Тепер Настя жила з трьома хлопцями: два своїх і Михайло… теж її.
Коли Настя одержала поштою гроші, то спершу не могла збагнути, від кого вони.
– Може, Олена? – подумала Настя, але тут-таки відкинула ту фантастичну думку. Потім
сяйнуло: – Від Тараса! Аліменти! Вона відчула, як кров відхлинула від обличчя. – Це ж треба! На чужу дитину платити.
Потім Настя сіла до столу. Давно вже не тримала ручки в руках. Як то в неї вийде? Та вже, як вийде. Але мусить написати сама. Таке не надиктуєш.
Довго писала. Описала все, як є. І про Олену, і про Михайлика. Дякувала, вибачалася
за свою безпутну доньку. І нарешті написала, що відмовляється від аліментів і відсилає
йому його гроші.
„То наша біда, і ми з нею мусимо впоратися самі. А якщо мого листа буде замало, щоб з
тебе зняли цей тягар, то ти сам склади бумагу, яку там треба, вишли мені, а я вже її перепишу. Бо я вже, сину, стара, та й не дуже грамотна, і не вмію таких паперів складати. Я й так не знаю, як ти мої каракулі розбереш.
Зоставайся здоровий! Не тримай на мене зла. Кланяйся своїй матері.
Твоя колишня теща, а тепер – просто
Анастасія Федощук”.
Після батькової смерті Сергій дуже змінився. Всі те помітили, навіть вчителі. Він перестав бешкетувати і цього літа ні разу не лазив по чужих садках.
„Подорослішав мій Сергій, порозумнішав. Дай то Боже”, – думала мати і хрестилася.
Льонька і Сергій любили малого – хоч те добре. Хлопці постійно щось йому приносили, розмовляли з ним, брали на руки. Боже, як та маленька дитина все розуміла і відчувала. Коли Олена його принесла, воно було якесь наче похмуре. Таке манісіньке, а мало, вже, здається, свою печаль… А тепер сміялося, до кожного тягнуло рученята. А коли приходила Ліда – його хресна з гостинцями, то їх двох робилася повна хата. Вони цвірінькотіли, як пташенята, і Ліда нараз ставала маленькою, і вони якось дивовижно розуміли одне одного. Обоє перекидалися на килимі, ляскотіли сміхом і тішилися.
– Ах ти мій патластику! Ах мій кудластику! Ах ти мій муркотику! – примовляла Ліда, і
кожне її слово викликало у дитини сміх і втіху.
– Лідо, Лідо, – намагадася погамувати Настя свою доньку, – тобі не можна.
– Чого там не можна? Мені все можна! Правда, патластику? Правда, правда.
Ріс Михайлик. Коли вперше сказав „мама”, Настя заплакала. Не сміла сказати дитині,
що вона не мама, а баба. Нехай буде так. Так і називав Настю мамою. І ніхто йому не боронив.
– Мусить і він рости з тим святим словом. Нехай то буде моя дитина: мій внук і мій син.
Доходили чутки про Олену. Живуть дружно, в злагоді. Незабаром вже мають купити
машину, так що на Різдво приїдуть своїм транспортом. Так переказували люди. Сама ж Олена не з’являлася. Ігор, треба віддати йому належне, намагався її припам”ятати:
– Я ж не мав на увазі, щоб ти зовсім відкинулася від своєї дитини. Хіба ж я не розумію
чи що? Там, якщо треба щось купити чи відвідати… я ж не варвар…
– Все добре, Ігорчику. Я сама знаю, як треба. Ти у ті справи не влазь.
Ігор цілував свою звабливу дружину і ніжно питався:
– А у нас з тобою коли буде син чи донька? Чи двійнята?
Олену аж судомило від тих його слів.
– Буде, буде, – відпекувалася від настирливих запитань свого чоловіка. – І син, і донька буде. Тільки ще не зараз. Давай ще трохи поживемо для себе.
А сама боялася і думати про вагітність. А що, коли з нею все повториться: і маячня, і дика
ненависть?.. Ні, ні, тільки не те! Тільки не зараз! Нехай потім, колись!.. І задивлялася в
дзеркало – чи гарна. І купував чоловік для неї і нові сукні, і золоті речі. Купував, бо любив її, купував, бо було за що.
Перед Різдвом Михайлик вже став ходити. На новину таку прибігла хресна. Вона зацілувала його і закидала гостинцями. На килим з пакета полетіли ведмедики, зайчики, собачки і великий вусатий кіт, котрий нявчав, коли його тягнули за хвіст. Втіхи було! Тішився і Михайлик, і його хресна. А Настя знову плакала.
– Ну чого Ви, мамо?
– Мама! Мама! – заляскотів Михайлик. А Настя так і зайшлася плачем.
– Е, мамо, це вже нікуди не годиться.
– Не можу, дочко.
– Хто ж таке бачив, щоб у дитини перед очима самі тільки сльози були? Так не можна.
Довкола дитини має бути тільки радість. Тоді і дитина здоровою буде. Правда, вухастику?
І Михайлик заляскотів сміхом.
– Спасибі тобі, доцю, що ти його любиш.
– Аякже! Це ж мій хрещеник. Правда, мурнявчику?
– А тобі ж коли?
– А-а, так десь під весну. Ми ще походимо.
– До лікаря ходиш? Все в порядку?
– Аякже! Я ж, мамо, Ваша дочка. Народжу не менше шести – і нехай ростуть!
– Дай то Боже!
– Але Ви мені дивіться: ніяких сліз! Забудьте. Михайлик має жити в радості і посміхатися.
Правда, кудластику? Ну, я пішла. Там ще корова не доєна. Па-а!
Помахала рукою і побігла.
– Як весна, як в”юн, як… щоб ти, дочко, здорова була! – шепотіла Настя.
Надходило Різдво. Всі чекали того свята, готувалися до нього. Люди кололи кабани,
вудили шинки та ковбаси, напікали, наварювали, що потім годі було все те поз”їдати. Настя не вудила ні шинок, ні ковбас, але і в неї було не пісно. Кабанець був невеличкий,
та вистачить і для гостей, і для себе. Бо свята святами, а й про будень подбати треба. У неї
ж діти. Нехай і в будень мають борщ не пісний. Ковбаси та м’ясо, по-стародавньому, в
п’єцу попекла. Та всього іншого вдосталь наготувала. Вистачить.
На другий день свят до Настиної хати сходилися, з”їжджалися доньки з чоловіками,
дітьми та кошиками. Як годилося, діти приносили до матері вечерю. Олена з Ігорем приїхали на власному авто. Олена була така пишна та гонорова, що, здається, й не знала, де мала сісти у материній хаті.
Христя, найстарша, приїхала саньми. Чоловік запріг пару коней, вимостив сані соломою, застелив вовняним рядном, дав малечі два кожухи, щоб ноги поприкривали, та й
поїхали. Скільки там тої дороги! Та й під самий поріг! Веселі, розпашілі, позлазили з саней – та й до хати:
– Христос родився!
– Славімо його!
Гамір, поцілунки, привітання. Діти вже й колядують бабі. Баба і плаче, і сміється разом
та коляду онукам роздає. Христя тут буває не часто. Хіба що отак на свята. У неї троє дітей та ще й господарка чимала. Чоловік у Христі не красень, але міцний, окоренкуватий,
наче сокирою з дуба витесаний. Він впевнений в собі і в наступному дню для своїх дітей:
без хліба сидіти не будуть. Колгосп? А що йому колгосп? Він сам собі колгосп.
– Он у мене ціла бригада, – сміється, показуючи на своїх трьох ще малих дітей. – Як сядуть
до миски, то просити не треба. Тільки-но підкладай. А я що? Та не дрімаю. Понабирав городів у тих, хто сам не здужає їх обробити, та й робимо з Христею. Звісно, людей не кривдимо: маємо ми – мають і вони. Треба наробитися – це діло таке. Тут вже нічого не попишеш.
– Люди не нарікають? – з тривогою запитала Настя.
– Де там! Цього року ще просилися – відмовив: ради не дамо. Я людей не кривджу: і свого чогось підкину, коли в них нема. Отак і живем.
– То ти справжній фермер, – зауважив Ігор.
– Та як не назви, аби жити легше було. Хоча легким моє життя не назвеш. Це тільки у ледачих воно легке. А тут треба раненько вставати і пізно лягати.
– А що влада? Нічого тобі не каже?
– Та ми законів не порушуємо. А якщо хтось забагато каже, то, сам розумієш, що треба
роботи. Погладити злегенька.
Христя сиділа на ослоні, повмощувавши біля себе своїх дітей. Вона з них ока не спускала, ніби на світі нічого не було цікавішого за них: тому носика витре, тому сорочину обсмикне.
„Добра мати, – подумала Настя і посміхнулася. – Це їй від мене передалося”.
Десь з другої кімнати почувся плач Михайлика. Настя кинулася до нього.
– Твій? – запитала Христя в Олени.
Та стенула плечима.
– Це мамин.
– Як це?
– А я їй його подарувала.
Але тут баба Настя ввела за ручку Михайлика. Всі задивилися на те маленьке ангелятко.
– Ми вже самі йдемо, своїми ножками, – гордо похвалилася Настя. Але хлопчик, побачивши стільки людей, раптом заплакав і протягнув рученята до Насті:
– Мама, – вимовив хлопчик. Запанувала тиша. Всім стало якось ніяково. Всі крадькома
поглядали на Олену. Та почервоніла і засовалася на стільці. Тут жінки кинулися до своїх
кошиків діставати для малого гостинці. Тут були і печені баранці, і машинки, і навіть коник на коліщатках, котрий вмів іржати. До Михайлика підійшов Ігор, дав цукерки,
поклацав язиком та сів на своє місце. Тільки Олена незворушно сиділа на своєму стільці,
ніби це її не обходило. Всі дивилися на неї з подивом.
– А де ж наша Ліда? – похопилася Христя.
– Та, що далеко живе, – засміялася Текля. Але тут прочинилися двері, впустивши до хати клубок холоду, і на поріг стала Ліда зі своїм Грицем. Знову були привітання, поцілунки,
але найголосніше пищав Михайлик, смикаючи свою хресну за полу. Ліда гріла руки, хукаючи на них.
– Чекай, вухастику, руки зігрію з холоду.
Але хлопчик того ще не розумів і вимогливо продовжував смикати хресну за полу.
Нарешті Ліда дістала з кошика пакет з гостинцями. Кожній дитині щось неодмінно дісталося, а Михайлику…
– Ах, ти ж мій муркотику! Ах, ти ж мій вухастику! Ти тільки поглянь, що я тобі принесла.
І Ліда дістала новенькі прегарні теплі чобітки.
– Тепер нашим ніжкам буде тепленько, – щебетала Ліда, взуваючи хлопчика.
– Імпортні, – сказав Ігор, – де ж ти їх дістала?
– Та вже дістала. І витягла з пакета маленьке іграшкове піаніно.
– Нічого, мама Настя потерпить. А Михайлик буде грати. Правда, кудластику?
І почалися звичні забави хресної і її хрещеника, аж доки мати не гукнула, щоб сідали вже
за стіл. Олена вороже дивилася на Ліду.
„Ти тільки глянь на неї! Випискує! Ти перше народи, а вже потім випискуй”.
Олена і сама б здивувалася, якби була здатна щось аналізувати. Це вперше в ній заговорили ревнощі. Підсвідомі, смішні, але ревнощі. Це ж її дитина! Але цей спалах швидко згас, і Олена так і не підійшла до свого сина.
Коли їхали додому, Ігор сказав:
– А знаєш, мені твоя рідня подобається. Я сам не мав такого щастя: рости у великій родині. Я тільки сьогодні зрозумів, як це гарно. Дуже мені сподобалося.
– Ну, звичайно! Особливо моя найстарша сестра, Христя.
– А що Христя? Дуже симпатична. І її чоловік також. Бачиш, як розкрутився.
– Куркуль! Колись би такого на Сибір!
– То давно минуло. І Слава Богу, що минуло. Згадаєш моє слово, вже дуже недалекі ті часи, коли таких людей, як Христин чоловік, шануватимуть. А Христя – гарна мама, по-моєму.
– Та вже ж! Обсілася дітьми, як та квочка, і без кінця носи їм витирає, сорочки поправляє.
От життя!
– Та ти що! Я просто милувався ними. Здорова селянська родина. Всі міцні, рум”яні, хоч
їх малюй.
– То й малював би, коли так довподоби.
Ігор непорозуміло глянув на дружину – і тут-таки був покараний: машину повело.
– А, чорт! Дорога…
– От і пильнуй дорогу.
Машина знову вирівнялась і покотилася плавно і впевнено. А Ігор, вочевидь, був переповнений враженнями. Він бачив, що Олена не поділяє його захоплення. Навпаки, їй чомусь було неприємно, що Ігор хвалить її рідню, але він не міг втриматися.
– А Ліда! Ото жінка! Ти помітила, як твій малий за нею?
– Помітила, помітила!
– Якось негарно вийшло, що ми йому нічого не купили. Добре, що в останню хвилину я
хоч цукерків взяв, а то було б зовсім соромно.
– Міг би й не брати. Ти бачив, скільки у нього опікунів?
– Чекай, Олено, щось я тебе не розумію. Ти мала б бути їм вдячна, а ти…
Олена тільки пхикнула.
– А знаєш, що я ще сьогодні зрозумів? – дуже серйозно і якось сумно сказав Ігор.
– Що?
– А те, дорога моя дружино, що не народиш ти мені ні доньку, ні сина. Нікого ти мені не народиш.
– Це ж чому?
– Не знаю, але не народиш. Скажи, Олено, ти що, не любиш дітей?
– Не люблю. А чого б я мала їх любити?
– Бо… бо… я не знаю, як це сказати, але, по-моєму, в кожній жінці вже так закладено, що
вона має неодмінно стати матір”ю.
– А в мені таке не закладено. То й що?
– Тоді ти… тоді щось у тебе не так.