І вже мало хто знав, а може й ніхто не знав, бо Леся нікому про те не говорила,

що була в неї давня голуба мрія. Вона мріяла про маленьку кицю, про справжнє маленьке

кошенятко, яке б чекало її, раділо б, коли вона поверталася з тієї осоружної роботи, яке

б вона гладила, а воно б муркотіло. Кому про таке розкажеш? Засміють. А може дехто

скаже:

– То й заведи собі кошеня. В чому проблема? Хіба кошенят бракує? Хочеш – звичайне,

а хочеш – породисте.

І нікому того не могла вона пояснити, що і це для неї проблема.

Кошеня. Це була її давня мрія, напівдитяча, смішна. Вона не могла спокійно пройти повз гарненьке кошенятко, щоб не попестити його. Ось і цього разу…

Леся йшла від своїх знайомих. Назустріч їй по сходах піднімалися три дівчинки

і несли маленьке котятко. Повз нього і справді не можна було пройти байдуже. Попелясте,

в білих панчішках, з біленькою краваткою, воно дивилося на світ здивованими довірливими оченятами, і вся його маленька істота ніби казала:

– Ось я, таке маленьке і довірливе, погладьте мене! Я не дряпаюся.

Леся і справді не втрималася і, спитавши дозволу, легенько погладила його, а потім

взяла на руки. Кошеня заплющило очі і тихенько муркотіло. Таке розчулить кого хочеш.

– Ой, яке гарнюнє, – сказала Леся. Дівчатка посміхалися. Їм було приємно, що, окрім них,

ще хтось любить їхнє кошенятко. Вони навіть стали умовляти Лесю, аби вона взяла його

собі.

– Іра, а хіба тобі мама дозволить віддати кошенятко? – спитала одна дівчинка в другої.

– Дозволить. У нас є ще троє. Наша Зірка четверо народила.

– Але ж це хотіла забрати тьотя Оля.

– Нічого. Вона візьме інше. Вони в нас всі гарненькі.

І вже до Лесі:

– То ви візьмете його?

Леся завагалася. А може й справді взяти та й принести додому? Чому вона не може собі

дозволити навіть такої маленької розкоші?

Одна з дівчаток, що була, очевидно, найрозважливіша, спитала:

– Скажіть… а у вас вдома хто-небудь живе? Ну… песик, котик чи хоча б хом’ячок?

– Ні, – сумно відповіла Леся, – у мене ніхто такий не живе.

– А може у вас є папужка?

– Ні, і папужки у мене нема, – зізналася Леся і їй стало якось ніяково перед тими

маленькими дівчатками, що у неї нікого нема. Є тільки її дорослі проблеми. Аж жаром

пойнялося Лесине лице.

– То, мабуть, у вас є дитинка? – невгамовувалася дівчинка. І тут Леся не витримала.

Вона не могла зізнатися, що і дитинки у неї нема. Їй чомусь раптом стало соромно

перед тими дівчатками, що живе вона, як той пустоцвіт, не віддаючи нікому своєї

ласки і тепла. І вона кивнула головою: мовляв, так, є дитинка. Ця маленька неправда

ніби реабілітувала її перед тими дітьми, але й викликала якусь засторогу. Найрозважливіша дівчинка сказала:

– Тоді вам не можна давати котятко.

– Чому? – здивувалася Леся.

– Бо ваша дитинка буде тягати його за хвіст.

Леся посміхнулася. Сумно посміхнулася. Дівчатка понесли наверх своє котятко – Лесину

голубу мрію, а вона ще кілька днів ходила вражена, заскочена тією дитячою безпосередністю і своєю безпорадністю, розгубленістю перед тими маленькими розумними чиїмись доньками.

– Хочу кицю, – тихо, майже подумки сказала Леся. – Хочу маленьку кицю.

І думка вдарила, як вколола:

– А куди я її візьму? Хто за нею дивитиметься, коли я цілими днями пропадаю на роботі?

Не на одній, то на другій… щоб хоч щось підробити. Бо тих проклятих грошей чомусь

завжди так шалено бракує. Хочу кицю. І чому я не маю права навіть на таке маленьке

котятко? Чому? Бо я сама собі не належу. А кому ж я належу? Чоловіка в мене нема,

дітей також. І навіть маленького хом’ячка. Бр! А я його й не хочу. Я хочу тільки кицю…

То кому я все-таки належу, якщо не сама собі? Своїм батькам. Так, я їм належу повністю,

беззаперечно. І більше нікому. Хіба ще своїй роботі. То хіба ж це правильно? Хіба ж

справедливо? Батьки привели мене у цей світ, аби я доглядала їх в старості. Але ж це

правильно, бо так і має бути. А що ж тоді не так? Все не так. Я завжди належала своїм

батькам. Вся моя воля корилася їхній волі. Вся моя молодість належала їм. Я не мала

права на власне життя, на розвагу, на любов, на заміжжя, на свою дитину, бо моя мама

сказала “ні”, а я була надто слухняною донькою. Все, що говорили батьки, було

правильно, а все, що думала я, – ні.

Леся йшла собі, не дуже й зважаючи, куди вона йде. Сьогодні вона йшла додому

пішки. Колись Леся часто це робила, а тепер відмовилася від таких мандрівок, а потім

якось розхотілося долати пішки такі далекі відстані. А сьогодні раптом захотілося пройтися по осінньому місту. Хоча осені Леся не любила. Восени загострювалися всі її

хвороби, яких з роками назбирувалося все більше та й більше: то там заболить, то тут

заниє, то серце…

– А Галина каже – зачіску… Смішна.

День видався гарний, теплий. Можна було б подумати, що це літо, якби не шурхотіло під ногами пожовкле опале листя.

– Жаль того листя, – тихенько сказала Леся. – Воно чимось схоже на людську долю.

Опало – і вже його нема…

Але ще багато листя було на деревах. Воно прибрало всяких кольорів. Так його осінь

розфарбувала. Он горить клен, он журиться верба…  Листя святкує свято осені, не підозрюючи, що це його кінець. Підхопить вітер – і…

– Безжальна осінь, губить таку красу. Але так має бути. Такий закон життя. Чи природи?

А, однаково…

З Лесею порівнявся якийсь солідний пан. Пішов з нею поруч, придивляючись до неї, а вже потім заговорив:

– Бачу, пані не поспішає. Не сідає в маршрутки. Он скільки їх вже пройшло. Пані любить

ходити пішки?

– Так, люблю, – кинула знехотя і тут-таки себе висварила. Навіщо ті дурні балачки?

А все ж скоса кинула погляд на того пана. Елегантний, не схожий на пияка, але старий.

– Чи не чекає на пані вдома любий чоловік? А пані так до нього не квапиться.

– Нічого, почекає.

– Чи не міг би я запросити пані на філіжанку кави, якщо пані не хочеться поспішати?

– Дякую. Я кави не п’ю.

– То на лікер чи на вино? Мусить же пані щось пити.

Леся закипала. Вона стримувала себе, щоб не нагрубити. Хоча, власне, не було за що,

бо чоловік поводив себе чемно, але скільки ж можна!

– Послухайте! Ідіть собі своєю дорогою, а я піду своєю. На мене вдома батько чекає,

котрий, між іншим, не набагато старший від вас.

Пан ображено глянув на неї і зупинився, даючи їй можливість пройти вперед.

– І це для нього я мала б робити зачіску? – сказала сама до себе Леся і прискорила крок.

Ну, якщо чесно, то той пан не був вже настільки старий, як її батько, тут вона вже, як

кажуть, передала куті меду, але звісно, що старший за неї. Може й так, що вона його

таки образила.

– А чого лізе? – виправдовувалася сама перед собою Леся. Не витримала і таки озирнулася. Той пан все ще стояв і дивився їй услід. А довкола була осінь…

Самотньо, порожньо…

“І що? Треба було йти на каву з тим підстаркуватим паном, на якого вдома десь, певно,

чекає жінка, а може й внуки?”

Посміхнулася сумно і скривджено. Ні, то не для неї. Щось принизливе було у тих

запросинах. Хоча… це вона так думала. А інша пішла б, і нічого собі з того не робила б.

А може це вона просто закомплексована? Може. То що ж тепер їй? Гвалтувати свою душу, свої емоції? Для чого? Щоб мати потім присмак гіркоти? Ні вже. Краще самотність без присмаку.

І згадалася інша осінь, тоді їй було після двадцяти. І осінь тоді ще не була така

сумна. Це вона тепер так посмутніла. А тоді…  Вони були удвох, і осінь була золота.

Вони бродили по Стрийському парку, милувалися лебедями, а вона все дивувалася,

чому ті лебеді й досі  не відлітають у вирій.

– Вони й не відлетять. Тут зимуватимуть.

– Як? Їм же тут буде холодно, вони ж замерзнуть.

Він посміхнувся тоді, гарно так посміхнувся.

– Не замерзнуть. Вони зимуватимуть в будиночку, а люди їх годуватимуть.

І посміхнулася осінь, певно, радіючи за тих лебедів, котрим не треба летіти у вирій.

Гарно тоді було. Роїлися мрії про власне гніздечко, про власне щастя в тому гніздечку.

Але мама сказала:

– Ні.

І зникли мрії, і з тих пір посмутніла осінь. І чим матері не сподобався цей хлопець? Простий, як і Леся, і гарний. Та й вибирати їй пару мала б не мама, а сама Леся. І вона

вибрала. Та що з того? А тепер що?..  Хтось з товаришок спитав:

– І ти ніколи не дорікаєш своїй мамі?

– Ні, не дорікаю. Якось пробувала щось їй таке сказати – ображається. Вона права,

вона завжди права, а я ні…

– Невже вона не розуміє?

– Не розуміє. А навіщо їй розуміти? Але я їх однак люблю: і тата, і маму. Бідний мій тато.

Хворіє, і не хоче лягати в лікарню. Став, як мала дитина. Тільки щось – зараз плаче. А я

не можу на те дивитися. Мені так його шкода.

От і зараз… Леся йшла додому і думала, як там її тато, чи не піднявся в нього

тиск? Чи не розболілося його натруджене серце? І Леся вмить забуває про власний біль,

а образи робляться порожніми і нікчемними. Тільки б з батьками все було гаразд, а вона

вже якось… прискорює кроки, сливе не біжить. А думка її випереджає. Вона тут собі спацерує, а там вдома… її не було цілий день. Як зле, що у них нема телефону. Так і

не спромоглися провести. Обмежували себе у всьому. Завжди було шкода грошей.

Ні, телефон – це не розкіш. Особливо тепер, коли батьки зістарілися.

– Тату, таточку! Як мені тебе шкода. Поживи ще, таточку. Я постараюся бути доброю

донькою. Бо в тебе більше нікого нема, тільки ми з мамою. Бо дальша родина – то не те.

Вони й не дуже спішать тебе провідати. Ну, звичайно, в тебе ще є тої голуб’ятка. Та вони

що? Птахи собі.

Лесі навертаються сльози на очі, а власне “я” відходить кудись далеко-далеко. Ні, вона

зараз в Бога нічого більше не просить, тільки б жив і менше страждав її тато. Вона бігла

додому, і їй здавалося, що за цілий день там могло щось статися, а вона була зайнята

роботою і думками про себе. Ні, вона про тата не забувала й на хвилинку, та все-таки

забагато думала про себе. А зараз похопилася і квапиться. Біжить і подумки молиться:

“Господи, прости мені мої грішні думки. Нічого в тебе не прошу, аби тільки ще пожив

мій тато. Пошли йому, Боже, здоров’я”.