БАНАЛЬНА ІСТОРІЯ

 

Химка вже й забула, як була вона молодою. Це було так давно, що Химка вже й не вірила, що й було колись. І скільки літ їй, вона теж забула. Жила собі та й жила. Хатина її стояла на краю села, старенька, як сама Химка, а може, й старша, аж в землю вгрузла від старості. Хатка була чисто вибілена, біля хати обметено, зілля всяке росте, а онде й моріжок із споришем.

Але не все забула стара Химка: пам’ятає, як у панів служила, – сперщу у старих, колишніх, польських, а потім вже у нових, у тих, що й панами себе не називали, а все “Семенович”, “Степанович”. От вона теж в одного такого служила. Тільки забула вже, як його звати було… Либонь… Семен Харитонович…Так, так, таки Семен Харитонович. Вона й тоді забувала. А щоб чого не наплутати, то казала, як і раніше: “Пане”. Тоді Семен Харитонович злегка докоряв їй:

• Казав же тобі, не “пане”, а Семене Харитоновичу. Невже так важко запам’ятати? А то ще хтось почує, на язиках носитимуть, сорому не оберешся. Зрозумій, панів тепер нема. Товариші тепер. От я, приміром… можеш казати мені: товаришу Лапшин.

Химка колись ох, бідова була, не те, що тепер… зітхнула… і на язик гостра. Ще й зараз… та зараз ні з ким язикувати. Все більше сама… А тоді аж приснула зо сміху та й каже:

• Та який же Ви мені товариш, коли я Ваші городи пораю, свиней годую, а Ви на машинах їздите?
• Зате до колгоспу не йдеш, дурна! І взагалі, менше пашталакай.

То була правда: до колгоспу Химка не ходила. Вона не знала, що таке норма буряків чи робота доярки. Рахувалася посильною, а насправді була служницею у Семена Харитоновича. Гроші їй платили справно – як посильній належалося, та й Семен Харитонович, гріх би був скаржитись, і від себе час від часу щось їй докидав. Бо Семениха – то та скупа була: ніколи нічого, навіть старої фантини не кинула. Хоч там того манаття стільки було, що й дівати не знала куди. Страх скупа була. А Семен Харитонович – нічого: і гроші давав, і продукту якогось не раз підкинув. Химці добре було. А що роботи багато – то роботи вона не боялась.

А ще пам’ятає Химка отого приїжджого… Гарний був, з чорним вусом… верхня губа ніби трішки припухла. Вадим Миколайович. Вадим… І досі сниться. І жалю на нього не має Химка, хоч і скривдив він її, тяжко скривдив.

Літо було у розпалі. Трави медом пахли… У Семена Харитоновича гуляли – святкували день народження його дружини. Колись бувало все більше іменини шанували, а тепер все по-новому – день народження. А панам що? Їм що-небудь, аби лише святкувати. Ой, знову вона тих товаришів панами називає. Та бо хіба ж не пани?.. Пам’ятає Химка… Ой, ще й як пам’ятає…

Був вечір. На деревах ліхтарів поначіплювано, світло, як у день. Мошкара на світло летить – не розуміє нічого. Гостей наїхало: з сусідніх сіл, з району і навіть з області. Відразу видно, як поважають Семена Харитоновича, а вже попри нього і Семениху. Пили, їли, потім знову і пили, і їли. А коли вже ні пити, ні їсти ніхто не міг, всі розійшлися по саду. Та й було куди розійтись – сад великий був, таки ж панський. Отут і впала Химка в око Вадиму Миколайовичу, Вадиму, високому чорнявому чоловікові, що приїхав з райцентру привітати Семениху. Спитав, як її звати. Химка почервоніла, бо соромилася свого імені – дуже вже старомодне було… А міняти не хотіла: раз батьки наділили її таким іменем, то вже мала носити. Та мусила вже назвати Вадиму Миколайовичу, а той дуже серйозно сказав, що це прекрасне ім’я, що воно – з самих народних глибин. І Химка повірила. Дивно, але чомусь вона вірила всьому, що він говорив. Дивилася йому в очі – і вірила, що жінка йому померла, що жив один, бо досі не зустрів такої, як вона, і вже не молода була, а повірила.

Всі роз’їхалися, а Вадим Миколайович побув у селі ще кілька днів. А потім поїхав, пообіцявши Химці навідатися. Правда, так більше і не приїхав. А Химка чекала. Ой, як чекала… Хоч і розуміла, все розуміла… Куди їй, забитій підстаркуватій дівці до такого пана! Та все ж… А раптом приїде? Просто приїде… І щодня чепурила і без того ошатну свою хату, і сама чепурилася. Аж поки не зрозуміла, що Вадим не приїде. Ніколи не приїде. А ще зрозуміла Химка, що у неї буде дитина. Сором який, Господи!.. Спершу потай плакала, а потім заспокоїлася і навіть втішалася, якщо так можна сказати. На заміжжя Химка якось не розраховувала: її час давно минув, вона старілася, заміж виходили інші. А тепер у неї буде дитина. А сором? Нічого, якось переживе. Коли вже стало помітно, заговорили люди. Говорили довго і багато. Висловлювали всякі здогади. Декотрі грішили на Семена Харитоновича. Тоді до Химки приступила Семениха і вчинила їй справжній допит. І призналася їй Химка. А що мала робити? Зашуміло село ще дужче, бо ж Семениха тільки обіцяла, що нікому не розкаже, а сама роздзвонила, де тільки могла, щоб відвести поговір від свого чоловіка.

Якось Семен Харитонович покликав Химку до себе в кабінет – видать, щоб Семениха їхньої розмови не чула.

• Сідай, Химко, – сказав, як тільки вона стала в порозі. Сіла. Семен Харитонович відкашлявся і сказав:
• Знаєш, Химко, я тобі дивуюся. Ти ж таки не зовсім дурна і забита. Нащо ти поговір по селу пустила? Що про мене – то, я розумію, не твоя вина: баби язиками плещуть… А про Вадима Миколайовича? Того ніхто не міг знати. Це могло вийти тільки від тебе. Навіщо? Ти згрішила – твоя вина: терпи. Хіба ж ти не розумієш, що він – з райцентру, у нього серйозні неприємності із-за тебе. А жінка, а діти… негарно виходить.
• А він казав…
• Мало чого може нарозказувати парубок дівці чи чоловік гарній молодиці. А ти ж таки гарна, бісова личина! Я й сам на тебе оком не раз кидав, та, повіриш, поголосу не хотів робити, бо в мене жінка… сама знаєш.

Химка почервоніла, як маковий цвіт. У скронях їй стугоніло, а серце гупало, як молот…

• Чого ж ти мовчиш?
• А що маю казати?.. Я б нікому того не розказувала… про Вадима Миколайовича… Хоч би мене вогнем пекли. То Ваша жінка, пане.
• Скільки можна! Казав же…
• Вибачте ласкаво… То Марта Григорівна. Як причепилася до мене…
• Що за слово таке – “причепилася!”, щоб мені не сміла! Чуєш?
• Вибачте ласкаво…

Химка знітилася і вже зовсім тихо додала:

• Я не хотіла, щоб на Вас думали.
• Ну, добре, добре. Але треба це діло… сама розумієш… Вадим Миколайович сердиться. У нього неприємності. Давай так: ось на тобі гроші. Тут…

Семен Харитонович висунув шухляду. Але Химка його спинила:

• Ні, ні! Грошей я не візьму!
• От дурна! Тут пристойна сума. Тобі і не снилося. Це від Вадима Миколайовича.
• Ні, не треба.

Химка ледве не плакала.

• Ти не дослухала, – Семен Харитонович посерйознішав. – Це, щоб… подіти дитину. Зрозуміла? Щоб воно не народилося. Це ж і в твоїх інтересах. Люди… вони що? Поговорять – та й забудуть. А так… на все життя. Та й Вадим Миколайович колись провідає. А так… сама розумієш.
• Ні-ні! Не треба! Нехай не їде. Не треба. І грошей не треба. Я нікуди дитину не подіну. Це гріх. Великий гріх. Воно – моє.
• Ото дурна! Який там гріх! Скільки жінок та й дівок дівають – і нічого. Пізнувато, правда. Он як вже тебе роз… та тепер медицина все може, аби гроші. Тут вистачить, ще й на машину зостанеться.

Семен Харитонович кинув оком на свою шухляду.

• Я вже сказала… ні… То я піду вже…

І вона вийшла з кабінету, рівна, горда і гнівна, розчервоніла, з блиском в очах. Такою її ще ніхто не бачив. Йшла селом, на неї дивилися люди, шепталися. А вона йшла, закусивши губи, щоб не розплакатися.

 

І народився у Химки син – маленький, крикливенький хлопчик. І тішилася Химка з його народження, що й про сором забула. А люди? Що люди? Переговорили та й облишили – набридло. Та якщо вже на чистоту, то не всі й осудили її. Це не те, що колись… А про Вадима Химка не те, щоб забула – просто не думала про нього. Та й ніколи було: вся в клопотах. Дитина росла, а Химка тішилася: не самотня, є для кого жити. Коли дитина підросла, носила у ясла, а сама знову працювала у Семена Харитоновича. Тільки Семениха, як було за щось розсердиться, то все більше Химці докоряє:

• Блудниця! Привела байстрюка та й шваниться! Було б чим!

А ще почула якось Химка ненароком розмову Семена Харитоновича з приїжджим (певно, з району).

• То це та? Вадимова?
• Так. Влип чоловік.
• А вона нічого, гарна молодичка.

Обидва пересміхнулися.

• Банальна історія, – сказав Семен Харитонович.
• З ким не буває…
• Так то воно так. Але Вадиму добряче дісталося. І від жінки, і по партійній лінії.
• То моя роздзвонила.
• Ну вже ті баби! Пробачте.

Почувши ту розмову, Химка довго не відважувалася зайти в кабінет Семена Харитоновича, та мусила. Увійшла – нічого. То й заспокоїлася: нехай собі говорять.

А Сергійко ріс. Вже й до школи пішов. Не було у Химки з ним клопоту: вчився добре, та й на поведінку ніхто не скаржився. А як школу закінчував, раптом Химку в район викликали – по пошті папірця одержала: зайдіть, мовляв, у такий-то кабінет. І що б це мало бути? Чого б то? Їхала в автобусі і ламала собі над тим голову. Так нічого й не придумала. Аж коли відчинила двері вказаного в папірці кабінету, серце наче спинилося, а потім впало кудись: за столом сидів Вадим… Вадим Миколайович. Вона відразу й впізнала його, хоч років пройшло… був лисуватий, розповнів. Встав їй назустріч.

• Проходьте, проходьте. Сідайте.

Химка сіла. Пауза затягнулася.

• А Ви… – Вадим Миколайович запнувся, – така ж гарна…

Химка мовчала.

• Я дуже завинив перед Вами. Самі розумієте… Молодість, Ваша врода…

Химка перебила:

• Кажіть вже, чого викликали.

Вадим Миколайович прокашлявся.

• А викликав я Вас ось для чого. Сергій, здається, в цьому році школу закінчує?
• Так, закінчує.
• То я хотів би йому допомогти…

Химка хотіла сказати: ”Не треба”, та спинила себе. Він же ж таки батько. Може, совість заїла, а може… та Химка не встигла додумати.

• У Москві є такий університет… на Ленінських горах. Чули про такий? Хоча… словом, є можливість туди хлопця влаштувати. Адже він добре вчиться?
• Відмінник, – тихо сказала Химка. Звісно, де ж вона може таке для свого сина? То добре, якщо Вадим допоможе. Та не чужий же…
• То коли закінчить школу, нехай приїде до мене. Я з ним поговорю. Лади? От і добре. А за минуле… не тримайте на мене зла.

А Химка й не тримала. Додому йшла – як на крилах летіла: її син, її Сергій буде вчитися. Аж у Москві! Ото вже спасибі Вадиму Миколайовичу. Таки, видно, совість його замучила – батько ж… Нікому нічого не казала. Тільки спитала у сина:

• Ти хочеш вчитися?

І побачила, як у хлопця засвітилися очі.

• А що?
• Та так, нічого. Є один чоловік… словом, в Москву поїдеш…

І не знала Химка, що готує собі довгу-предовгу розлуку з сином. Не знала, а то б не тішилася, а плакала б в гіркий кулак.

 

Збирала сина в ту Москву, як на вічне поселення: що бачила, клала у валізу і містку торбу.

• Мамо, ну куди стільки всього! – пробував протестувати Сергій.
• Ти бери. Кажуть, там у Москві страшні морози. Як закрутить, як притисне, то й не питатимеш, чи модне, чи гарне, – все одягнеш.
• А їсти стільки! Можна полк нагодувати. В Москві ж не голод.
• Е, дитино, воно то так. Але там все купити треба, а тут – своє, домашнє.

Потім плакала: єдиний же син… і буде далеко від неї…

І тут-таки потішала себе: зате вчитиметься.

А Сергій їхав собі в поїзді, вперше в житті їхав так далеко від дому, від матері. Все ж ніби добре: він їде вчитися, у саму Москву їде. І мріяти про таке не міг. Та щось в’ялило хлопцеві душу.

Що? Певно-таки та розмова з його благодійником, з Вадимом Миколайовичем… Він казав не розповідати матері – то Сергій і не розповів.

• Поговоримо, – сказав Вадим Миколайович, – як мужчина з мужчиною…

То де ж би Сергій після того розповів щось матері? А тепер-от думав, чи добре він вчинив, що не розповів… А ще Вадим Миколайович сказав:

• Знаєш, що я тобі скажу… ти вже дорослий і нема чого тобі за мамину спідницю триматися. Я правильно кажу?
• Та… правильно. Я й не тримаюся.
• От і добре. Я в твоєму віці вже самостійний був. Я маю на увазі от що… будуть канікули, зимові, літні… Я б на твоєму місці роботу на канікулах роботу собі знайшов би. Сам подумай: приїдеш до матері – їй же зайві витрати. А їй і так не легко. Правильно я кажу?
• Та звичайно.
• От бачиш. Мужчиною треба бути, а не тюхтієм. А село – воно село. Ти тепер хлопець столичний, жити маєш по-іншому. Не можна переривати навчально-виховний процес. А то і не відвикнеш бути селюком. Що за навчальний рік засвоїш, те за літо забудеш.

Сергій хотів щось заперечити, але він не звик сперечатися зі старшими, а цей чоловік, мабуть, був дуже великим начальником. Та й допомагає Сергієві. Сергій не погоджувався з Вадимом Миколайовичем, але нехай собі говорить. Хлопець потім сам у всьому розбереться. Не буде він і справді з ним сперечатися.

А тепер їхав і думав, що мабуть-таки треба було трохи посперечатися. Це якось гнітило. Але незабаром хлопець відігнав від себе поганий настрій і надокучливі розмірковування. А з часом і зовсім про них забув.

Химка одержувала від сина листи. Носилася з ними ледве не по всьому селу. Яка ж то для матері втіха, коли у сина все гаразд. Спершу писав, що важко з мовою, бо тут все тільки по-російськи. А потім, видно, звик, бо і в листах своїх почав подекуди російських слів докидати. Та Химка в тому не бачила лиха: звісно, дитина на чужині, не чує рідної мови то й відвикає. Чекала вже тих канікул, як божого змилування. Та син написав, що не приїде: робота йому підвернулася. Грошей заробить – то й одягнеться трохи, бо тут ходять не так, як у селі. А він же не хоче бути гіршим за других. Боже борони! Хіба Химка що?.. Просто бачити його дуже хочеться. Але якщо вже так треба… і заплакала. А потім написала сину, що, якщо йому так ніколи, то може б вона до нього приїхала. Візьме сала, муки, кілька курок заріже, ще там чого. Там же все купити треба. Відповідь прийшла дуже швидко. Здавалося, хлопець аж перелякався, щоб мати і справді не надумала приїхати. Він писав їй, що вона тут загубиться, що тут сила-силенна людей і машин, і ще таке метро, що попід землею йде. Куди їй! І Химка скорилася. Жила листами. Сперщу Сергій писав часто, потім все рідше і нарешті зійшов до привітальних листівок: з Жовтневими святами, з Новим роком, Днем 8-го Березня, з Святом 1-го Травня і Днем Перемоги. На листівках були все ті ж троянди та маки, що й важко було їх відрізнити. З листівок Химка знала, що її син живий і здоровий. Сперщу Химка часто плакала, а потім звикла, бо кажуть, що людина до всього звикає. Мусила жити, хоча й не знала, для чого їй те життя, якщо синові вона не потрібна.

А то якось таки одержала листа. Син писав, що вже закінчив науку, але його лишають у Москві для ще вищої науки. А ще син писав, що женився і що в них незабаром буде дитина. Боже мій, Химка вже так плакала, ніби лихо яке її спіткало. Женився! Без матері! А тепер у неї буде онуча, якого вона також не побачить. Просила сина, щоб приїхав з невісткою в гості, та сину явно було не до неї.

А роки йшли. А Химка старілася разом із своєю хатою. Обидві вони наче й розуміли одна одну і вже давно скорилися своїй долі – доживали віку.

 

Химка сиділа біля вікна і щось шила. Треба було кидати те шитво, бо вже вечоріло і Химка ледве що бачила. У сінях щось зашамотіло. Хтось потемки явно не міг знайти клямку. Хто б це?.. Двері відчинилися – і до хати увійшов високий статечний чоловік, а з ним білявенький хлопчик років дванадцяти.

• Добри вечір, – привітався чоловік. – А чого це Ви світла не світите? Ми було подумали, що нема нікого.
• Я зараз… я засиділася так…

Химка кинулася світити світло. Руки тремтіли. Лелечко, як тремтіли. Хто ж це? Таке щось знайоме, що аж лячно.

• Мамо, не впізнали?
• Боже мій!

І стояла, не сміючи обняти того здорованя і назвати його сином.

• А це – Ваш онук Миколка.

І до хлопчика:

• Николай, поздоровайся с бабушкой. Я тебе говорил… Він, мамо, по-нашому не вміє.

Хлопчик переминався з ноги на ногу і розглядався по хаті.

• Ну … я что сказал, – посуворішав батько.
• Здравствуйте, бабушка, – вичавив з себе Миколка.

Химка кинулася цілувати обох. А потім заплакала, заметушилася, не знаючи, що їй почати.

• Та ви сідайте, відпочивайте. А я… ось зараз борщ загрію. А там корову видою – молочка свіженького нап’єтеся. Там у городі такого нема. А чому ж невісточка не приїхала?
• Катерина?

Химка подумала, що й не знала досі, як і звуть її невістку.

• Егеж, Катруся чому не приїхала?
• Та вона… колись і вона приїде. Не можемо ж ми всі разом.

Не міг же сказати Сергій Вадимович, що його Катерина криком кричала, як почула, що він хоче взяти Миколку в “хохляндію”, до тих бандерівців. А Сергію Вадимовичу наче зробилося щось, як чари якісь йому давано:

• Поїду – і все. І сина візьму – нехай мати на внука подивиться. Двадцять п’ять років я не бачив матері. А тепер поїду. І не кричи.

Двадцять п’ять років… невже двадцять п’ять? Так, двадцять п’ять… Виходив з цієї хати щойно після випускного. Боже мій, як це було давно… Професор окинув поглядом мамині статки. Все як колись: тут нічого не міняється. Струганий з дощок стіл, застелений полотняним обруском, табуретки, два металевих ліжка, старенька шафа. Як вона ще не розвалилася? А ще стара скриня – мамина дівощина. І горло перехопило. Мати професора! Соромно Сергію Вадимовичу. Ні, не сором… є більш яскраве українське слово: ганьба!.

• Мамо, а чому Ви ніколи не писали, що бідуєте? Я б Вам…

І сам почервонів, бо ж хіба мама мала про те писати? Хіба він не знав того сам?..

• Та що ти, сину! Хіба ж я бідую? Маю курей, поросятко, корову. Важко вже її тримати: годувати нічим, пасти ніде та й нікому, але ще тримаю. Пенсію маю – дванадцять рублів – на мило та ще там на що…
• Ну, от що… – професор зробив паузу, бо уявив собі, що буде, якщо…
• Ми заберемо Вас до нас у Москву. Будете жити з нами. Квартира у нас велика.
• Та що ти! Бог з тобою! Що б я там в тій Москві робила? Тут у мене город, сусіди, господарка. А там що?

Сергій Вадимович полегшено зітхнув. Потім сам подумки глумився над собою: “Що, професоре? Втішився, що мати відмовилася? Знав, що відмовиться, тому й запропонував. А якби погодилась? Що тоді? Що б ти робив?” І відмахнувся сам від себе.

Химка тихо молилася, дякувала Богу, що послав їй таку радість – побачити сина і внука. Тепер можна і вмирати…

 

Перед партійними зборами Семен Харитонович підійшов до Вадима Миколайовича.

• Ти чув, Миколайовичу, син твій приїхав.
• Та пішов ти… набридли. Вдома моя жити не дає, а тут ще ти. Я думав, спроваджу його – то буду мати спокій. Та де там! Жінка, як сказилася:
• Ага, – каже, – як байстрюку – то в Москву вчитися! А про свого подумати нікому!
• Ніби я винен, що мій лобуряка тільки пив би та гуляв би – спасу з ним нема.
• А той – професор. Так що ти недаремно старався. Тільки Химку шкода: наплакалася за ним.
• Нехай би була не родила. Мене теж шкода. Я теж натерпівся.
• Ну, пробач, що я… думав, тобі приємно буде.
• К чорту! Приємно! Набридло.
• Та ти не гарячкуй, не бери так до серця. Подумаєш! Що, ніхто коханок не має?
• Всі мають – всім сходить. А до мене причепилися.
• Та ти плюнь! Нічого особливого. Банальна історія. Ну, пішли, здається, збори починаються…