А в Шепетишиній хаті поселилося добро. І здавалося, що тут нікому не було діла,
що робилося довкола. Правда, Ганна теж ходила на буряки, а в жнива ще до всякої роботи.
Боліли руки, боліло у попереку, та вона мовчала, аби Петрові не додавати смутку. У нього
і свого досить. Петро звикав потрохи ходити навпомацки, особливо, коли вдома нікого не було. Щось пробував і робити. Навчився вже рубати ломаки, щось тесав, гострив, клепав.
Його вправні руки так і шукали собі роботу. Тільки у матері завмирало серце: боялася,
аби син не поранив собі палець або ще чого не вкоїв, сліпуючи. Коли мати щось таке казала, тоді Петро кидав свою роботу, забивався в якийсь кут і там сидів, мовчазний і понурий. Тоді Шепетиха вже шкодувала, що починалася з тим.
Тільки-от не співав Петрусь. Пісня наче вивіялася з їхньої оселі, а повернутися забула. Часом вже й Ганя просила:
– Заспівай, Петре, якоїсь. Як колись. Пам’ятаєш?
– Ще ні, Ганнусю. Ще мені не співається. Нехай може колись…
І не співав.
Ходила з ним по селі, горда, виставляючи на показ своє щастя. Люди дивилися,
дивувалися і вже не знали, чи жаліти її, чи тішитися за неї.
– Дивися-но, Текле. Як молодята, котрі щойно побралися. Ідуть собі попід руки, воркують,
як ті голуби.
– А все-таки шкода. Господарська дочка. Могла б собі щось ліпше знайти. Сліпий, ще й
лице осколки зорали. А Ганя гарна. Ще й зараз чорти її не взяли. Либонь, ще краща стала.
Ні, таки шкода дівчини. Занапастила себе. Могла собі когось кращого знайти.
– Чи не Гайдукового Івана?
– Та ні. Це п’яниця пропащий.
– Але ж Мерехта тільки за нього хотів, за господарського сина.
– Було колись. Тепер колгоспи всіх нас порівняли. Всіх зробили господарями, щоб тим,
хто таке придумав, сто кольок в печінку! Придумали ж таке: поле віддай, коні віддай,
воза, плуга. А сам здихай з голоду! А щоб вас…
– А Мерехта і далі кирпу гне. І чого? Господар!
І розмова перейшла на звичну тему: колгоспи, трудодні, норми.
Свого первістка Шепети назвали Богданом. Там вже стільки тієї радості було.
Шепетиха аж помолодшала. От коли б тільки ті люди, вітаючи її з онуком, не додавали свого зітхання, нагадуючи тим про її материнське горе, про котре вона і так ніколи не забувала. Нащо про нього нагадувати? Воно є, воно нікуди не ділося. Але ж треба жити…
– Бачите, Мокрино, – казали, – і невістку Бог дав. Хто б сподівався? Господарська дочка, а
пішла за сліпого…
– Нехай Бог їй за те заплатить своїм благословенням, – казала Шепетиха, витираючи сльози. – Добра дитина. І для Петра, і для мене. А що вже спритна і до всякої роботи надається, то, їй-Богу, такої другої нема.
Люди зітхали, співчували. І було у тому співчутті щось гірке і принизливе. Хіба ж її
син не був парубком на все село? А що так сталося, то в тому не його вина.
– А Мерехта не заходить?
– Ні, так і не був. Стара якось покрадьки забігала – на внука подивитися. А старий – ні ногою.
– То нехай би Ганька пішла. Вона ж таки дочка. Нехай би покорилася. Не можна ж так.
То ж таки батько.
– Ходила, голубко. Ходила. Вигнав. Прийшла, плачучи. Більше не йде. Хіба часом до
матері вкрадеться.
– Та ви що! От заклятий! І поля нема, і коней, а його господарська гординя зосталася.
Через два роки знайшлася й дівчинка. Марусею назвали. Знову пішла Ганя до Мерехти. Цього разу не вигнав, а відвернувся і не перемовився з дочкою жодним словом.
Говорила з матір’ю. Тепер стала вдома бувати частіше, не крадучись. Петро затявся і не йшов.
– Як мене не хочуть, то чого маю лізти? Це твої батьки – то й ходи собі.
Жили, як всі, виживали. Що ж тепер заробиш? На трудодень дадуть пророслого
жита чи пшениці – тільки й всього. Ганна на буряки ходила, а в жнива – куди доведеться.
Аж якось Ганна повернулася з роботи якась тиха, принишкла, ніби чимось засмучена.
Довго не зважувалась, а потім таки сказала до Петра:
– Знаєш, Петре, перестрів мене наш голова… голова колгоспу. Та й сказав… щоб ти
справку приніс.
– Яку справку?
– Ну… що ти сліпий.
Петра аж підкинуло.
– Їм ще справку треба? Що вони так не бачать?
– Він каже, що для відчиту треба. В списках ти є, а в на роботу не ходиш. То їм треба…
Ганна таким ще Петра не бачила. Збілів, очі йому налилися кров’ю. Вперше в житті вона
почула, як Петро гнув матюки.
– Петре, та заспокойся, – намагалася його погамувати. – Не хочеш, то не йди за тією справкою. Тільки не нервуйся так.
– А як же ти не будеш нервуватися? Живе чоловік, нікого не займає, нічого не просить,
своїми бідами нікому не докучає. Так ні. Дай ми йому ще пальці в рану запхаємо, покопирсаємося трошки. От юди прокляті! От болєзь совєтська! Мало їх ще бандерівці
тлумили.
– Петре, перестань. Ще хто почує.
– Ото боїмося їх забагато, а вони розібрали та й сідають нам на голову. Вже все забрали!
Ні! Ще мало! Ще в душу плюнути треба!
Ганя вже й пошкодувала, що завела ту мову. Та вже що?
– І чого ти так розходився? – намагалася вгамувати Петра дружина. – Їм треба тільки
справку, що ти – інвалід.
– Що я – каліка. Ти так хотіла сказати? А я не хочу, чуєш, не хочу своє каліцтво виставляти на показ. І взагалі…
Петро раптом якось обм’як, наче втратив всі свої сили.
Сучасному читачеві треба знати, що в ті часи нікому не виплачували ніяких пенсій. І пільг ніяких тоді не було. Тому не було ніякої потреби брати довідки про інвалідність.
Така довідка нікому нічого не давала. Хіба що для звітності. Що ж так обурило Петра?
Очевидно, сама розмова про його каліцтво була йому прикра. А тут ще від нього вимагають якусь справку. Та він потрохи заспокоївся, і Ганя таки умовила його поїхати до
лікарні і без всяких проблем взяти таку довідку.