпатизують вчителі, не люблять учні. І навпаки, учнівських авторитетів ніяк не хочуть визнати вчителі. Михайла ж любили всі. Малеча

бігла до нього з усіма своїми проблемами, а він…  скидався на свого Сергія і здавався

дужим, спокійним, впевненим.  Виглядало так, що Михайло може все на світі. Він

ніколи не вдавався до кулаків, але всі знали, що він може, і його слова слухалися.

Займався спортом, малюванням, столярував, щось там конструював. Чим він тільки

не займався! Додому їздив, коли випадала така нагода. Сергій женився. Мав уже й сина

Михайлика. Однак вже дорослий Михайло не почувався вдома чужим чи небажаним.

Наближалася розлука з інтернатом, що став для Михайла рідним. Йому робилося

сумно, коли думав про те, що вже ось-ось незабаром поїде звідси і знову опиниться між

чужими людьми і буде вирішувати нові життєві проблеми. Всі чомусь думали, і не безпідставно, що Михайло буде йти по лінії художника, але хлопець чітко знав, що малювання, різьблення, випалювання і таке інше – це так, для душі. Це дуже важливо, він не зможе зректися того високого і чистого, але те мистецтво не стане його фахом. Хлопцеві здавалося, що, коли мистецтво стає фахом, воно перестає бути мистецтвом. Це вже робота? А робота – так думав Михайло – це не свято, як казали йому про те вчителі. Робота – це будні, що б там хто не казав. Важкі чи  легкі, але будні. За роботу платять гроші. А мистецтво – це свято.

Михайло мріяв про політехнічний інститут у Львові, але як воно буде – того ніхто

не знав. Світ дивився на Михайла своїми прагматичним очима, світ чекав на нього, щоб

занурити його в свої одвічні проблеми. Чи був Михайло готовий до того? Мабуть, що не

дуже. Хлопець дивився на світ очима художника, він бачив його прекрасним, не хотів помічати потворності, зажерливості, жорстокості. Але хлопець чітко знав, що не дасть світові себе проковтнути. Це він знав напевно. Бо він не сам: у нього є Сергій, є тьотя Ліда, а ще десь є його мама. Він не бачив її, але знав, що вона десь є – і це головне. Скільки раз, вже стаючи дорослим, прокидаючись серед ночі, шептав Михайло свою дитячу мрію чи молитву: „Озвіться до мене, мамо!” І мама озивалася до нього. Піснею, словом чи Божим благословенням. І тоді хлопець прокидався оновлений, повний сил і енергії, і вже якось наче самі по собі вирішувалися його життєві проблеми. А роки тим часом пливли собі… Час від часу Михайло приїжджав у Калинівку. І люди казали (а вони якось завжди все знали):

– Вчиться. В політехнічному. У Львові.

– Дивіться-но! От розумна дитина! Хоч і без мами ріс…

– Таки й розумний! А що? Таки вибився в люди. Сам вибився. Бо як воно – талант,

то не пропаде. Бог такого не допустить.

– Певно, що так.  Часом і батько, і мати, і гроші, а воно без пуття.

– І Сергій з Лідою помагають. Що там казати!

– То й добре, що помагають. Бог їм за те заплатить. Бог все бачить. А та…

– Олена? Як вона так може жити на світі?

– Може. Бачите, що може.

– Так вона має діти чи ні?

– Має, має. Двоє. Хлопчика і дівчинку. Я знаю, бо моя похресниця там по сусідству замужем. Довго в них з чоловіком дітей не було – Олена не хотіла. Але Ігор взявся за неї на повному серйозі. Сказав, що покине. „Як ти слаба, – каже, – то лічися, а як здорова, то роди дітей. Бо покину”.

– Так і сказав?

– Так і сказав.

– Певно, що так. Бо що то за життя без дітей?

– І що? Родила?

– Родила. Але однак… Каже моя похресниця, що дітьми більше Ігор займався, ніж вона.

– Та вже добре, що хоч родила, що не треба було з якогось дєтдому брати. Знаєте, як

тепер…

– То вже б диво було.  З дєтдому! А своя дитина по інтернатах поневіряється.

І жінки зітхали та й далі продовжували безконечні розмови, теми для яких ніколи не вичерпувалися. З тих розмов біля криниці чи на колодках ми і довідуємося іноді, що з ким

стається, як кому ведеться, як у кого в родині чи на роботі. От, приміром, по якімсь часі

можна було почути знову розмову між жінками.

– Щось давно вже Михайла не видно.

– Якого Михайла?

– Та Настиного, Федощукового.

– О, та він, либонь, в армії.

– Так, так, в армії: а ви хіба не знали? Там Сергій з Лідою такі проводи робили, як весілля.

Сергій на присягу їздив. Либонь, восени вже має прийти.

– Файний хлопець.

– Таки, як лялька.

– Та й є в кого. Олену також чорти не взяли – теж файна.

– А я її не любила. Яка там вона файна! Як гляне тими зеленими очима – то аж мороз поза плечі.

– Е, кумо, зате хлопцям ті очі світ заступали.

– То вона на них інакше дивилася. А як ви думали? О, жінка багато чого може, особливо її

очі, навіть якщо вони й зелені.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.