Шлях до покаяння 2006 рік

Мати заохала, заметушилася. Щиро припала до дитини.

– Здоровий був, онучку! Михайликом назвемо? Гарне ім”я. Добридень, Михайлику.

Але материне привітне слово не могло розвіяти той морок, що завис у хаті. Олена все розуміла – не дурна ж вона дорешти. Але першою розмову починати не хотіла. А Тарас? Ні, він не міг чекати. Нехай не ображається на нього його добра мати. Але це така нестерпна мука. Прикидатися, лицемірити… Ні, це не для нього.

Увечері, коли вони з Оленою зосталися удвох, сказав:

– Що ж, Олено, кажеш, легко тобі вдалося мене одурити? От лопух, правда? Так знай же,

я не лопух. Я любив тебе. Якби ти чесно мені все розказала, я б взяв тебе. От клянусь, що

взяв би. А так…  Думаю, ти не будеш заперечувати, що то дитина не моя.

– Не твоя. То й що з того?

– Навіщо ж ти одурила мене?

– А що я, по-твоєму, мала робити?

Олена не плакала, не каялася. Вона ладна була звинувачувати цілий світ, навіть Тараса.

Від того було ще прикріше.

– А я думав…  ти мене любиш…  –  хапався Тарас, як потопельник  за соломинку.

– Ні, не люблю. І ніколи не любила. Я нікого не люблю. І себе не люблю.

– А дитину хоч любиш?

– А дитину не люблю найбільше.

– Ти страшна жінка, – сказав Тарас здивовано.

– Страшна. То й що? Тільки так і треба в тому страшному світі.

– Я відвезу тебе додому чи…  куди скажеш.

– Добре. Тільки однак на дитину платити аліменти доведеться.

– Добре. Платитиму. На твоє сумління покладатися не доводиться.

– Марна справа.

І хижо посміхнулася. На якийсь час Тарасові стало навіть жаль її, самотню, розтерзану,

відкинуту ним. Та це була лише мить, мить його слабкості. А далі він спитав:

– То коли їдемо?

– Завтра.

– Нехай так, завтра.

Розмовляти більше не було про що.

Тарасова  мати, як почула, сплеснула руками.

– Серця в тебе немає, сину! З такою малюсінькою дитиною! В такий холод! Що люди

скажуть?

– Вона сама захотіла. А люди? Що мені  люди? До мами поїхала. Що ж тут такого? А

там – поговорять та й забудуть, як  завжди буває.

– Сама захотіла! Ти її, мабуть, до того довів своїми розмовами та докорами. А про людей

не можна так. З людьми ми народжуємось, живемо, з людьми і вмираємо.

 

 

Коли доїжджали до Калинівки, піднялася така хуга, що світу Божого не видно було.

Роман вдивлявся у те біле царство і ледве що бачив.

– Приспічило тобі в таку непогідь, – буркнув водій  до Тараса. – Ще тільки бракувало десь тут засісти. Та ще з такою маленькою дитиною. Ні, Тарасе, ти таки ненормальний.

– Ти давай рулюй. Потім будеш сваритися, як додому приїдемо.

Коли під”їхали до хати, ніхто навіть не виглянув. Воно й зрозуміло: у таку негоду на

гостей не сподівалися. Та ще й на яких гостей! Тільки вилізли з машини, як їх відразу

окутало снігом так, ніби вони йшли півдня пішки. Михайлик заплакав, захлинаючись холодним повітрям.

– І не скажеш, що напровесні, – сказав Роман, прямуючи до хати. – Це ж післязавтра

вже березень. У місті в таку пору же проліски продають.

Перед дверима обстукали сніг з чобіт та й увійшли. З хати війнуло теплом, запахом

борщу і свіжого хліба. Побачивши гостей, Оленчина мати вдарилася об поли руками

(Боже, до чого ж вони схожі: Тарасова мати і ця, Настя Федощучка).

– Господи! Мати Божа! Ми вже й самі до вас збиралися. Але, щоб в таку негоду…

І кинулася до дитини, що плакала гірко і розпачливо.

– Мій маленький! Не плач. Баба тебе зараз розкутає. Бідненьке моє!

„Як же ж вони схожі, ті наші старі матері. Теперішні вже не такі” – подумав Тарас і глянув на Олену, що так і стояла, не роздягаючись. Сніг танув і стікав з її хустки, шубки,

чобіт. І вже набігла ціла калюжка, а Олена все стояла, як заворожена, ніби ще надіялася,

що зараз вона вийде з тієї хати та й поїде назад. Мати на хвилинку відвела очі від малого

і повернулася до гостей.

– Роздягайтеся. Чого ж Ви? Олено! Тарасе!

– Ні, ми вже поїдемо, – сказав Тарас. У Романа звело щелепи. Він би з задоволенням поїв

би зараз того гарячого борщу, що так принадно пахтів, або зігрівся б хоч кружкою гарячого чаю, якщо вже не можна йому випити зараз чарку горілки.

„Той Тарас геть зовсім здурів, – подумав Роман. – І що з ним таке?”

– Та Ви що! – жахнулася Настя. – Як можна! В таку хуртечу? Ще десь застрягнете по дорозі.

– Але ми мусимо, – не здавався Тарас. – Нам конче треба.

– То хоч пообідайте. Олено, скажи хоч ти їм. Чого ти стоїш, як скіфська баба?

– Нехай їдуть, мамо. Їм і справді треба, – сказала Олена і нарешті стала роздягатися.

– Поїдемо, щоб завидна добратися. Бо як ще розгуляється, то й справді в полі доведеться ночувати. Ну… бувайте здорові!

Глянув на Олену, сумно і млосно, наче востаннє. Олена мовчала і не дивилася в його бік.

Всім було якось незручно. Та це тривало лише мить, бо хлопці тут-таки вийшли, впустивши до хати клубок холоду.

– Поїхали! В таку негоду! – бідкалася Настя, пораючись біля дитини.

– Нехай їдуть, – байдуже сказала Олена, якось аж надто байдуже.

Настя подивилася на неї з подивом.

– Ви що, може, посварилися?

– Ні, мамо, ми не посварилися. Ми розійшлися.

– Як? Тепер? Коли дитина? Хто ж вам, який дурень, розлучення дав? Та й чому? Що

вам таке до голови прийшло? У вас же все добре було.

– Ну… було та й загуло… Ні, офіційно ми ще не розлучені.

– Слава Богу.

– Але це не має ніякого значення. Ми вже разом не будемо більше ніколи.

Настя заплакала.

– Добре, що батько не дожив до того дня. А дитина? Ви про дитину подумали?

– Ото власне… у дитині вся справа. Це, мамо, не Тарасова дитина. От тому і…

– А ти мовчала?

– А що ж я мала? В усі дзвони дзвонити?

– Але ти ж знала, що це вилізе?

– Та знала. Думала, що якось обійдеться. Тарас любить…  любив мене.  Треба було йому

сказати, ще тоді, перед весіллям. А я…  Каже, що взяв би. Може й взяв би, бо таки дуже любив мене. Та тепер що про те говорити?

– О, дочко, дочко, і в кого ти така вдалася?

– Не в Вас, мамо, таки не в Вас.

– Як же ж тепер дитина?

– А Тарас аліменти платитиме.

– На чужу дитину?

– Як він дурень, то нехай платить.

– Олено! Це ж ти така стала… що аж страшно.

– Такою мене життя зробило.

– Е, дочко, не нарікай на життя. Ти досі ще біди не знала, а вже тобі цілий світ завинив.

Чи ти хоч раз була голодна і не мала в хаті куска хліба? Чи ти не мала що одягнути і

ходила в латаному-перелатаному? А якби тобі довелося п”ятеро чи шестеро дітей після війни без чоловіка на ноги ставити?

– Я б їх в річці потопила.

– Донько, хрестися. Це до тебе нечистий приступив. Це він говорить твоїми устами.

– От що, мамо…  Привезла я Вам дитину. Бачу, що власні діти Вам не набридли. Он як біля нього щебечете. Беріть його, коли хочете, собі. Коли ні – віддайте у дєтдом. Кажуть,

є і для таких маленьких. Мені ця дитина ні до чого. Я трохи у Вас поживу, а там вийду

заміж.

– За кого, дитино?

– Ще не знаю. Знайдеться хтось. Неодмінно знайдеться. Я тепер вже порозумнішала.

– Треба дитину охрестити.

– Про мене, нехай і так росте. Я його Михайлом назвала, а Ви – як там собі хочете.

Михайлик спав. Настя тихо плакала, час від часу налякано поглядаючи на доньку,

немов не впізнаючи її. Олена розпаковувала валізи зі своїми речами. Вона навіть щось

тихенько намугикувала, наче ні про що не журилася. А чого журитися? Дитину, Слава

Богу, мати догляне. А вона…  О, вона довго не гулятиме, вдома не засидиться. Ще чорти

її не взяли. Після родів, здається, навіть погарнішала. Тримайтеся, хлопці, Олена заходить

у друге своє дівування. І вона глянула у дзеркало і залишилася задоволена оглядинами.

Тільки відпочити треба, а то он які синці під очима. Це нікуди не годиться. Та Олена знала, що це від втоми і переживань. Трохи поспить – і посвіжіє. Це ж вона тільки вдавала

з себе байдужу. Насправді ж все було не зовсім так. Тарас для неї був чоловіком добрим.

Такі бувають рідко. Такого чоловіка жаль було втрачати. Всім її примхам потакав… і свекруха  добра була – гріх би був скаржитись… Шкода. Та вже коли так вийшло…

– Ти хоч грудьми годуєш? – долинув до Олени голос матері.

– Годувала. До сьогоднішнього дня. Більше не буду.

– Май совість, дитина ж маленька.

– Сказала: не буду.

– Ну хоч сьогодні, доки я щось для нього розстараюся.  Я і не знаю, чим таке маленьке годувати. Я своїх грудьми годувалала. Ого, скільки молока було!

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen + 18 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.