ОЗВІТЬСЯ ДО МЕНЕ,  МАМО

 

Село Калинівка розкинулося на зеленому пагорбі та й грілося собі на осонні, виплекуючи дівчат і хлопців, святкуючи весілля за весіллям. Вже здавна повелося, що в Калинівці майже всі сім’ї багатодітні, працьовиті та дружні. Взяти хоча б Федощуків.

У Насті Федощучки не мало, не багато, а шестеро дітей: чотири дівки і два хлопці.

Добре вони з Гарасимом постаралися, а тепер подумати треба, як чотири дівки заміж

віддати, коли бідність така безпросвітна. Хлопці що? Вони собі раду дадуть, якось влаштуються. Гарні, роботящі – знайдуть собі пару. З дівками гірше: кожну  відвінувати треба. А чим? Та Гарасим не дуже тим гризеться, а все більше Настя. Воно звісно: мати. А матерям, як на Гарасима, все більше дурне до голови лізе. Донька ще в пеленках, а мати вже про весілля думає. А Гарасим знає: все якось влаштується. От, приміром, Христя, найстарша. Чого нею гризтися? За сина доброго господаря виходить. Щоправда, на чуже село. То й що? І там люди живуть. А мати охає, бідкається. А чого? Вже з пеленок давно вилізла, нехай сама собі раду дає.

А Теклю – дарма що гарна, як квітка, Гарасим заставив теж за доброго господаря вийти. Не хотіла. Ще б пак! А як би мала хотіти, коли він страшніший від чорта, не при хаті згадуючи. Доля поглумилася з Андрія: він був потворний. Присадкуватий, опецькуватий, мав величезну подовгасту голову. Можна було подумати, що на його голову зверху приліпили ще одну, а внизу, з-під тих двох голів виглядало маленьке, як кулачок, майже дитяче личко. Такого побачиш вночі, три дні хреститися будеш. Зате був багатий. Один син у матері, хата під бляхою, садок і пасіка. Думка була така, що може котра дівчина, якщо не на нього, то хоч на багатство злакомиться та й піде за нього заміж. Гарасим розумів, що красу на тарілці не краяти. А от його Текля того не розуміла. А що робити?  Треба йти заміж. Не хоче дівка? Звісно, що не хоче. Та, як кажуть, не хотіла коза на ярмарок йти, а її взяли на мотузок та й повели. Отак  і дівку. Відлупив її Гарасим, що тиждень з синцями ходила, – відразу й погодилася, бо знала: буде комизитися – битиме.

Аякже! Гарасим – батько, його мусить слухатися. Як сказав, так і має бути. То правда,

що, коли в церкві молоді брали шлюб, то півсела плакало, як на похороні. Та й  сам Гарасим, чого критися, сльозу пустив. Бо ж таки гарна в нього дочка. Мати зімліла, водою відливали. А чого? Сваталися до Теклі й другі хлопці: гарні, роботящі. Та Правда, що…  Гарасим до весілля, під час весілля і після весілля був, наче кам”яний.

Ну хіба що в церкві трохи розчулився. Але доньчиних слів, сказаних йому вже після весілля, наодинці, коли Текля прийшла за чимось до матері, Гарасим довіку не забуде.

Вразили вони його, як грім. Тяжко заплакавши, дочка сказала:

– Втопили Ви мене, тато, навіки втопили. Я Вам того не прощу. Я до самої Вашої смерті,

до останньої Вашої хвилини проклинатиму Вас. Бо краще вже було мене повісити чи

вбити.

Чомусь лише тепер задумався Гарасим: чи добре він вчинив.

– Ти ж знаєш, Текле, що це біда мене заставила неволити тебе.

– Ніяка біда, тату, не може заставити віддати свою дитину на вічні муки. То гріх, тату. І нехай Вам Бог його ніколи не простить.

– Схаменися, навіжена.

– Ні, не схаменуся, а все життя я буду плакати, і кожна моя сльоза впаде на Вас, тату.

На тих словах до хати увійшла мати. Вона відразу все зрозуміла, на її очі навернулися сльози, та вона сказала:

– Гріх, Текле, таке казати. Батько тобі добра хотів.

– Гріх? То ще й мені гріх? Ні, це Вам гріх, шо віддали мене на вічну муку.

Але попри все Текля була все життя доброю жінкою для свого чоловіка. Народила йому двох синів, не шукала втіхи десь на стороні. Тільки очі в неї були такі сумні-сумні,

як у сарни, аж жаль брав у них дивитися. Ті, хто знав її ще дівкою, зітхали, знизували плечима.

– Ніколи вже не відтане її серце.

Часом чоловік питав:

– Скажи, Текле… ти мене зовсім не любиш? Ні крихітки?

– Ти, Андрію, ось що… ніколи, чуєш, ніколи не говори мені про любов. Ні про свою не кажи, ні про мою мене не питай.

– Хіба ж я недобрий для тебе?

– Добрий. І мати твоя ніколи не скривдила мене ні словом, ні поглядом.

– То чого ж ти?..

– Знаєш, чого. Жаль на тебе маю тільки за одно: нащо мене брав? Ти знав, що я за тебе не

хочу.Ти знав, що батько бив мене і силою змусив іти за тебе.

– Знав. Але я любив тебе. Я думав…  я думав, що коли буду до тебе добрий, то розтоплю кригу.

– Не розтопиш, Андрію. І давай ніколи більше не будемо про це. Я присяги не зламаю, буду тобі вірною жінкою, але любові від мене не вимагай: тут я не владна. І годі про це.

– А я думав, ти з часом звикнеш. Виходить, що все життя ти мусиш…

– Виходить. Не треба було мене брати силоміць.

– І надії нема, то ти з часом звикнеш і полюбиш мене?

– Ні, такої надії нема.

– Як це страшно.

– Мені ще страшніше, Андрію.

– Тоді ти мусиш мене ненавидіти.

Був час, коли я ненавиділа, здається, цілий світ. Але я змирилася. І досить про це. І давай більше ніколи до того не повертатися. У нас діти.

 

 

Батька Текля ніби не помічала. Ніби і не було його зовсім. А він дивився на неї благальними очима і мовчав. На Різдво вони, як було заведено, приносили до батьків вечерю, але й тут крига не танула, а очі у Теклі були сумні, як у сарни. Якось батько, як зосталися вони наодинці, тихо спитав у неї:

– Ти простила мені, Текле?

– Ні.

– У тебе ж все добре.

– Так часом буває, коли людина сидить в тюрмі і знає, що не зможе вийти на волю. Коли в

такої людини питають, як у неї справи, вона теж каже, що у неї все добре.

– Я думав, ти потрохи звикнеш.

– Не Ви один так думали. Ще дехто так думав. Скажіть, а до мотузки на шиї можна звикнути?

– То мені ніколи не простиш?

– Ні. Все буде так, як я колись казала.

– І ти проклинатимеш мене?

– Так.

– Змилуйся, я ж твій батько.

– А я Ваша дочка.

 

Ліда була наймолодша серед своїх сестер. Світлокоса, ясноока, вона була, як той май:

весела, усміхнена, стрімка і дзвінка. Де вона з’являлася, там ніхто не плакав, не сумував, а

всі посміхалися, немов на світі і горя не було. Бо така вже вона була, Ліда, Гарасимова

пестунка, батькова улюблениця. Їй одній можна було верховодити навіть над батьком.

Батько потакав всім Лідиним примхам. Страші дівчата часом сердилися на Ліду, що їй

можна набагато більше, ніж їм, хоча вона й мала. Але ж хіба на Ліду можна було довго

сердитися? Це було таке миле дівча, що супроти нього ніхто встояти не міг. І не така вже

й вона мала, якщо подумати. Позвикали! Це тільки тато з мамою називають її малою. Та

ще старші сестри іноді. А Ліда вже й дівочиться. До клубу на танці бігає і кіно дивиться,

котре не можна дивитися до шістнадцяти років. А ще…  А ще потай Ліда зустрічається із

своїм хлопцем – Грицьком, комбайнером. Вони любляться. Ліда сподівається, що восени

Грицько її посватає. І хай там тато з мамою що хочуть, а вона таки піде за свого Гриця, бо дуже вже його любить. Він таки її неодмінно посватає, цієї ж таки осені. Тішиться дівчина, бо вона ще не знає, яка то морока, коли ти замужем. Ліда ще не знає, що заміжжя  – це не сама тільки любов. Ой, так, так…  То й добре, що Ліда ще того не знає. Ще дізнається. А може й доброю до неї буде доля, то й проживе отак, посміхаючись та приспівуючи. Якби ж то воно так і було…