З лікарні обидві йшли пішки. Верстов з вісімнадцять треба було йти. Убита горем

Мокрина неприязно дивилася на Ганну.

“Чого вона? – думала стара. – Що їй треба? Господарська донька…  А може між нею і

моїм Петром щось зайшлося? Може й так, бо марив же нею. – Поцілуй, – казав, – мене,

Ганю. Шкода дівчини. Але Петро вже не жених.  Та й не був він женихом для такої

господарської дочки. А тепер… як і виживе, то що вже з того? Сліпий…”

Такі думки витискали у старої сльози, котрі вона то ковтала, то витирала рукавом.  Якби

була сама, то голосила б на все поле, а так…  І де вона взялася на голову старої

Шепетихи? Не дасть і горе її виплакати. Та не може ж вона прогнати дівчину. А все ж сказала:

– Ти б, дочко, вперед пішла. Ти молода, то скоренько той шлях здолаєш. Швиденько і вдома будеш. Не те, що я, стара. Я собі потихеньку вже якось зашкандибаю.

– Ні вже, тітко Мокрино, я піду з вами, якщо дозволите.

– То йди. Мені що?

Було видно, що дівчина хоче почати якусь розмову, та ніяк не зважиться. Нарешті Ганна

набрала повні груди повітря, дихнула. Здавалося, нібито вона має пірнути у крижану воду.

“Ой, матінко, як же ж важко…” – подумала. І таки почала.

– Тітко Мокрино, Петро… я не знаю, чи він вам щось казав…  Ми восени збиралися поженитися…

Мокрина зітхнула, витерла сльози, а потім сказала:

– Ні, Петро мені ще нічого не казав. Не встиг, видно. Доля сама за нього розпорядилася.

Шукай для себе іншого хлопця. Та я чула, що батьки для тебе вже знайшли.

– То вони для себе зятя знайшли, а чоловіка собі я сама знайшла. Чи він мене. От нехай вони з своїм зятем і живуть, з його полем, з його кіньми. А ми з Петром…

– Так он воно що… а я собі думаю: чого це твій батько на мене вовком дивиться. Не гоже,

дочко. Батьків треба слухатися.

– Слухатися? А якщо він мені осоружний?

– Ну… шукай тоді собі пару до любові.  А на мого Петра пропала вся надія. Він тепер…

сліпий…

Та заплакала згорьована мати, а за нею і Ганна. Але стримала себе швиденько, витерла

сльози та й сказала:

– А я, тітко, від Петра не відступлюся, хоч би що з ним було. Аби тільки живий був. І нехай там мої батьки, що хочуть, те й роблять.

– Чи ти, дівко, з дуба впала? Це б і шлюбну жінку ніхто не змусив би зі сліпим жити. А

ти ж дівчина, як квіточка. Та ще й господарська дочка. Нащо тобі свій молодий вік нівечити?

– Скажу вам, тітко, як матері. Ми з Петром любимося.

– То може вже й той… надбали собі дитинку? Ти скажи, не бійся.

Дівчина спаленіла.

– Та що ви! Він про таке і не…

– І Слава Богу. Шукай собі когось, дитино. Облиш його. Не завдавай йому жалю. З нього

вже не орач, не сівач та й не косар.

– Тітуню, ви ще мене не знаєте. Побачите. Але я хотіла вас просити… аби я у вас пожила,

доки Петро в лікарні. А там вже будемо щось думати. Буду вас слухатися, як матір рідну.

Буду вам наймичкою, служанкою, робитиму все, що накажете. Не можу я зі своїми, не можу. За сльозами білого світу не бачу. Допекли вони мені з тим замужем. За Гайдукового

Івана мене віддати хочуть. А мені легше в могилу лягти.

Мокрина з жалем дивилася на дівчину. Вона любить її сина, її Петра. Навіть у нещасті його любить. А може, це їй тільки здається.  Як побачить його, жалюгідного та безпомічного, то вся любов куди й дінеться. Та чи може Шепетиха змагатися з

Мерехтою? Та він, як почує, то в порошок її зітре. А до дівчини сказала:

– А що люди скажуть? Ти про те подумала? Поговір піде по селі.

– А мені однаково.

– Е, не кажи так. Для дівчини добра слава – то найперше. Ще не знати, чи будеш ти з

Петром, чи ні. А якщо потім доведеться за кого іншого заміж іти, щоб потім не нарікала.

Бо неслава, як вчепиться до когось, то потім її не відчепиш, не відмиєш – це вже на все

життя.

– Не буду я  за іншим, – тихо сказала Ганна. – Руки на себе накладу, а не буду.

– Свят! Свят! Свят!  Нащо таке кажеш? Гріх таке казати. Лихий підслухає та й… не

можу я тебе прийняти. Я боюся твого батька та братів твоїх окаянних. Вони і хату спалити

можуть. Для них і законів нема.

– То що мені робити, тітусю?

– Не знаю, дитино. Давай вже краще почекаємо, доки Петро видужає.

– Ой, ні. Не можу я чекати. Ось вже й осінь настає. На полі з роботою впоралися. Ось-ось

Гайдуків Іван сватів зашле. А тоді я пропала. Мій батько казав, що на налигачі мене до

шлюбу поведе. І поведе. Він такий.

– От анцихрист! Ти ж таки його дитина.

– Ой, тітко, дитина рідна, а Гайдукове поле рідніше.

Дійшли до села, а так нічого й не придумали.

 

– Де ти шлялася цілий день? – крикнув старий Мерехта, як тільки Ганя увійшла

до хати. – Хліб їсти є кому, а робити щось не дуже.

Ганя змовчала. Ноги у неї натомлено гули, але вона знала, що завтра вдосвіта знову вирушить до лікарні. Що там ще кричить старий Мерехта? Батькує, лається, а потім

каже до Гані:

– Щоб завтра увечері з хати ні ногою. Чула? І щоб мені без фокусів. Завтра свати прийдуть від Гайдуків. Приготуй все, що там треба. І дивись мені, дівко! Ти мою руку знаєш.

“Ось воно. Таки прийшло” – подумала Ганя. Мовчала. Не мала права щось казати. Навіть

матері. Хоч і любила її, затуркану лихим чоловіком, зарання постарілу, затовчену працею,

добру, але покірну та безсилу. Ні, мати їй нічого не порадить. І ніхто їй нічим не допоможе. Навіть Петрова мати не захотіла її прийняти. А Ганя на неї найбільше надіялася.

“Добре, що батько сказав, – думала дівчина, – міг би й не сказати”.

Вона спала у маленькій кімнатчині біля кухні. Тут стояла її нова скриня з посагом,

шафа з одежею і вузенька постіль. Тихенько відчинила скриню. Спершу думала не брати

нічого. Нехай батькам залишається все їхнє добро. А потім подумала, що і  вона свою працю вклала в ті батькові статки. Ого! Ще й як напрацювалася, вдосвіта встаючи і пізно

лягаючи. І вже без вагань відкладала дещо з одежі. Ні, багато вона взяти не може – ще не

має куди. Так, дещо на ближчий час.

– Так. Ще треба щось тепле взяти, бо ж осінь починається. І чоботи. Ого, скільки набралося. Як же мені все це винести? Треба тихенько, щоб ніхто не чув. Завтра не можна

буде.

Все зав’язала в рядно. Тлумак вийшов чималий. І сльози стиснули за горло.

– Як злодійка, мушу з власної хати тікати. Ой, мамо, мамо, жаль, що не можу навіть з

вами попрощатися.

Прилягла на постіль. Треба дочекатися, доки брати від дівчат своїх повернуться.

– О, либонь, стукнули двері. Чи то ж один повернувся, чи обидва? Ні… здається, один.

Якби обидва, то розмовляли б. Пройшов на кухню. Тарабанить баняками. Щось їсть, а потім п’є молоко. Нарешті все втихомирилося. Певно, ліг спати.

Ще вичекала. Знову стукнули двері. Все повторилося. Нарешті тиша. Либонь-таки, всі

поснули. Хтось могутньо захропів.

– Пора. Перший сон найміцніший. Треба йти.

Було страшно. Правда, відколи з Петром трапилося лихо, її вже так не пильнували. Однак

треба дуже тихо і обережно.

– Як же ж той тлумак винести? З ним обов’язково щось зачепиш. Ага, придумала, через

вікно.

Вазонки зіставила на землю. Відчинила вікно. На вікно висадила свій тлумак. Так. Це вона

добре придумала. Тепер вона сміливо може вийти надвір. Що ж тут такого? Справа звичайна. Вийшла. Тихенько обійшла хату, дійшла до свого вікна. Тепер треба обережно

витягнути клунок.

– Тяжкий. Треба було менше набирати. Але ж всього треба. Тут і так найнеобхідніше.

Впоралася. Тепер клунок лежав на землі біля її ніг. Ні, через вікно вона лізти не буде.

Обійшла хату і спокійно увійшла. Що ж тут такого? Повернулася знадвору. Тиша. Хтось

продовжує хропти. Все гаразд. Тепер треба зачинити вікно, поставити вазонки, – все, як

було, щоб не так швидко похопилися. Ага, ще розстелити постіль, нібито вона спала. Так.

Тепер все.

Гірко посміхнулася:

– От як господарська дочка заміж виходить.

Тепер тільки залишилося вийти зовсім тихенько, щоб і двері не рипнули.

– Ой, ледве не забула. У прискринку лежать гроші, зароблені на вишивці. Треба взяти.

Згодяться.

Взяла. – Прощай, моя хато, – прошепотіла самими лише губами. – Прощайте, мамо.

Перехрестилася і тихенько вийшла. Прислухалася. В хаті тихо. Всі сплять. Бровко

лащиться. Погладила його, а потім прогнала, аби за нею часом не ув’язався. Ледве

підняла свій клунок і пішла.

“Куди ж іти? До Ліди.  Тільки до Ліди. Пізно вже. Доведеться будити. Незручно, але

мушу. У Ліди сама лише мати. Вона добра, зрозуміє. А головне – не викаже”.

Постукала у Лідине вікно. Раз… вдруге… Сонний голос Ліди:

– Хто там?

– Лідуню, відчини. То я, Ганя.

Через мить з хати вигулькнула сонна перелякана Ліда.

– Ти чого? Що сталося?

Розказала коротенько. Попросила допомоги.

– Ходімо до хати. Збудимо маму.

– Ой, Лідуню, а може не треба? Може ти якось сама?

– Ні, Ганю. Сама не можу. Тут багато речей. Що мама подумає? Ще, крий Боже, подумає,

що крадене.

У хаті пахло свіжим хлібом і домашнім затишком.

– А як мама відмовить? – пошепки спитала налякана Ганя. – Більше мені йти нікуди.

– Не відмовить, – впевнено сказала Ліда. – Хіба ж ти моєї мами не знаєш? Це ж не крадене

переховати, а твоє.

Збудили Лідину матір. Побачивши в себе в хаті розтривожену дівчину, жінка спросоння

не могла нічого второпати. А коли втямила, забідкалася, заметушилася.  Речі сховали, Ганю нагодували.

– Лягай, доню, спати, – сказала Лідина мати. – Ти нахвилювалася, тобі спочити треба. А

вранці побачимо.

– Ой, ні, не можна мені до ранку. Як похопляться мої, то найперше до вас прибіжать

мене шукати. Не викажіть мене, тітуню, Христом-Богом молю. Не було мене у вас. Не бачили і не знаєте.

– Чи ти, дівчино, ще нас не знаєш? Та не викажемо. Лягай та поспи.

– А може мені відразу й вирушити в дорогу? – роздумувала дівчина.

– В яку дорогу? Серед ночі? – чудувалася жінка.

– Та ж у район, до лікарні.

Тут вже на неї накинулися і Ліда, і її мати.

– Чи тобі, дівко, пороблено? Чи врік хто тебе? У глупу ніч! В дорогу! В полях знаєш,

як страшно? Почекай до світанку. Лягай та поспи, бо інакше з сил виб’єшся.

Лягла поруч з Лідою. Заплющила очі у тривожному сні. Час від часу кидалася, бо їй

здавалося, що вона вже проспала, що її шукає батько, а в руках у нього налигач, на котрому він її мав вести до шлюбу.

Ледь почало на світ благословлятися, встала. Мусила йти з тієї доброї хати. Не відмовилася від хлібини і сала на дорогу, бо не знала, що її чекає. Пішла. Їй би тільки за село, щоб хтось не перестрів. Підганяла сама себе. Ось і останні хати. Нарешті вихопилась в поле. Слава Богу! Тепер можна й повільніше.

Вже прибране поле готувалося до зустрічі з осінню, котра потім мала перейти в зиму. Журавлі готувалися до довгого і трудного перельоту. Сумно було Ганні. Але сонце

вставало таке ясне, таке веселе, що вірилося у щось добре і гарне. Вона йшла до свого

судженого, до свого єдиного. Вона мусить його сьогодні побачити, мусить. Упросить,

ублагає того сивого лікаря, щоб пустив її до Петра.

Але лікаря ще не було. Ганна прийшла надто рано. Сіла в лікарняному коридорі і

вже чекала. Сновигали жінки з відрами та шматами, мили, прибирали, кидаючи на Ганну

сердиті косі погляди.

Ось в дверях показався лікар. Видався дівчині старшим, ніж учора, і дуже

втомленим. Скільки ж то набачився він за день того людського горя. Воно, певно, і

вночі сниться йому.  Окинув все гострим поглядом – і побачив її. Підійшов.

– Доброго ранку, – привітався. – Ти що, ночувала тут?

– Ні, я прийшла.

– З Вовчків?

– Так.

– Це ж не близько.

Глянула сумно на нього.

– Це ж ти так не находишся. З сил спадеш.

– У мене тут нікого нема, щоб переночувати.

Лікар задумався.

– Що ж мені з тобою робити? Послухай… як тебе?

– Ганя… Ганна.

– Послухай, Ганю. Думка є. У мене тут санітарочка захворіла. То може б ти поки що її

замінила? Нову людину брати не хочеться. Як ти до роботи?

– Та я з радістю. А роботи я ніякої не боюся.

– Тут у нас, знаєш, лікарня, не панські покої. Тут і кров, і всяке. І лежачих обійти  треба.

Ти ще молода. Не злякаєшся?

– Не злякаюсь.

– От і буде вирішена одна з твоїх проблем. А може й не одна. Ночуватимеш тут, щось

поїсиш та й ходити так далеко не будеш. Тільки як твої батьки? Сваритися не будуть?

Ганя знову звела на лікаря свої сумні очі.

– Ні, не будуть сваритися.  Вони, лікарю, коли мене знайдуть, то просто відразу й уб’ють.

– Батьки? Уб’ють? Щось ти, дівчино, не те кажеш. За що? Що ти їм такого зробила?

– Заміж мене хочуть віддати за нелюба. Я сьогодні вночі здому втекла.

Лікар довго і пильно на неї дивився, а потім сказав:

– Почекай, я зараз.

Довго Ганя чекала. Певно, лікар той обходив своїх хворих. Аякже! Це найперше. І до її

Петра, мабуть, заходив. А може і за неї сказав? Може й сказав. Тепер вона Петра неодмінно побачить.

Чекала та й чекала. Аж сон її зморив. Потім когось привезли, видно, у важкому стані. Забігали всі, заметушилися. А он винесли когось на ношах, накритого білим простирадлом.

“Покійника, певно, понесли, – з жахом подумала дівчина. – Лікарня…”

Аж нарешті з’явився лікар.

– Ти вже мені вибачай. Я не забув, але ніколи і вгору глянути. Ходімо.

– Скажіть… а Петра я сьогодні побачу?

– Побачиш. Він вже зовсім молодець. Тільки затям: йому не сльози, а підтримка потрібна.

Знаєш, як йому? Жити не хочеться.

– Як і мені…

– Зрівняла! Ти бачиш білий світ, а от йому…  скажи, а нелюб твій багатий?

– Багатий. І батьки також. Багатство до багатства горнеться.

Лікар сумно засміявся.

– Якщо справа тільки за багатством, то не сумнівайся, незабаром тобі дадуть спокій. Є

директива на колгоспи. Скоро і до вашого села доберуться. По всьому району пошесть піде. Не скажу, що це буде весело. Буде, як кажуть, плач і скрежет зубовний. Але найгірше то буде багатим. Бо бідному що втрачати? А от твоїм – і батькам, і їхнім

сватам – є що. Заберуть поле, коні, вози, плуги…

– Невже таке може бути?  Невже отак просто можна все забрати?

– Можна. Ще й як можна. Плач стоїть по селах. От за що ми воювали. От за що загинув

мій син…

Та й замовк.