До Дударихи  Марія пішла вранці. Знала, що застане її вдома. Варка була зайнята своїми гостями, тобто туристами. Мила, прала, варила, розважала, була гарною оповідачкою про рідні краї. При потребі знала дещо по-англійськи. Робота на городі чи в полі – це була не її справа. До такої роботи можна було когось найняти. А от свою роботу Варка нікому не могла довірити, навіть Марті, хоча донька дуже старалася. Вона так і прагнула перейняти материне ремесло. Очевидно, з часом у неї це вийде, а поки що була доброю і надійною помічницею.

Марія йшла, милуючись краєвидом, радіючи сонцю, що вже розпочало свій день. Бо

скільки там тих днів старій зосталося?..  По дорозі Марії зустрілася гарна дівчина чи пишна панна, кароока, повновида, з рум”янцем на всю щоку.

– Ти чия будеш? – спитала у неї стара.

– Я? Варки Дударихи. А що?

– Та нічого. А мати вдома?

– Вдома. Обід готує.

– А батько?

– І батько вдома.

– А ти ж куди?

– Та до магазину мати послала.

– Не барися ж і приходь додому. Я й тобі маю пару слів сказати.

Дівчина скинула здивовані очі на стару.

– Хто Ви? Я Вас, либонь, не знаю.

– Звісно, не знаєш, – посміхнулася Марія. – Я вже давно звідси.

– То я швиденько.

Та й пішла собі, раз-пораз оглядаючись на стару, що поволеньки дибуляла по крутому

схилу.

– Гарна… – сказала про себе Марія. – Ось він, мій гріх. Тяжкий гріх…

 

Оселя Дударів розрослася. Була собі такою напівміською оазою серед сільського

пейзажу. Живопліт, садочок, квітники, доріжки, посипані піском. Здоровенний пес ходив

на ланцюгу, а ланцюг той шургав по дроті. Собака сердито загавкав, зарикав на стару.

Марія спокійно подивилася на ошкірену пащу пса і тихо сказала:

– А ти, собако, чого розгавкався?  Вкусити мене хочеш? Облиш, марна справа. Бабине

тіло тверде і несмачне.

І пес здивовано замовк і все дивився на стару, наче щось зрозумів з тієї бабиної мови,

і визнав, що вона має рацію. З хати вийшла господиня і теж непорозуміло дивилася на

Марію, не впізнаючи її.

– Добридень, – привіталася Марія.

– Доброго здоров”я, – відповіла здивовано Варка.

– А Вам, бабуню, кого? Чи Ви щось хотіли? Може, їсти? То я зараз.

– Стривай, Варко. То я, Марія, колишня акушерка. Придивися уважно, то може й впізнаєш.

– Ой, бабуню… Я Вас і справді не впізнала. Постарілися Ви дуже. Сідайте.

І підсунула старій стільчик, що тут-таки стояв біля східців.

– Авжеж. Роки мої нікого не красять. Це її он – то інша річ, – кивнула на Марту, що вже

входила у хвіртку, повертаючись з магазину.

– То моя Марта, – гордо мовила Варка і зашарілася.

– Знаю, – тихо сказала Марія. – А поклич-но, Варко, чоловіка.

– Навіщо він Вам? Він там приїжджих облаштовує.

– Нічого, вони почекають. У них є час, а в мене його немає.

– Біжи, Марто, поклич батька. Скажи, щоб вже йшов.

Незабаром з’явився і Василь – кремезний, статечний, у чистій випрасуваній вишиванці, –

такий собі поважний газда.

– Слава Ісу, – привітався до старої та й роздивлявся, хто б це міг його кликати. А нікого,

окрім старої, не знайшовши, звів очі на жінку.

– Це баба тебе кликали.

– Ви, бабо?

– Так, я.

– Ви щось хотіли?

– Хотіла, діти. Мушу перед Вами розкрити свій гріх і покаятися, бо я не можу з тим гріхом вмерти.

– Е, бабо, то не до нас. Я не піп, а моя жінка не попадя, щоб Вам гріхи відпускати.

Василь вже хотів було йти, та Марія його зупинила:

– Стривай, Василю. Не спіши. Встигнеш. Мій гріх торкається вашої родини. Вислухай.

Варка зблідла і так і кинулася до старої.

– Бабуню, голубко, не губіть! Христом-Богом молю!

– Стій, Варко, зупинив її чоловік. Тепер і він хотів знати, що там таке, що то за гріх такий,

що торкається їхньої родини.

– Нехай стара каже. Я вже хочу знати.

– Бабуню, благаю Вас, – лебеділа Варка, бо зрозуміла, до чого воно йдеться. Марта спантеличено дивилася на всіх, але личко її виражало зацікавленість. І більш нічого. Як у

кіно…

– Не губіть, бабусенько.

– Цить, Варко,  цить мені зараз же. Говоріть, бабо.

– Я, Варко, мушу. Таку мені священик визначив покуту. Сам бачиш, Василю, що я не брешу, що мій розум не затьмарився від старості. Не знала достеменно твоя Варка, але

здогадалася. Подивися на свою Марту. Та ж вона, як дві краплі води, на Горпининих дітей схожа. Тут і без слів зрозуміло.

Варці стало зле, і вона сіла на сходинку.

– Та Ви вже, бабо, договорюйте до кінця.

– То я, проклята… Я поміняла ваших дітей.

– Як поміняли?

– Та так, що у Горпини росте ваша дочка, а ця…

Тут Василь заревів, як бик, не зваживши, що Варка була недалека від того, щоб втратити

свідомість, а у Марти з лиця раптом зник весь її рум”янець. Це вже було не кіно. Це було

життя.

– То ти…  то ти сміла таке вчинити?  Нащо? Я тебе питаю.

– Мене Варка перед тим просила. Приходила до мене. Плакала. У вас тоді діти вмирали.

А в Горпини…  я Варці тоді відмовила. А потім таки поміняла, зглянулася на Варчині  сльози. А тепер-от… мучуся тепер тим гріхом. Вмерти ніяк не можу.

Василь приступив до Варки.

– То ти, суко, знала?

– Варка не знала, – заступилася за жінку стара. Їм обом стало страшно. Марта ніколи ще

свого батька таким не бачила. Стояла задеревіла і не знала, що мала робити, кого рятувати.

– Знала!  Знала! Мене хлопи не раз підтягували, що моя жінка у гречку скочила, бо моя

дитина на Грицькових дітей схожа. А я ладен був їм морди бити.

– Василю, – лебедицею зойкнула Варка. – Ти ж знаєш, що у нас одне по одному діти вмирали.

– Така ти, видно, мати була. А диви-но, яка дівчина у Горпини викохалася. То ж наша!

Виходить, що я на чужу дитину гарував, а моя десь там може й хліба жадна.

Тут розплакалася і Марта.

– Тату,  що я Вам зробила, що Ви мені куском хліба докоряєте? Хіба ж я винна, що…

– А ти мовчи, – і якесь недобре слово застрягло у Василевому горлі і там ще довго клекотіло, не можучи з нього вирватися. Вигляд у Василя був такий страшний, як у дикого

звіра, і вишиванка була тут якась недоречна, не на місці, і робилося жаль її, і здавалося,

що й вона зараз загине від тієї неймовірної лютості, що так і клекотіла у горлі того страшного чоловіка. Він був такий страшний у люті своїй, що, якби його побачили оті

„гості”, що понаїжджали звідусіль, то, напевно, вивтікали б з його двору.

– Ти, Василю, вгамуйся, – пробувала втрутися стара. – Що вже тепер? Хіба щось зміниш?

Назад їх не поміняєш – всі вже так звикли: і діти до батьків, і батьки до дітей. Хіба ти

не звик до своєї Марти? Хіба вона не дорога тобі? Хіба віддав би її кому?

– А що мені до неї звикати? Вона не моя, вона Григорієва.

Марта заплакала.

– Ти бачиш, стара, що ти наробила? Сиділа б собі зі своїм гріхом, де сиділа досі. Так ні,

припленталася у село і наробила тут веремії.

– Та я б нічого. Священик так звелів.

На мить настала тиша, тільки було чути, як хлипали Варка з Мартою.

– То я вже буду йти. Чи прощаєте ви мені мій гріх?

– Прощаю, – крізь сльози мовила Варка.

– Прощаю, – як відлуння повторила Марта.

Василь мовчав.

– А ти, Василю?

– Який біс! Чого б я мав тобі прощати? Тебе треба судити. Прилюдно бити різками або

повісити чи втопити.

– Василю, я вже стара. Я вмирати вже маю, а не можу вмерти непрощена.

Василь помовчав ще хвилю, а потім сказав:

– Прощаю, тільки зійди з перед моїх очей. Бо я за себе не ручаюся.

І Марія пішла собі, залишивши за собою засмучену родину,  лютого Василя і заплакану Варку.  Марта також витирала сльози, намагаючись збагнути, що, власне,

сталося і хто вона тепер у тій хаті. Пішла Марія, маленька, згорблена, ніби той колись

нею вчинений гріх не спав з неї, а ще більше гнув її до землі.