Гарасим занедужав. Упорався з усіма літніми роботами і зліг. Тепер лежав на білій постелі, блідий і змарнілий, і тихо постогнував. Настя нахилилася до нього, зловожила йому спечені губи і тихо спитала:

– Що тебе болить, Гарасиме?

– Хіба я знаю? Все болить.

– Може, з’їв би хоч щось.

– Ні, не хочу їсти.

– Я все-таки покличу лікаря. Може ж  таки щось випише і тобі полегшає.

– Ні, Насте. Я ж казав: не треба лікаря. Від старості ліку нема. І від смерті також.

– І що ти таке надумав, Гарасиме? Не такий ти ще старий, щоб про смерть думати. Старші

від тебе живуть.

– Я, Насте, не такий старий, як спрацьований. Хіба ж ти забула, як ми з тобою тяжко гарували?

– Пам’ятаю, чоловіче… Все пам”ятаю. Я ж і сама  ледве зі світу не пішла, коли двійнят загубила. Тоді ми саме хату ставили. Я біля мулярів робила. Але ж ти все це і сам пам’ятаєш. Пожив би ще. Саме пожити час. Діти вже повиростали, є хліб, є й до хліба…

– Це, жінко, від нас не залежить. Чую я, що недовго вже мені.

Настя заплакала.

– Чого ти плачеш? Так має бути. Ти ж знаєш. То молодші того не знають, а ми, старі, те

маємо знати. Супроти Божої волі йти не треба. Якщо Бог так назначив, то, значить, так

треба…  Ти, Насте, ось що…  пошли за Теклею. Поговорити треба.

– Я зараз сама піду.

– Чого сама? Хіба нема кого послати? Мало я в житті шкодував тебе, жінко, то хоч тепер…

Він спробував посміхнутися.

Але Настя нікого не посилала: пішла сама. Текля саме виймала хліб, і він  пахтів на  всю хату. „Добра з доньки господиня вийшла” – з втіхою зауважила подумки мати. Хліб був, як золото, аж сяяв.

– Текле, – почала, ледве переступивши поріг. – Іди, доцю, батькові зовсім зле. Певно-таки

буде вмирати. Поговорити з тобою хоче. Недовго вже йому…

І заплакала.

– Я зараз…

Текля вийняла хліб та й кинулася мити руки та одягати чисту кофтину. Невдовзі вони вже

йшли обидві по дорозі: дочка трохи попереду, а мати за нею.

– Текле, ти…  не протився батькові. Скажи, що простила йому. Ти ж знаєш, він для того

кличе…

– Я все життя йому не противилася. Аж занадто покірною була. А тепер… брехати? Не

хочу.

– Він же на смертній постелі.

– Тим паче, не можу я йому брехати.

– Доню, адже Бог сказав прощати своїм ворогам. А він же ж не ворог твій, а батько.

– Я б рада, мамо, простити йому, та не можу. Розумієте? Не можу. У мене серце і душа

кров”ю позапікалися. Як згадаю, як він всю мене збасаманив своїм батогом, а синці до шлюбу ще добре не зійшли, що треба було їх косметикою маскувати, як згадаю, то… Мамо, мамо не просіть мене ні про що. На Вас жалю не маю, бо знаю, що Ви нічого не могли зробити супроти батькового крутого норову.

– Ой, Текле, скільки я сліз тоді виплакала. В ногах у нього валялася, аби не силував тебе у

той заміж. Не помогло. Серце своє тоді зрушила, що й досі чую.

Прийшли. Загавкав собака. Настя загнала його до буди. Ще з порога Текля побачила

запалі батькові очі, що двома вуглинками вп’ялися в неї і пекли її, пропікали наскрізь.

Текля тихо привіталася.

– Підійди, дочко, – ледве ворушачи губами, покликав батько. – Не бійся. Тепер я вже не

старшний. Бачиш, який я став. Я, Текле, вмираю.

– Ну що Ви таке кажете! Може ж Вам полегшає. Лікаря б покликали.

– То дурне, про те не треба… Я мучуся, Текле. Твої сльози впали на мене. І кожна з них мене пече… Зніми з мене свої сльози, щоб я міг спокійно вмерти.

– Не можу, тату. Не маю такої сили, щоб їх зняти. Отак пекло мене все моє тіло, збасаманене вашим батогом…

– Прости…

– Хай Бог Вам прощає, якщо зможе.

– А ти?..

– Я… молитимусь за Вас…

– Ти бачиш, як я мучуся…

– Ви, тату, мучитеся тільки тепер, а я – все своє життя. Чи знаєте Ви, як з нелюбом жити, нелюба голубити? Чи знаєте Ви, як воно молодій жінці все життя мати перед очима чоловіка-потвору? Не знаєте. Хіба це може зрівнятися з Вашими муками перед смертю? Збасаманене батогом тіло зажило, а серце – ні, воно й досі болить.

– Ти, Текле, жорстока.

– Я – Ваша дочка…  Нічого тут не поробиш.

– Хоч після моєї смерті… не згадуй мене лихим словом.

– Кожен, тату, залишає після себе той спогад, який він заслужив. Я буду за Вас молитися, –

сказала Текля і, не заплакавши, пішла, залишивши на смертій постелі непрощеним свого

батька.

– Гріх матимеш, дочко, – дорікнула їй мати.

– Всі ми грішні, мамо.  Один тільки Бог безгрішний, – сказала Текля та й вийшла за поріг.

Настя тихо плакала. Вона знала, що її чоловік, з котрим вони надбали стільки дітей,

згасає.

– Гарасим вже з дня на день… А там і мені…  А на кого я лишу недорослих синів своїх?

Господи, дай ще хоч трохи пожити. Для них, для синів моїх, щоб довести їх до пуття, щоб

годувати їх та прати їм сорочки, доки не знайдуть вони собі своїх молодих господинь.

А про що ще могла молитися мати?

Гарасима поховали на Чесного Хреста. І зосталася Настя без поради і розради. Сама…

Бо що діти? У них своє…  а їй… куди не кинь оком – скрізь сама. Вдень ще сяк-так, бо в

роботі, а вночі…

– Може й гріх так побиватися за покійним. Бо на все Божа воля. Бог так захотів – розлучити нас з Гарасимом. Але як же це тяжко, Господи!

 

 

Тарас дивувався: Оленка якось катастрофічно стала повніти. Досвіду у нього в таких

справах не було ніякого, але все-таки…

– Слухай, Оленко, а може у тебе близнюки? Або трійнята? – сміявся Тарас над Оленчиним станом, що якось раптово почав втрачати свої принадні обриси.

– От було б цікаво. Правда?

– Перестань, Карасику, – блідо посміхалася Олена, а потім паленіла від сорому чи від ще

чогось, затаєного, захованого, що мучило її вдень і вночі.

„Що ж буде?” – нажахано думала  Олена, а потім їй снилася жахітна маячня. Вона кричала у сні, а потім, розбуджена Тарасом, довго не могла прийти до себе.

– Що з тобою? – непокоївся Тарас. – Чого ти кричиш? Що тобі сниться?

– Не пам”ятаю, – брехала Оленка. Бо пам’ятала свій сон. Їй снилося, що Тарас хотів її

втопити разом з дитиною, а вона кричала. Заспокоївши її, Тарас просив:

– Поговори з лікаркою. Може тобі щось треба поприймати. Це ж недобре, що в тебе такі

зрушені нерви.

– То все дурниці. Ніякі нерви у мене не зрушені. Дурний спить – дурне снить.

Коли почалися перейми і треба було бігти до когось за машиною, Тарас був білий, як крейда.

– Ти чого? – спитала Олена, паленіючи.

– Ще ж не час. Що тепер буде?

– Не знаю, – лепетала Оленка. – Може… Все обійдеться. Таке буває. Не панікуй.

– Нічого собі – не панікуй! Це ж передчасні пологи!

Завіз Оленку, а вже потім, наївний йолоп, як сам себе назвав, поділився сумнівами зі

своєю матір”ю.

– Ну що ти, сину! Заспокойся. По Олені не видно було, щоб у неї було щось не так. Все

має бути добре. Буває, що молоді матері збиваються з рахунку.

Своїх сумнівів до кінця Тарас матері так і не розказав. Він був у розпачі.

„ То виходить, що Оленка його дурила? То виходить, що дитина не його?..”

Тепер Тарас і сам не знав, чого він більше хотів: щоб все було добре чи…  в одному випаду  мала пропасти дитина, а другому… його любов до Олени, довір”я до неї, а може і їхнє спільне життя. А Тарас її любив. Боже, як він її любив!

 

 

Олена ненавиділа своє майбутнє дитя з самого його зачаття.

– Воно зіпсувало мені життя! Його ще нема, а я із-за нього мушу стільки страждати! Воно, тільки воно винне у всіх моїх бідах. От якби його не було…

Зважте, не Зенко, не вона, Олена, а ця ще не народжена крихітка мала нести на собі чиюсь

вину. Дитя було покутою, а тим часом і само мало спокутувати чиїсь гріхи. Коли дитя врешті-решт почалося рухатися… Скажіть, чи є на світі мати, котра б з трепетом не ловила той перший порух життя, зачатого в ній самій? Є такі матері. І до них належала Олена.

Вона ладна була роздерти своє лоно і вирвати звідти ту ненависну істоту. Ніжність? Яка

ніжність? Нехай воно забуде, що є таке слово на світі.

– Жорстоко? А зі мною хіба не жорстоко?

І чим ближче було до пологів, тим більшою ставала Оленчина ненависть до своєї дитини.

Це її дитина… А хто спитав Олену, чи вона хоче тієї дитини?

– Не хочу! Не хочу! Краще б сталося щось таке, аби його не було, – несамовитіла молода

жінка, що збиралася стати матір’ю. Ні, вона не хотіла нею бути, але мусила. Крилася з тим почуттям, бо розуміла, що в тому є щось нелюдське, ганебне, але побороти те почуття

не могла. Це було якесь нечуване психічне викривлення, котре могли пояснити тільки психіатри. І коли Олена лежала, розпростерта і безсила, коли корчилася від нестерпного болю, обличчя її кривилося від люті і якоїсь дикої ненависті. І навіть материнський інстинкт не міг її заглушити. Та, власне, того інстинкту чомусь не було.

Нарешті. Нарешті вона вільна. Лежить в палаті і відчуває полегшення уже від того, що

дитини в ній вже немає. Немає тієї ненависної істоти, що так довго її мучила. Казали – хлопчик…  Вона незабаром побачить його. Але Олена не хоче його бачити. Не хоче – і

край.