Шлях до покаяння 2006 рік

– Але я не можу !

– Ну, як знаєш. Але незабаром Терентійович подзвонить.

Терентійович був бригадиром тракторної бригади. Він любив порядок, дисципліну, і всі

трактористи його трохи побоювалися.

Микола таки поплентався на роботу. А невдовзі зайшов Сергій.

– Де той придурок ?

– Та …  пішов на роботу.

– Я бачив його вчора. Зовсім ніякий був.

– Що робити, Сергію ?

І я заплакала.

– А нічого не зробиш. В голову йому засіла машина. Я вже і просив, і умовляв – нічого не

виходить. Аж посварилися. Був хлоп як хлоп, а тут, як здурів. А та стара карга не дасть йому ні машини, ні грошей. От побачиш. Я ще не знаю, що вона придумає, але щось придумає. Згадаєш моє слово.

– Сергію, ти не переживай. Я продам все, що маю, а  борги тобі поверну.

– А чого це ти маєш повертати ? Нехай він віддає. Він  же у нас багатим скоро буде.

– Ой !..

– Та дай то, Боже, нашому теляті та вовка з”їсти. Але боюся я за нього. Чесно тобі кажу:

боюся, щоб не пропав хлоп. А де малі ?

– Андрійко десь ганяє, а Василько вдома.

– Я тут йому іграшку приніс.

І Сергій дістав з пакета машину. Не просту, а на батарейках. Вона сама повертала, коли

на шляху у неї була якась перепона.

– Навіщо ти, Сергію ?

– А так. Для власного задоволення. Я вчора сам нею увесь вечір бавився. Василю, – по-

кликав він хлопчика. – Скоренько іди сюди. Тут таке …

Але Василько вже стояв на порозі і прикипів оченятами до нової цяцьки.

Я забула витерти заплакані очі, то так і сиділа, заплакана і усміхнена.

 

В суді все було вже зарання відомо. Можна було подумати, що тут зібралися самі

благодійники. Вони люб”язно посміхалися, наче чинили якусь добру справу, і ось тепер,

після їхнього втручання, все піде на краще. Треба було тільки виконати деякі формальності. Я також була формальність, тим паче, що я ні проти чого не заперечувала,

не впадала в істерику. А що тут було заперечувати ? Ну, помилився чоловік, ну, женився

всупереч матері, а тепер усвідомив свою помилку. Діти ? А що діти ? На них слачувати-

муться аліменти …

Додому ! Скорше додому ! Зачинити за собою двері. Нікого не бачити і не чути.

Увечері, коли вже зовсім смеркло, забіг Микола. Приніс Василькові цукерки, а

Андрійкові – конструктор. Діти дивилися на нього вовченятами. Взяли принесене і піш-

ли собі. Я їм нічого не говорила, та вони вже все знали. Це найуважніші наші спостерігачі.

Та й розмови вже йшли по селі. А люди – вони не будуть ще й на чужих дітей зважати.

Певно, і при них щось говорилося. А може й розпитували у дітей …  Словом, діти знали.

Андрійко мовчав – старший був все-таки. А Василько вранці сказав мені:

– Мамо, коли я виросту, я ніколи не буду таким, як наш тато.

Я мовчала. А що я могла сказати своїй дитині ?

А тепер переді мною стояв Микола. Напідпитку. Він був пригнічений. Його бравада

кудись зникла.

– Оксано !..  Як ти тут ?

– Нормально.

– Ти сердишся ?

– Ні. Послухай, чого ти сюди прийшов ?

– До дітей. А хіба не можна ?

– До дітей треба вдень приходити. Їм вже спати пора. Діти вже пішли. І ти йди до лихої

матері. Чого стоїш, як мана ?

– Оксано, хоч тепер зрозумій мене.

– Зрозуміла. Щезни.

– Я вже зараз йду. Я тільки хотів тобі сказати … Якийсь час ми з тобою не будемо зустрі-частися. Розумієш …  так треба. А там …

– А там оженить тебе твоя матуня на тій конторській шлюсі – і збудеться її давня мрія:

мати багату і освічену невістку.

– Оксано, ну як ти можеш таке казати ? Я люблю тебе.

Я стояла перед Миколою зі стиснутими кулаками. Мабуть, була бліда. Мені здавалося,

що я зараз кинуся на нього і буду гамселити, гамселити його в дикій люті і ненависті.

– Іди звідси, бо я зараз чим-небудь розвалю тобі голову.

І він пішов, згорблений, розчавлений, змалілий зростом, і нещасніший, здавалося, ніж я.

Тепер Микола їздив на машині. Мав доручення. Машину на нього мати так і не пере-

оформляла.  Мені передавали, що вряди-годи Микола підвозив Марину. Вона сиділа в ма-

шині, мов пава, виряджена та горда, і посміхалася. Може б я і не повірила людям, але по-

бачила те якось сама.

Того дня увечері знову забіг Микола.

– Оксано, ти нічого такого не думай.

– Не думаю. Що ще ?

– Ну чому ти так гостро зі мною ?

– Ти прийшов  до дітей ? Подивився на них ? І гибай звідси !

– Оксано, але я і до тебе прийшов.

– У мене не вечорниці. Геть мені звідси !

– Ще одну тільки хвилинку. Розумієш, мати не хоче нічого на мене записувати. Розумієш…

Поки що …  Вона хоче, щоб я перше оженився з Мариною.

Це не було для мене несподіванкою.  Я так і думала.  Я навіть посміхнулася.

– То й женися. Любові вам та злагоди у подружньому житті. А чого б і ні ? Хіба ж я тобі не

те саме казала ? Твоя мати все добре продумала.

І розсердилася сама на себе, що таки ув”язалася в дискусію. Про що мені вже з ним дискутувати ?

– Оксано, повір мені …

– Я тобі раз вже повірила.

– Я з нею тут-таки розведуся. От  побачиш.

– Миколо, якби ти знав, якби ти міг себе побачити, який  ти  жалюгідний.

 

Весілля було гучне. Марина була ще дівка. Хоч уже старша, підбита людськими плітками, але дівка. Принаймні, на голові у неї була фата. А що там люди пльоткували …

Те не було ніде написано. Весільна сукня була „з посилки”, принаймні, так казали. Я вже

навіть не плакала. А чого плакати ? Тільки хіба трішки, коли Андрійко сказав:

– Ходи, Васильку, подивимося, як наш тато жениться.

 

От і добігла до кінця моя історія. Нічого особливого в ній немає. Вона проста  і складна водночас, як у тисяч жінок. Живу, виховую дітей. А Микола ? Ще заходив якось

після свого весілля. Був добрячи-таки напідпитку. Казав, що любить мене, і просився пе-

реночувати. Я сказала, що чужих чоловіків не приймаю. Чула поміж людьми, що Мико-лина мати нічого йому так і не відписала: ні машини, ні грошей.

– А навіщо тобі ? – сказала. – Ти ж і так їздиш, за дорученням. А грошей у Марини достатньо. Коли я умру, тоді все й одержиш. А недавно у Марини донька народилася.

Тепер їздять на машині утрьох. А ми пішки ходимо. І нічого. Скільки  там того села.

А до райцентру, Слава Богу, автобуси ходять.

Сергій недавно заходив. Удвох з Мар”яною. Дочекався. Мар”яна таки розлучилася

зі своїм пияком, бо вже спасу ніякого не було. Мар”яна і Сергій недавно побралися. Любить він її, здавна любить.

А Микола … А що Микола ? Кажуть, навіть на розлучення подавав. Та Марина зго-

ди своєї на те не дала. І суд їх не розвів: мала дитина. А ще кажуть, Микола пити став. І не

як там вряди-годи, а серйозно, щодня. Кажуть, що в аварію навіть попав, так все обішлося.

З Миколою все гаразд, але трохи грошей заплатити таки довелося. Та то пусте. Добре, що

живий. Це я б так думала. А як Марина – не знаю. Шкода чоловіка. Пропав ! А все через

той спадок.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.